Кам’янський заповідник

Кам’янські землі (Черкащина) впродовж століть належали різними власникам. При цьому формати взаємозв’язку з центральними органами влади та місцевий самоврядний устрій означених територій постійно змінювався, виходячи із реалій історичної епохи і особливостей внутрішніх структур держав, до яких входив цей регіон в різні часи. А якщо до цього додати ще й дуже складну систему владного управління та особливості землеволодіння в Речі Посполитій, з якою найбільше і пов’язаний Кам’янський край у вказаний період, постає складний клубок запитань, що потребують пояснення. Дане дослідження має на меті усунути цю прогалину.

Окреслену тематику почнемо розглядати із XVII ст., коли, власне, і виникає поселення на території сьогоднішньої Кам’янки. В історичних джерелах не зустрічається точна дата виникнення населеного пункту. Але з переказів, які поширились серед населення і дійшли до наших днів, можна припустити, що Кам’янка з’явилась орієнтовно на початку ХVII ст. Свою назву поселення дістало від кам’янистих берегів річки Тясмин, на берегах якого воно розміщене. Як ми знаємо, освоюючи нові терени, люди, в першу чергу, селилися біля річок, які використовувались як транспортні маршрути та господарсько-побутові центри. Оскільки береги в даному місці мають яскраві камінні обрамлення, то і виникла назва “Кам’янка”.
Кам’янська сотня згадується під час козацьких постань під керівництвом Т.Федоровича, П.Павлюка та Д.Гуні у першій третині XVII ст. Це свідчить про залюднення цього населеного пункту та його господарський розвиток.

Власне, весь цей період Кам’янка з околицями входила до складу Речі Посполитої. Зазначимо, що на підвладних їй теренах діяло специфічне законодавство щодо землеволодіння та особливий порядок управлінських повноважень. Зокрема, тут домінували 2 типи землеволодінь: великі королівські території та приватні магнатські маєтки, які співіснували між собою у різних формах згідно з існуючими юридичними нормами. Королівські землі функціонували у вигляді адміністративно-господарських одиниць – староств, якими управляли або власне старости, призначені королем, або найняті старостами губернатори. В той час приватні маєтки керувались безпосередньо їхніми власниками та управителями.

Кам’янка належала до приватних магнатських володінь. Тривалий час вона входила до земель польської родини Житкевичів. Взагалі, за твердженням окремих дослідників, численні поселення та велика територія навколо річки Тясмин належала земянському Житкевичів роду ще з XV ст. Серед найдавніших населених пунктів в їхній власності виділялись Голов’ятине та Жаботин. З часом ці обширні терени обживались людьми, що призводило і до появи тут нових поселень. Таким чином, зокрема, у межах володінь Житкевичів орієнтовано на початку XVII ст. з’явилась і Кам’янська слобідка.
Перша писемна згадка про Кам’янку як козацьку слобідку датується 27 березня 1649 р. і знаходимо її у привілеї польського короля Яна Казимира гетьману Війська Запорозького Богдану Хмельницькому, якому монарх навічно дарував це поселення разом із містечками Медведівка, Жаботином та лісами Бовтиш і Нерубай. Тобто король, очевидно незаконно, відкроїв з володінь Житкевичів окремі поселення на користь гетьмана. В контексті головного предмету дослідження, зазначимо, що слободами називали нові поселення, в яких селяни тимчасово (15-30 років) звільнялись від виконання повинностей і сплати податків, щоб мати можливість організувати свої господарства на новому місці.

Існує твердження, що слобідку Кам’янку міг заснувати саме Б.Хмельницький, який нібито здобув від короля підтвердження свого землеволодіння, або він володів цим поселенням і раніше, а у 1649 р. домігся документального завірення власності. Однак, вважаємо, такі варіанти є малоймовірними. Очевидно, що король просто хотів примирити й утихомирити гетьмана заради припинення війни козацтва проти польської корони. Містечка і села, вказані в грамоті, були лише матеріальним стимулом до цих дій. Але це не спрацювало.

З 1648 р. почалася війна українського народу під орудою Б.Хмельницького за свої станові, національні, релігійні та соціальні права проти польського владарювання. Військові протистояння розтягнулись у часі на довгі десятиліття, увійшовши в історію як події Української національної революції 1648 – 1676 рр.

Звичайно, що у ці часи революційних звершень і подальших десятиліть численних війн ця власність польської родини була суто номінальною, зареєстрованою лише у окремих документах вищих органів влади. По факту означені терени входили до складу Української козацької держави, спочатку як родинна власність, а далі вже як частина державних територій, в той час як Житкевичі та їхні урядники у 1648 р. втекли в інші свої родові маєтності Речі Посполитої.

Такий стан справ протримався аж до початку XVIII ст. І лише після Прутського походу 1711 р. та нищівної поразки, яку московити зазнали у цій війні із турками, в результаті укладених договорів між Річчю Посполитою, Московським царством та Османською імперією, Правобережжя України знову закріплюється за поляками. Як наслідок шляхта та магнати починають поступово повертатись на ці землі. Після відновлення польських порядків, заселення територій та поступової відбудови господарства повертається і традиційний механізм владних повноважень Речі Посполитої, який сформувався тут впродовж минулих століть.

На поч. XVIII ст., коли шляхта почала повертатись на Правобережжя, до власності Житкевичів входили різні поселення нинішнього Черкаського району (колишнього Кам’янського та Смілянського районів): Жаботин, Голов’ятине, Куликівка, Лубенці, Плескачівка, Кам’янка, ліс Бовтиш, Бузуків, Солопівка (біля Гуляйгородка) та ін. Головним та найбільшим серед перелічених населених пунктів вважався Жаботин, який був центром згаданих земель однойменного Жаботинського ключа.

Житкевичі, які повертатись до своїх родових володінь після десятиліть війн явно не бажали, у статусі власників на поч. ХVIII ст. протримались недовго. У 1722 році брати Яків та Петро Житкевичі продали чашнику Летичівському Лаврентію Стефану Каменському весь Жаботинський ключ. Але володів новий власник цими теренами недовго. Ставлячи за мету придбання означених земель її вигідний перепродаж, Каменський досить швидко знайшов нового покупця. Ним став польський магнат Юрій Любомирський. Якраз у ці роки – у 1723-му – він придбав у шляхтичів Валевських Смілянські землі й прагнучи збільшити свої володіння, вже невдовзі, у 1730 р., купив у Каменського й Жаботинський ключ. Однак розпоряджався цими землями Любомирський лише кілька років.

Попередні власники Смілянщини – Конецпольські – мали територіальний спір із своїми сусідами Яблоновськими. Зокрема, корсунський староста Ян Олександр Яблоновський у 1711 р. незаконно приєднав до свого староства, як королівської власності, землі Смілянського ключа: Мліїв, Капустяну долину, Городище та Лебедин. Судовий розгляд справу не вирішив і в такому стані території дістались Ю.Любомирському.

Останній знову звернувся до суду й у 1731 р. справу виграв, але племінник Я.О.Яблоновського – Ян Каетан – який після смерті дядька у 1723 р. почав розпоряджатись означеними вище маєтностями, не визнав цього рішення й насильно приєднаних володінь так і не повернув. Більше того, Ян Каетан Яблоновський, який був старостою Чигиринським (Корсунське староство дісталось іншому представник роду), захотів остаточно вирішити на свою користь цю суперечку.

Для легітимації процесу приєднання згаданих земель Ян Каетан дошукався різних документів, за якими виявилось, що Валевські, яким дісталась Смілянщина після смерті О.Конецпольського, були далекими родичами тодішнього польського короля Станіслава Лещинського. Відповідно останній міг претендувати на частину спадку від Валевських при продажу цих земель Любомирським. Сам Ян Каетан був кузеном короля і дістав від нього згоду на 1/8 частку земель Смілянщини. Відповідно, Яблоновський знову звертається до суду і навіть не чекаючи його рішення, окрім того, що не повертає вже означену вище Мліївщину, у 1733 р. насильно приєднує до території Чигиринського староства, де він був очільником, сусідній Жаботинський ключ, куди входила і Кам’янка.

Таким чином, впродовж наступних 30 років Кам’янка, по суті, незаконно, але входила до володінь Яблоновських. Весь цей час тривали різні судові розгляди, але вони не давали практичного результату. Любомирські, звісно, не згоджувалися з фактом силового захоплення їхніх територій, в результаті чого між шляхтичами періодично траплялись навіть окремі військові зіткнення. Але зрештою, коронним трибуналом у 1762 р. скасовано всі незаконні привласнення й угоди, і Мліїв з околицями та Жаботинський ключбули нарешті повернуті Любомирським.

На той час всіма Смілянськими землями володів уже син Юрія Любомирського – Станіслав. Новоприєднаний ключ за період управління Яблоновськими значно розрісся, включаючи наступні населені пункти: Жаботин, Кам’янка, Яблунівка, Березняки, Сунки, Залевки, Голов’ятине, Солопівка, Бузуків, Осота, Плескачівка, Чубівка, Косари, Пляківка, Колесніки, Райгород, Бурти, Людки та інші.
У 1767 р. Станіслав Любомирський відмовляється від своїх маєтностей на користь 4 синів: Юзефа, Олександра, Ксаверія та Михайла. Смілянські землі й околиці потрапили у володіння останніх двох. У 1779 р. Францішек Ксаверій Любомирський викупляє у Михайла його частку і стає єдиними власником цих обширних територій.

Зазначимо, що незважаючи на рішення трибуналу Яблоновські й надалі бажали приєднання до своїх володінь суміжних населених пунктів, які проходили по межі Жаботинського ключа. Між шляхтичами періодично проходили бої за контроль над окремими поселеннями. В одному з них ледь не загинув Ксаверій Любомирський, якому під час битви куля збила з голови шолом. Особливо непримиренними були протистояння за село Косарі. Ним залишались управляти Яблоновські, хоча за документами воно належало Любомирським. В результаті у 1779 р. військовий загін на чолі з Ксаверієм Любомирським за допомогою підконтрольних йому російських гусарів штурмував Косарську фортецю. І хоча наступ цей був невдалим, але Юзеф Яблоновський (чигиринський староста) вже ж таки віддав село супротивнику.
Ксаверій Любомирський, який перебував з 1770-х рр. на військовій службі у російській імперії, так чи інакше зазнавав різного роду впливу від свого сюзерена. В контексті експансіоністської політики московитів та їхнього бажання розширитись на захід, Смілянщина, як прикордонна територія півдня Речі Посполитої, розглядалась як плацдарм для подальшого наступу. Відповідно, на фоні занепаду Польської держави та посилення російського впливу у її внутрішній політиці, означені терени стали стратегічним об’єктом для подальшого наступу.

В результаті, через означені геополітичні чинники та різні внутрішні господарські проблеми, у січні 1787 р. князь Францішек Ксаверій Любомирський за 2 000 000 рублів сріблом продає Смілянщину російському князеві Григорію Олександровичу Потьомкіну. Г.О.Потьомкін відразу заплатив Ф. К. Любомирському 1 000 000 рублів, а на решту суми дав письмове гарантійне зобов’язання. Проте впродовж трьох наступних років свого боргу він не заплатив, а тому з цього приводу 1790 р. у Яссах (Молдова) між Г.О.Потьомкіним і Ф.К.Любомирським були підписані нові угоди, за якими князь Григорій Олександрович нараховував на себе – окрім 1 млн. – ще боргових процентів за три роки на суму 157 500 рублів сріблом, через що в рахунок взаємозаліку за помірною ціною продав Любомирському власну волость Дубровну в Білорусії. Це було явно не співставно із реальною сумою заборгованості, в зв’язку із чим між сторонами і надалі існували численні майнові та фінансові претензії. Вирішені вони були лише після смерті Потьомкіна і то не на користь його опонента. Рішенням третейського суду від 1796 р. борги обом сторонам, по суті, списали, постановивши задовольнитись існуючими придбаннями.

Після купівлі у 1787 р. ця велика Смілянська маєтність Потьомкіна недовгий проміжок часу залишалась у складі Речі Посполитої. Сам князь, займаючи одну з найвищих державних посад у російській імперії та навіть претендуючи на польську корону, законодавству Речі Посполитої був, по суті, непідвладний, хоча де-юре був одним із магнатів приватновласницького типу.
У жовтні 1787 р. Г.Потьомкін реорганізував придбані землі у велике Смілянське графство. Сюди увійшло 187 населених пунктів різних типів: міста, містечка, села, хутори, присілки, слободи та ін. Графство було розділене на 7 ключів: Смілянський, Вільшанський, Кам’янський, Шполянський, Златопільський, Городищенський та Мошнівський. Виокремлюємо в даному контексті Кам’янку як центр нової округи, що свідчить про залюднення поселення, його господарський розвиток та посталі перспективи. До цього ключа відносились наступні населені пункти: Юрчиха, Тимошівка, Бондурове, Бовтишка, Бурти, Коханівка, Ставидла, Пляківка, Ревівка, Телепине, Вербівка, Голикове, Баландине, Ясинувате, Конецпольська слобода, Капустяна долини, Антонівка, Соболівка, Маслове, Нестерівка, Кобилянка, Краснобрід, Романівка, Глиняна Балка, Поток, Мокра Калигірка, Веселий Кут, Толмач, Ромейково, Ярославка та інші.
У 1791 р. Г.Потьомкін помер. Оскільки він не мав прямих нащадків, його обширні володіння на різних теренах були поділені серед його племінників та племінниць. Цей процес тривав досить непросто, адже власності було багато й нащадки Потьомкіна хотіли успадкувати для себе якнайбільше. Відповідно відбувались різні суперечки, сварки і непорозуміння, що значно уповільнювало процес розподілу власності.

Значно пришвидшили боротьбу за спадок великі геополітичні зміни в Східній Європі кінця XVIII cт. У 1793 р. відбувся Другий поділ Польщі, за яким Правобережна Україна, куди і входило Смілянське графство, було приєднане до складу російської імперії. Відповідно всі території, яким володів Г.Потьомкін, опинилися в межах однієї країни, котра могла офіційно розповсюджувати тут своє законодавство. У 1794 р., через посталу проблему розподілу власності та звернення з цього приводу різних родичів у вищі інстанції, рішенням земського суду Брацлавської губернії Смілянський маєток було поділено між 10 племінниками і племінницями Потьомкіна. Але такий стан речей їх не задовольнив і у наступному 1795 році вони уклали між собою миролюбний акт про домовленість щодо отриманого спадку. Після юридичного затвердження цього документу всі деталі були погоджені. У 1796 році Смілянське графство нарешті розділили між численними родичами Г.Потьомкіна.
В контексті теми дослідження зазначимо, що південно-східна частина Смілянщини з центром у м.Кам’янці успадкувала племінниця князя, донька його старшої сестри Марії та сенатора Миколи Борисовича Самойлова – Катерина Миколаївна Давидова. До її володінь ввійшла східна частина описаного вище Кам’янського ключа, в який також додалися Оситняжка, Пастирське, Грушківка, Розуміївка та ін. По суті, ці терени охоплювали межі колишньої південної частини Кам’янського району, північної частини сусіднього Олександрівського та східну частину Шполянського. Власне, Сміла з околицями, терени північної частини Кам’янщини успадкував брат Катерини Давидової – Олександр Самойлов.

З часом більша частина Кам’янського маєтку Давидових була через різні причини розпродана, розділена між нащадками сімейства та передана у власність іншим дворянам. Як наслідок із середини ХІХ ст. до Кам’янських володінь входили терени власне самого містечка, Юрчиха, Підлісне, Пляківка, частина Баландиного. Ці землі знаходились у співвласності братів Миколи і Петра Давидових – онуків Катерини Миколаївни. В другій половині ХІХ ст. й ці території були перекроєні: Юрчиха з лісом й околицями дісталась Петру, а Кам’янка з сусідніми селами – Миколі. В такому стані власності ці землі перебували аж до подій Української національно-демократичної революції 1917 – 1921 рр.

Таким чином, можна констатувати, що Кам’янські землі впродовж століть належали різним магнатським родинам та власникам, які діяли в межах досить непростої управлінської структури.Через специфіку законодавства Речі Посполитоїта складені роками порядки тут панували різні типи землеволодінь, які, тісно переплітаючись між собою, формували досить складну систему внутрішніх порядків, що постійно змінювались в залежності від окремих особистостей та станових привілеїв у цілому. Кам’янські землі як приватні магнатські володіння яскраво відчули на собі ці процеси. Крім цього, тут також активно проявились і міжусобні шляхетські протистояння, які постійно відбувались у ці роки. Але в результаті різних внутрішніх суперечок між українським населенням та польськими власниками переможцем виявилась третя сторона – московський імперіалізм. Відповідно уроки з тих давніх часів актуальні до вивчення й нині.

Матеріал підготував Олександр Мушта