Кам’янський заповідник

Російська агресія триває не кілька місяців, не 8 років, а вже кілька століть. У будь-яких своїх інтерпретаціях – царити, імперці, більшовики – московити хотіли знищити і зруйнувати все українське. Однак попри все ми вистояли і продовжуємо боротись за свою країну та рідну землю.

Чи не найкривавішим протистоянням росії з українським народом відбувався у ХХ ст. Лише одиниці наших співвітчизників мають “чисте” минуле – у яких немає репресованих предків. Хоча, по дотичній лінії, напевно, кожен стикнувся з “обіймами” червоного комуністичного терору.

Пропонуємо вашій увазі дослідження про трагічну сторінку політичних репресій на Кам’янщині періоду 1930-х рр. на прикладі історії сім’ї Мовчанів із с.Баландино.

Голодомор і репресії крізь призму долі родини Мовчанів із с.Баландине

Становлення та утвердження більшовицької влади на українських землях відбувалося за надзвичайно складних обставин для населення. Окупаційний комуністичний режим намагався підкорити своїй волі український народ, не гребуючи при цьому жодними методами і засобами. Апогеєм цієї людиноненависницької політики став «червоний» терор та його найжорстокіші прояви – Голодомор 1932-1933 рр. і політичні репресії середини та кінця 1930-х рр.

Масштаб цих злочинів проти української нації настільки об’ємний та великий, що чи не кожна українська сім’я прямо чи опосередковано має в нащадках репресованих більшовиками родичів, які потрапили під прес чекістського карального апарату. Щоб не допустити подібних трагічних процесів у майбутньому, нам потрібно ретельно вивчити помилки минулого, адже історія, як ми знаємо, за принципом циклічності періодично повторюється знову. Саме тому, особливо в контексті сучасної російської агресії в Україні, постає актуальним розгляд окремих епізодів московської репресивної політики на наших землях як приклад негативного і повчального уроку, який неможливо за будь-яких обставин допустити повторення у подальшому.

Незважаючи на численні краєзнавчі розвідки, пошуки та окремі дослідження, і до сьогодні з’являються все нові дані та джерела про страшні події комуністичного терору в Україні. Яскравим прикладом даного твердження та вищезазначеної теоретичної концепції в цілому є доля родини Мовчанів із с.Баландине.

Федір Петрович Мовчан родом із Баландиного народився 25 червня 1883 року. Тоді це село відносилось до Чигиринського повіту Київської губернії, а нині входить до складу Кам’янської територіальної громади Черкаської області. Мало з’ясовано про дитячі та юнацькі роки нашого героя, особливості діяльності та події його життя у роки Української революції 1917 – 1921 рр. Згідно з відомими нам джерелами Ф.Мовчан був, як і переважна більшість населення цього краю, хліборобом.

Ще перед революційними подіями Федір одружився з односельчанкою Катериною (1890 р.н.). З роками у подружжя народилось 4 дітей: донька Федора та сини Олександр, Степан і Кирило. Саме у такому складі сім’ю і застане більшовицький економічно-експлуататорський експеримент над населенням.

Хата Мовчанів знаходилась у центрі села, біля ставка. У їхньому володінні було 3,5 десятин землі, що відповідало рівню бідняцького (трішки нижче середнього) селянського господарства. Після сплати всіх податків і повинностей, прогодувати родину цей земельний наділ повністю не міг. У зв’язку з такими обставинами Федір Петрович підроблявся різними промислами. Зокрема, ще від батьків він перейняв майстерність шевця і кравця. У вільну годину до господаря сходилися односельці і жителі навколишніх сіл: одним він шив одяг, іншим – перелицьовував чи лагодив тощо. Це був зовсім не зайвий заробіток для великої сім’ї, що дуже допомагало їм у повсякденні.

Окрім цього, Ф.Мовчан ще й рибалив. Ставити ятері, виловлювати здобич та переробляти її батькові активно допомагали його сини. Риболовля також сприяла стабільному функціонуванню родини та її забезпеченню.

Особливо гарно реалізовував ці промисли Федір Петрович у роки НЕПу (нова економічна політика, 1920-ті рр.), коли радянський уряд свідомо пішов на поступки українському та іншим пригнобленим народам більшовицької імперії, ввівши елементи ринкових відносин, заради стабілізації господарської ситуації в Союзі РСР та унеможливлення різного роду опозиційних рухів та повстань. У цей час грабіжницьку продрозкладку замінили продподатком, а залишок сільгосппродукції селянам дозволялось вільно продавати на ринку. Також всім охочим дозволили взяти ліцензію на торгівлю, займатись різними промислами та ремеслами, в основу формування економічних засад поставивши принцип попиту та пропозиції. Цим і скористалась родина Мовчанів, сповна відчувши переваги економічної реформи.

Однак відхід від раніше сформованих ідеалів комуністичної системи відбувся лише на невеликий проміжок часу. Більшовики, приспавши пильність населення, не відмовились від своєї ідеї щодо остаточного підкорення українського селянства, чекаючи лише вигідної для себе ситуації для реалізації задуманого. І цей час настав наприкінці 1920-х рр.

Згідно з рішенням XV-го з’їзду Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) (далі – ЦК ВКП (б)) у грудні 1927 р. був взятий курс на індустріалізацію. Щоб реалізувати даний задум та побудувати великі промислові об’єкти, були необхідні значні фінансові ресурси. І влада не вигадала нічого кращого, як здобути ці кошти із села. Для цього і виникла ідея про усуспільнення всієї селянської власності, створення колективних господарств і викачки з них коштів на користь держави. Сільгосппродукцію, таким чином, переважно збували закордон, а отримані від продажу гроші спрямовували на будівництво промислових гігантів, військове виробництво та інше.

Колективізація в Україні відбувалась, в основному, в 1928 – 1932 рр. Попри шалений спротив селянства, непокору, протести та повстання, шляхом репресій і примусу переважну більшість населення було таки загнано у колгоспи.

Описані теоретичні підвалини прямо стосуються як Баландиного, так і сіл Кам’янщини в цілому. До 1932 року колективізація в с.Баландине завершилась. Як наслідок, переважна більшість власності перейшла у відання 5-ти колгоспів. Звичайно, заможні селяни чинили відчайдушний опір примусовій колективізації, але проти всесильної державної тоталітарної системи було не встояти. Влада завдала рішучого удару по селу. У 1930, 1931 роках більше 50-ти заможних селянських господарств Баландиного було розкуркулено, а сім’ї власників, які складались із 8-10 осіб – вислано в табори та різні регіони Росії.

Точно невідомо в даному контексті про долю сім’ї Мовчанів. Очевидно, оскільки вони були менш заможними, усуспільнення їхньої власності пройшло менш трагічно, але це однозначно сталось. Винятком із правил ніхто стати не зміг.

Проте очікуваного економічного зиску від колективізації відчувалось все менше, оскільки селяни не були зацікавлені у ефективному вирощуванні продукції за умови належності землі не їм, а державним органам. Багато худоби було вирізано, врожайність на полях знизалась, інтенсивність праці впала. Хлібні запаси, які більшовики забирали з колгоспів не дозволяли їм ще масштабніше проводити намічену індустріалізацію. Саме такі несприятливі для комуністичної верхівки результати їхньої аграрної реформи і призвели до подальших трагічних подій. З метою покарати непоступливе українське селянство, примусити їх працювати та жити у нових економічних реаліях системою заходів з вищих ешелонів влади був організований штучний Голодомор 1932 – 1933 рр.
Врожай 1932 р. в Україні був вище середнього. Проте обсяг хлібозаготівель, який встановила радянська влада не був співставним із отриманим об’ємом збіжжя. Коли партійні органи зрозуміли, що намічені плани не виконуються, це почали розглядати як свідомий саботаж з боку українського селянства та наказали витрусити з них будь-якими засобами весь хліб, згідно із вказаним раніше планом. Як наслідок, у людей забирали всі їхні продуктові запаси, навіть не роздумуючи над тим, як вони будуть жити далі. Командно-адміністративні приписи для комуністів та їхніх слухняних виконавців були понад усе.

Для виконання наказу та прискорення хлібозаготівлі у села, як головні об’єкти опору аграрної реформи, прислали партійних уповноважених з району, області й центру, а також залучили так званих «двадцятип’ятитисячників». Останні дістали назву, виходячи із загальної кількості «волонтерів» з достатнім організаційно-політичним досвідом, яких влада направила на села для прискорення колективізації. Вони представляли касту робітництва з промислових підприємств Москви, Ленінграда, Харкова та інших міст СРСР, мобілізованих згідно з рішенням листопадового пленуму ЦК ВКП (б) 1929 р. для здійснення масової колективізації сільського господарства, розкуркулення, створення та організаційно-господарського зміцнення колгоспів. Це були сліпі виконавці всіх, якими вони б не були безглуздими чи жорстокими, рішень влади. На відміну від селянства, яке ставилось до більшовизму з осторогою, а потім і відверто вороже, робітники завжди розглядались як ядерний електорат радвлади, на який режим завжди міг покластися та опертися.

Всі ці інородці у селах організовували спеціальні бригади з викачки хліба. Вони діяли безжалісно, примушуючи навіть перевіювати посліди, переполовинювати посівний матеріал, і все вивозили в окремі ангари та приміщення, а звідти – в порти і на експорт. Також ці ж бригади шукали хліб по оселях. У кого знаходили зерно – силою забирали. Хто цьому суперечив – звинувачували у саботажі і віддавали під суд. До відповідальності притягувалися і керівники різних рангів, які послаблювали вимоги із хлібозаготівлі.

Восени 1932 р. ці загони почали активно діяти і в Баландиному. Розголос по селі розійшовся швидко, й Катерина Мовчан почала активно говорити чоловікові, щоб він щось зробив, щоб вберегтись від прийдешнього візиту та подальшого голоду. Федір і сам прекрасно розумів стан речей та взявся рятувати ситуацію.

Вже невдовзі вночі чоловік поклав у човна велику діжку, 2 клунка зерна та повіз їх в очеретяні зарості. Там він поставив цю посудину, щоб кришка була поверх води, а клунки помістив у середину. Ось так і приховав.

Через кілька днів до двору Мовчанів зайшла група осіб на чолі з головою сільради Іваном Сінєльніком. Кілька чоловіків тримали в руках довгі залізні ковіньки, якими штрикали у всі щілини з метою пошуку зерна. На запитання про наявність хліба в дворі подружжя дало негативну відповідь. Тоді один із членів цієї бригади примусив Катерину вийняти з печі горнятко і показати, що там зварено. На горе ті побачили, що зварена кропива із зерном. Як шакали, прийшлі гості з люттю кинулися шпигати землю в повітці, у дворі та на городі, але знайти так нічого і не змогли. Сім’ї, якщо можна так висловитись, пощастило, тепер треба було витримати випробування мору голодом.

Захованих двох клунків хліба вистачило ненадовго. Почалося ще гірше бідування. Федір і Катерина попухли від голоду, неприродно погладшали також сини Кирило, Сашко, Степан та донька Федора. Але всі вони злагоджено діяли, щоб врятуватись від смерті. Зокрема, діти запасали кропиву, лободу та інші бур’яни, батько рибалив. Все це в сукупності дозволило родині, шляхом пекельних мук й надзусиль, вижити.

Однак багатьом іншим баландянцям, на відміну від Мовчанів, не пощастило. Навесні-влітку 1933 року, коли й ті мінімальні запаси, які ще трохи мали люди, повністю вичерпалися, село масово вимирало. Померлі лежали повсюдно: під тинами, на дорозі, по бур’янах та ін. Поховати небіжчиків було просто нікому. Інколи копали яму на цвинтарі, але доки принесуть того покійника, то в ямі вже кілька нових мерців лежало. У Катерини Мовчан помер брат Кирило із всією сім’єю та сестра Харитина.

Село Баландине від голодомору 1932 – 1933 рр. постраждало чи не найбільше на терені Кам’янщини. За час геноциду українців з понад 5500 жителів в селі вимерло більш ніж 1500 осіб, що втричі більше, ніж пізніше загинуло в боротьбі з нацизмом.

Попри всі обставини родині Мовчанів вдалось залишитися живими. Влітку 1933-го їхнім рятівником став ставок, звідки Федір Петрович усе активніше, але так само таємно, приносив рибу. Ожила й Катерина, яка активно поралася по ще не до кінця зруйнованому господарству. Однак на цьому випробування для сім’ї не закінчилися.

Радянська влада обкладала шаленими податками й індивідуальні присадибні селянські господарства. Цифри ці якщо і корегувались, то лише в більшу сторону, незважаючи на поняття врожайності та погодні умови, що прямо на це впливали. Для парткерівництва були байдужими природні фактори, головне для них залишалось упокорення населення, реорганізація економіки та реалізація хижацьких геополітичних інтересів. І все це за рахунок села, його продукції та людських ресурсів. Порушники тих чи інших приписів нещадно карались.

В даному контексті, сім’я Мовчанів також дуже постраждала. На посів їхнього хліба напала якась хвороба, і вони восени 1933 р. не змогли виконати план хлібоздачі. Радянська влада довго не панькалась і за цей серйозний на той час злочин засудила господаря – Федора Мовчана – до 8 років позбавлення волі з конфіскацією майна. В результаті, батька повезли на виправні роботи у північні регіони Московії, а мати з чотирма дітьми без засобів до існування опинилася на вулиці. Шансів для порятунку, що в чоловіка, що в дружини були зовсім невеликі.

Катерині Мовчан з дітьми не було куди подітися, оскільки всі її родичі вимерли в часи Голодомору. Через це всі вони спочатку тимчасово жили взагалі під грушею біля ставка, чому посприяла відносно тепла погода, провівши тут майже місяць. Згодом мати напитала запустілу хату без вікон і дверей та купила її за 130 рублів. Яким чином у жінки були кошти, які не відібрали владні органи, невідомо.

Нова хатина, якщо так можна її назвати, лише трішки спростила побутові умови для родини, але аж ніяк не вирішувала питання щодо їхнього виживання. Вікна у будинку Мовчани позатикали соломою та ганчір’ям, однак порятунок від холодів це був мінімальним. Дров та якого-небудь палива у дворі не було, харчів катастрофічно не вистачало.

Мати днями ходила по знайомих, щось допомагала, за це інколи давали з десяток картоплин, буряків, моркви, чим так-сяк і перебивалось сімейство. На різні допоміжні роботи наймались і діти. Дрова збирали по всіх найвіддаленіших кутках села, стягуючи в двір все більш придатне для опалення. Спали усі на печі, бо ліжка не було, одне рядно і одна подушка. У ці непрості часи у всіх була лише одна мрія – наїстися та вигрітись. Але всупереч обставинам Мовчанам все ж таки вдалось вижити.

Вже невдовзі, після страшної зими і хоч мінімального устаткування на новому місці старший син Кирило, успішно закінчивши сільську семирічну школу, подався на навчання у Одеське військове училище. Зважаючи на матеріальну скруту родини, така новина стала всебічно позитивною як для самого Кирила, так і для обтяженої щоденними думками про пошук харчів Катерини Мовчанихи. Попри це злиденне життя в сім’ї тривало й надалі.

Одного дня влітку 1935 року до бідняцької хати Мовчанів прибився худющий, брудний, обірваний і зарослий чоловік. Ніхто його відразу не впізнав, бо в нього замість тіла – лише шкіра та кістки, а голос був якийсь писклявий та нерозбірливий. Але згодом мати з дітьми роздивились, що перед ними стоїть їхній батько і чоловік – Федір Мовчан. Усі кинулись до нього зі сльозами на очах, зраділи возз’єднанню сімейства.

Як виявилось, Федір Петрович відбув на каторзі лише півтора року замість восьми. Але його звільнення було не актом гуманізму. Після вироку суду чоловіка запроторили у в’язницю до Москви, а потім кинули на побудову каналу Москва – Волга. На цей об’єкт направили сотні тисяч в’язнів із різних куточків СРСР, багато з яких були несправедливо засуджені за політичними обвинуваченнями. Побутові умови в робітників були жахливими: жили вони в наспіх збитих бараках, копали вручну, землю возили тачками тощо. За будь-який непослух в’язнів карали вартові, які вирізнялись жорстокістю та садизмом. Однак при всіх негативах у поводженні з людьми, голод і холод допікали ще більше.

Тисячі людей хворіли, табірні медичні заклади були переповнені. Внаслідок нелюдських умов в’язні масово гинули. Кожного ранку на підводу вантажили померлих і вивозили хтозна куди. Такий стан справ дещо збентежив чекістів. В’язнів почали комісувати. Окрім різних медичних питань їх запитували, чи зможуть доїхати додому. Залежно від відповіді ставили дві відмітки: “безнадійний”, або “на поправку”. Федору поставили відмітку “безнадійний”. Це означало, що можна відпускати, адже все одно він уже покійник, тому байдуже, де він помре: чи по дорозі, чи вдома. Проте чоловік якимось дивом зумів дістатися рідного Баландиного та ще й при цьому залишитись живим.

Трішки відпочивши, Федір Мовчан знову взявся за швацтво, рибальство, поліпшуючи таким чином складний матеріальний стан родини. Життя почало помалу налагоджуватися після тяжких ударів долі. Старша донька Федора вчилася у Телепиному на трактористку, Олександр працював у колгоспі, Степан ходив до школи, Кирило продовжував навчатися в Одеському військовому училищі. Однак вже наближалось ще одне жахіття – німецько-радянська війна 1941-1945 рр. Це стане великим випробуванням для родини.

В ході військових дій 26 грудня 1941 р. загинув Олександр Мовчан, а 19 січня 1944 р., під час мінометного обстрілу, на власному подвір’ї померла і його мати Катерина. Залишившись живими під час Голодомору та репресій, вони не змогли вибратись із пазурів смерті страшної війни.

У повоєнний час у Баландиному залишився лише батько сімейства Федір з донькою Федорою. Інші його сини – Кирило та Степан – по волі військового обов’язку опинились у різних частинах комуністичної більшовицької імперії. Але то вже була зовсім інша історія.

Помер Федір Петрович Мовчан 18 липня 1958 року. Багато страшного пережив чоловік з родиною, але пам’ять про трагічні події голодомору та його несправедливого ув’язнення назавжди незагоєною раною залишилися у його серці.

ОЛЕКСАНДР МУШТА,
Кам’янський заповідник