Кам’янський заповідник

Герої такі не вмирають,
Вони будуть вічно живі.
Героїв завжди пам’ятають
На небі й на рідній землі!

Ніщо так не об’єднує людей, як біда. Сьогодні вона на всіх одна… Війна. Вже більше дев’яти років наша країна втрачає кращих своїх синів, які захищають нас у війні з російською федерацією та її найманцями. Наш народ переживає найтрагічніші сторінки своєї історії. Серце крається від жалю за всіх загиблих у цій кривавій війні. Болить душа за мужніх Героїв, які віддають найцінніше – своє життя – для того, щоб ми з вами могли жити. Герої не вмирають, герої поміж нас. Вони нас захищають, коли приходить час. Цей час прийшов і для Героя України, військовослужбовця Збройних Сил України, молодшого сержанта Чернишенка Юрія Володимировича.

Юрій Чернишенко народився 26 травня 1980 року в родині Володимира Афанасійовича та Віри Юхимівни. У 1986 р. пішов до першого класу Ревівської школи І-ІІІ ступенів, у 1995 р. закінчив дев’ять класів, відразу вступив до Смілянського професійно-технічного училища №12 за спеціальністю муляр-тесляр, де й навчався до 1998 року. Згодом був призваний на строкову службу, спочатку до м. Полтави, з часом переведений до Києва. Отримав звання молодшого сержанта, а 26 травня 1999 року демобілізований.

Після повернення переїхав до села Хацьки Черкаського району, одружився, на світ з’явилась донечка Анжела. Юрій Володимирович працював будівельником в Черкасах, Києві та за межами України. Чоловік мав золоті руки, тому ніколи не сидів без роботи, ще й підпрацьовував.

У 2006 р. вдруге одружився, з дружиною Вітою Сергіївною мав двох діток – сина Олександра та донечку Анастасію. Придбав собі будинок у Кам’янці, будував плани на майбутнє. Але все змінила війна…

Справжній патріот своєї Батьківщини, Юрій не зміг спокійно всидіти вдома, коли росія розпочала вторгнення в Україну. Не вагаючись, пішов до військкомату, записався добровольцем та мужньо став на захист Батьківщини. 4 березня 2015 року призваний Смілянсько-Кам’янським ОМВК в Збройні Сили України при частковій мобілізації, а вже 11 березня був направлений у навчальний табір на Полтавщину. Після навчання проходив службу в 72 ОМБР імені «Чорних запорожців». У 2015-2020 роках брав участь в АТО, захищаючи східні кордони України.

Дружина розповідає, що часто відправляла Юрі передачі на передову: продукти, теплий одяг і навіть чисту воду. Чоловік не розумів, де це все подівалося…
«Справжній солдат – це про нього. Він ніколи не був байдужим до своєї важкої чоловічої роботи – захищати рідну землю. Юра завжди горів тим, що робив. Військова служба, постійне вдосконалення, доведення все до ладу – оце все була його тема. Він був крутий армійський воїн. А ще Юрій був цікавий співрозмовник, начитаний, ерудований, інколи несподіваний у висновках… Я хочу, щоб Ви згадували Юру не лише у військовій формі, як Героя і нашого Захисника (це лише 7 років його життя, можливо найважчих, найдовших, найскладніших!), але ще було інших 42 роки: неймовірних, цікавих, непередбачуваних, швидкоплинних, наповнених позитивними емоціями, зустрічами, знайомствами і лише Юра і Бог знає ще чим!», – говорить дружина Віта Сергіївна.
Під час військової служби Юрій Володимирович був неодноразово нагороджений грамотами, медалями «Учасник АТО», «Ветеран війни», «За оборону рідної держави», нагрудними знаками «Гвардія», «Гідність та честь».

День 24 лютого 2022 року врізався у пам’ять назавжди. Коли ти вдосвіта прокидаєшся і чуєш новини про те, що в Україні воєнний стан. Коли твій чоловік, стискаючи кулак, одразу міняється в обличчі, а за три години чітко озвучує рішення: «Іду на війну!» Він став на захист Батьківщини навесні 2022 року у складі 72 ОМБР ім. Чорних Запорожців. Дружина Віта згадує, що під час одного з візиту до дому Юра говорив: «АТО у порівнянні з повномасштабною російсько-українською війною – то був піонерський табір. Зараз у десятки разів страшніше…»

Родина згадує, що влітку 2022 року Юра майже тиждень не виходив на зв’язок, не телефонував, а коли з’явився і виставив фото в соцмережі, було багато радості, побажань, коментів від друзів, знайомих, побратимів, сусідів… Для когось він був другом, для когось став братом… Хтось випадково познайомився з ним там, у горнилах війни, а Він – такий світлий і добрий, не давав себе забути. Під світлинами Юрія Володимировича є допис: «Навчитися воювати – нескладно. Проте бути солдатом – це значить мати дух солдата. Солдат без душі – кілер. Солдат з душею – воїн!»
20 вересня 2022 року Юрій Володимирович прийшов на кілька днів у відпустку, вдома зібралися усією родиною, приїхала старша донька з нареченим, прийшли друзі, куми, і Юра раптом сказав: «Я вже прощаюся. Дякую, що прийшли в гості, що уважили. Я вже сюди сам не приїду… мене привезуть…» Мабуть, відчував щось.

Через тиждень мав бути вже на Донецькому напрямку, а вже в суботу 1 жовтня 2022 року Юри не стало… Ворожа куля підло обірвала молоде життя.

Сумна звістка про втрату чоловіка, батька, сина, товариша сколихнула всю родину, коли до подвір’я прийшли військові і повідомили, що Юрій Володимирович загинув від отриманих поранень несумісних з життям в результаті ворожого обстрілу позицій підрозділу поблизу населеного пункту Павлівка Волноваського району Донецької області.

«Прощавай…. Ти так багато зробив, так багато пройшов… Я не вірю, що тебе вже немає! Тебе забрала війна, та клята, довжелезна, страшна війна!!!! Нехай вже буде тому кінець. Нехай вже матері, батьки, брати і сестри, діти, перестануть страждати і оплакувати тих, кого забрала війна! Прощавай… так багато хочеться сказати, хочеться кричати… Прощавай Юро, дякую, що захищав нас і Батьківщину!», – проводжаючи в останню путь плакала дружина Віта Сергіївна.

Ще один Захисник України полинув на небеса. Патріот України, свідомий громадянин, чуйна, добра, порядна людина, яка любила життя, виховувала дітей, завжди готова був прийти на допомогу. Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної, близької людини, та нехай добрий, світлий спомин про мужнього захисника Чернишенка Юрія Володимировича стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться в пам’яті рідних, друзів, бойових побратимів, усіх, хто знав його, любив і шанував.

Леся Бандура ЗДВР,
вчитель історії та права
Кам’янського ЗЗСО №2 з
поглибленим вивченням окремих предметів