Кам’янський заповідник

Горить свіча і пам’яті сльоза
Додолу з неї краплями стікає.
Земля ридає, плачуть небеса,
Героїв Україна пам’ятає…
Марія Маківка

Кожен новий день, який наближає нас до Перемоги, переповнюється невимовною гіркотою втрат. За кожною смертю воїна – ціла історія безповоротно втраченого людського життя, зламана доля, обірваний вік, невиліковні й болючі рани втрат для найрідніших і найближчих людей. Війна забирає не просто наших відважних оборонців, вона забирає рідних, друзів, тих, з ким ще вчора разом мріяли про перемогу та будували плани на майбутнє. Тепер вони залишаються пекучим болем і світлим спомином у наших серцях.

Двадцятого лютого минає рік від тієї сумної днини, як до небесного війська доєднався наш Герой-земляк, уродженець села Телепине Махинько Олександр Артемович. Зима 2023 року стала для нього останньою… Народився Олександр 29 травня 1977 року. Батько Махинько Артем Петрович, нині вже покійний, та мама Махинько Лідія Григорівна виховували своїх дочок Катерину і Наталю та наймолодшого сина Сашу порядними, чесними, трудолюбивими.

З 1984 по 1994 рік Олександр навчався в Телепинській середній школі. «Теплі спогади, неначе тінь перед очима, виринають і виринають, – розповідає однокласник Сергій. – Саша запам’ятався нам своєю дитячою безпосередністю, доброзичливою усмішкою, щирим серцем і доброю душею. Він піднімав настрій усьому класу своїм оптимізмом і дотепними жартами, завжди усміхався. А ще у нього було оте загострене відчуття справедливості. Так виховали його в сім’ї: не кривити душею, відверто говорити правду у вічі і взагалі поводитися порядно. Він був тим, хто завжди прийде на допомогу.
Дуже любив Сашко фотографувати. У школі відвідував гурток з фотографування, який вів вчитель фізики Притиск Олександр Петрович. Найулюбленіша справа на дозвіллі – це риболовля. Часто односельчани зустрічали хлопчину, який іде з вудкою на сільський ставок і тримає в руках фотоапарат. Сашко бачив красу в усьому, але найбільше полюбляв фотографувати природу».

Спогадами про брата ділиться старша сестра Катерина: «В дитинстві Саша був спокійним, добрим, справедливим, працьовитим, щирим і хорошим другом, легко знаходив спільну мову з однолітками. Ці риси були притаманні йому протягом усього життя. Навчаючись в середніх та старших класах, захоплювався фотографуванням, відвідував шкільний гурток з фотосправи. Сам фотографуватися не любив, а от робити світлини інших йому подобалося. Улюбленим шкільним предметом була фізика. Закінчивши школу, за направленням місцевого господарства навчався в Смілянській автошколі на водія. 15 червня 1995 року був призваний на строкову службу до лав ЗСУ, яку проходив у 21-й окремій спеціальній моторизованій бригаді міліції, підпорядкованій Внутрішнім військам МВС України в місті Кривий Ріг. Звільнився 11 листопада 1996 року».

Після служби в армії Олександр працював у позавідомчій охороні на Смілянському радіоприладному заводі, закінчив школу міліції в місті Луцьку. З 2000 по 2007 рік був службовцем на Шевченківській ТЦ – 9 Одеської залізничної дороги, потім трудився в ТОВ «Агрорось» охоронником. У 2003 році одружився. Разом з дружиною Світланою виховував прийомну доньку Меланію. Згодом в подружжя народилася донечка Юлія. Тішився Олександр своїми дівчатками, все робив, щоб бачити їх здоровими і щасливими. Та й до батьківської оселі не забував дороги, при першій нагоді їхав до села, до своїх витоків. «У 2016 році брат вирішив поїхати за кордон, – продовжує розповідати Катерина Артемівна, – підзаробити грошей, щоб здійснити свою заповітну мрію. А мріяв він забрати з оренди батьківські земельні паї та почати самому господарювати на землі. Будував великі плани на життя. Хоча згодом забрав до Польщі і сім’ю, але постійно повторював, що на чужині ми ніхто, та що залишатися там жити не збирається і обов’язково повернеться в Україну. Постійно говорив нам із сестрою: «Дівчата, ні в якому разі не продовжуйте договори оренди на батьківські земельні паї, я повернуся і буду обробляти їх сам».

Саша дуже любив своє рідне село. Коли приїжджав у відпустки, обов’язково, перш за все, поспішав на батьківське обійстя. В 2022 році приїхав із-за кордону та так і залишився в Україні».
Після повномасштабного російського вторгнення на територію України, в травні 2022 року, Олександр Махинько був мобілізований та зарахований до інженерно-саперних військ 42 окремого стрілецького батальйону «Черкаські стрільці» військової частини ЗСУ. У зону бойових дій батальйон зайшов 7 серпня цього ж року. Олександр Артемович разом зі своїми побратимами тримав оборону та брав участь у бойових діях в районі населеного пункту Піски Покровського району Донецької області. У жовтні 2022 року отримав можливість побувати у відпустці та відвідати рідне село і батьківську хату, де набирався життєдайної сили та снаги. Вдруге приїхав до родини в січні 2023-го. 5 січня повернувся назад до військового підрозділу, а 24 січня під час танкового обстрілу поблизу населеного пункту Водяне Донецької області тракторист-машиніст екскаватора технічного відділення інженерно-саперного взводу Олександр Артемович Махинько отримав тяжке поранення. Осколками були вражені ноги та значна частина тіла, втратив багато крові. Лікувався боєць у шпиталях Покровська, Дніпра, Львова, Ужгорода. Переніс велику кількість операцій. 20 лютого в шпиталі міста Ужгорода серце мужнього воїна зупинилося.

«Багато планів, обірваних війною, так і залишилися в Саші нереалізованими. Згадую нашу останню зустріч, – продовжує спогади однокласник Сергій, – перед очима вже змужнілий чоловік. Життя змусило його швидко подорослішати. Довго ми розмовляли про життя і дуже часто Олександр повторював фразу: «Всім, всім я задоволений! Знаю і вірю, що все буде добре!

Усім, хто знав Сашу, важко повірити в цю втрату. Він був щирою, відкритою, дружелюбною людиною, чудовим сином, неймовірним братом, взірцевим батьком та дідусем, люблячим чоловіком, надійним товаришем. Понад усе любив життя і багато хотів встигнути, але війна стала цьому на заваді.

Для нас він назавжди залишиться взірцем хоробрості та стійкості, справжнім українцем, небайдужим до долі своєї країни, який здійснив найбільший подвиг справжнього чоловіка – віддав своє життя за цілісність і незалежність Батьківщини. На віки-вічні ім’я Олександра Артемовича буде вписане в історію нашої громади та України, як воїна – Героя». Похований Герой на Алеї Слави центрального кладовища міста Сміли.

Білими лебедями в небеса відлітають найкращі, цвіт української землі, наші Герої-захисники, назавжди залишаючись у серцях кожного як приклад патріотизму, незламності духу, добра, самопожертви та безмежної любові до України.

Тамара ГОРДІЄНКО,
науковий співробітник історичного музею
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника