Кам’янський заповідник

14 січня ми вшановуємо святого Василя. Колись це ім’я було дуже популярним, а в наш час – перейшло до когорти рідкісних. Особливо часто Василями називали хлопчиків, які народилися в січні. Не випадково цим ім’ям нарекла сина Ганна Щербань (Симоненко), адже хлопчик народився 8 січня 1935 року в селі Біївці на Полтавщині. Згодом відомий поет Василь Симоненко жалкував: «От якби сьомого народився! Запізнився всього на один день! Число 7 здавна у нашого народу вважається магічним – сьомий день творіння, 7 днів тижня. Може б і я побував за життя на сьомому небі…»

У той магічний день, правда, через 3 роки після Симоненка, на Різдво 1938, судилося народитися іншому Василеві. Він з’явився на світ у родині Ялини та Семена Стусів в селі Рахнівка Вінницької області. Але записати сина сьомого батьки чомусь не наважились, датою народження хлопчика стало 6 січня. Так чи інакше, а напевно саме Різдво визначило особливу страдницьку долю обох Василів.

Василь Симоненко і Василь Стус – діти села. Села повоєнного, голодного, але багатого на надії та сподівання. Обоє походили з бідних родин, а тому з малечку знали усьому ціну.

Симоненкове дитинство минуло в курній сільській хаті, до того ж, сім’ю рано покинув батько. Стусові батьки, рятуючись від примусової колективізації, втекли із рідної Вінниччини на Донбас, де влаштувалися працювати на завод. Обидві родини постійно боролися зі злиднями.

Василі завжди надавали більше уваги шкільним урокам, ніж хлоп’ячим розвагам. Обидва розуміли, що освіта – то для них єдина стежка, яка може вивести із безпросвітного існування.

Вони блискуче закінчили школу і обидва мріяли навчатися у Київському університеті імені Тараса Шевченка. Симоненко відразу вступив на журналістський факультет, а от Стуса не прийняли. До 1 класу пішов у 5 років, тож йому було лише 15, коли закінчив школу. Приймальна комісія запропонувала хлопцеві повторити спробу через два роки. Але Василь не хотів втрачати час і повернувся на Донбас, де тоді проживала родина. Він із легкістю вступив до Донецького університету на історико-філологічний факультет. Та згодом доля таки привела його до Києва, де він став аспірантом Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР. Симоненко про аспірантуру тільки мріяв. Не встиг. Правда, Стус теж не встиг, – закінчити.

Навесні 1960-ого року Симоненко вступив до щойно організованого Клубу творчої молоді, головним завданням якого була розбудова оновленої України. Серед учасників спільноти – Іван Світличний, Алла Горська, Євген Сверстюк і… Василь Стус. Однак, скоро їх змелють жорна тоталітарної машини. Вона змовкне тільки на короткий час «хрущовської відлиги».

Симоненко разом із Горською розшукують місця поховань тих, кого розстріляли в тридцятих. Знаходять Биківню. Намагаються надати справі якнайбільшого розголосу. Такого зухвальства система пробачити не могла. За Симоненком встановлюють нагляд.

У вересні 1965, після прем’єри фільму Параджанова “Тіні забутих предків”, Василь Стус бере участь у першому відкритому громадсько-політичному протесті проти ув’язнень української інтелігенції і теж потрапляє в зону «особливої уваги».

Вони не вміли миритися з найменшою несправедливістю. Поезія обох Василів народилася під час так званої відлиги і належить до руху шістдесятників – Третього українського відродження. Перше українське відродження було розтоптане чобітьми Петра І. Друге – розстріляне Сталіним і задушене голодомором 1932-1933 рр. Після смерті Сталіна здавалося, що українську культуру знищено, та за короткий час відлиги вона відродилася плеядою талановитих письменників і митців. Однак, уже в 1965 році знову розпочалися арешти діячів української культури.

Перша збірка В. Симоненка «Тиша і грім» народилася в Черкасах, у 1962 році. В Шевченковім краю поет жив і працював, спочатку в газеті «Черкаська правда», а згодом – у «Молоді Черкащини». Книга засвідчила, що в українській літературі з’явився самобутній і зрілий письменник, чесний, непідкупний, щирий. Якби він дожив до 70-тих, напевно, був би репресований. Симоненкова смерть досі обростає міфами, здогадами та плітками. За офіційною версією поет помер від раку нирок. Проте є свідчення, які це перекреслюють. Смерті Василя Симоненка, який трьох тижнів не дожив до свого 29-ліття, передувало жорстоке побиття охоронцями громадського порядку в міліцейських мундирах.
Поет наче передчував свою ранню смерть. У 1955 році він написав:

Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять – смерті в очі подивлюсь.
Моє життя – розтрощене корито,
І світ для мене – каторга і кліть…
Так краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.

«Симоненко став явищем більшим за його власний доробок»; він – «найбільший шістдесятник з шістдесятників» – писав Василь Стус.

Важко пояснити, заради чого поети ідуть на смерть. У нас поет – пророк, виразник народного сумління, тож влада завжди вбачала в ньому ворога, якого треба закатувати на смерть.

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил —
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

Розгром шістдесятників у січні 1972 року багато хто сприйняв як особисту трагедію, і кожного поставив на своє місце: кого за колючий дріт, кого в забуття, інших – через ламання хребтів до каяття, а потім і до Шевченківських премій.

У рік смерті Симоненка Василя Стуса було відраховано з аспірантури за протести проти арештів у середовищі української інтелігенції, а в 1972 – заарештовано разом з іншими правозахисниками та засуджено до п’яти років таборів і трьох – заслання. У 1979 поет стає членом гельсинської групи захисту прав людини. Навесні 1980 його знову арештовують і цього разу до розгляду справи беруться значно ретельніше. Стуса засуджують до 15-ти років позбавлення волі. Табірні наглядачі відбирають у поета збірку, у якій було понад триста віршів. Його відправляють у карцер за те, що читав, обпершись ліктем на нари, і цим самим порушував табірний режим, майже не дають бачитися з рідними, навіть, листуватися з ними. «Пишите по-русски, так быстрее дойдет», – радять Стусові. Він продовжує писати українською, навіть ухитряється передати кілька віршів на волю. Чи то через вірші, що потрапили за кордон, чи через розмови про присудження Василеві Стусу Нобелівської премії, але петля на шиї поета остаточно затягнулася.

Василь Стус помер під час голодування у карцері спецтабору в Пермській області 4 вересня 1985 року. Можливо, від переохолодження, а, можливо, й від удару нарами. Табірний лікар написав звичну в таких випадках “ішемічну хворобу серця”. Рідним не дозволили бути присутніми на похороні. Жодних особистих речей не віддали. Ув’язнений мав залишатися в місцях позбавлення волі навіть після смерті, аж до закінчення призначеного судом терміну.

Як і Симоненко, Стус передчував свій кінець: “Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас…” (“З таборового зошита»).

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини
На чорних водах – тінь її шукай,
Де жменька нас. Малесенька шопта
Лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
Бо калинова кров — така ж крута,
Вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
Ці грона болю, що падуть в глибінь,
Безсмертною бідою окошились.

Фактично за життя Василя Стуса збірки його поезій так і не дійшли до читача, якщо не враховувати закордонне видання «Зимові дерева» та самвидав «Веселий цвинтар» (видрукуваний лише у 12-ти примірниках).

Козацька натура і шляхетність, божевільне почуття порядності, неспроможність пройти повз несправедливість, самовідданість і безмежна любов до України – такі риси були притаманні обом Василям, які пішли з життя назавжди, щоб назавжди залишитися серед нас. У 1991 році за збірку поезій «Дорога болю» Василя Стуса посмертно було нагороджено Національною премією України ім. Тараса Шевченка. Такою ж найвищою державною нагородою і також посмертно було відзначено Василя Симоненка у 1995 році за збірки поезій та прози «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде».

Багата Василями наша Україна! Недарма, мабуть, і приповідка така існує: «Тільки й людей на селі, що Василі!» Стус якось підмітив був, що ледве чи не кожна четверта українська мати називала свого сина Василем. У цьому проявлявся підсвідомий потяг українського народу до власної державності, адже у старогрецькій мові, звідки прийшло це ім’я, воно звучало «Базилеос», що означало – володар, цар, царствений.

Обом Василям народження на Різдво ніби обіцяло щасливе життя, але жоден його не отримав. Проте і Василь Симоненко, і Василь Стус – назавжди у пам’яті свого народу, як різдвяна Віфлеємська зоря, освітлюють нам шлях.

Таміла Чупак,
заступник директора Кам’янського державного
історико-культурного заповідника з наукової роботи