Кам’янський заповідник

Зараз неймовірно тяжкий час для кожного українця і часто, для підняття власного духу та патріотичності, ми згадуємо про свій гімн, який є важливим елементом нашої незламності. Але мало хто знає, що перші рядки Державного гімну України належать українському поету, педагогу, громадському діячу – Миколі Андрійовичу Вербицькому. Цими лютневими днями виповнюється 180 років від дня його народження.

Микола Андрійович Вербицький (13 лютого 1843 – 27 листопада 1909) – український письменник, громадський діяч, журналіст, педагог. Народився у Чернігові у дворянській родині. Батько був секретарем губернської управи. Мати походила з відомого князівського роду Голіциних. Його дядько по матері – Сергій Павлович Голіцин — в 1862 – 1870 рр. був Чернігівським генерал-губернатором.
Навчався в Київському університеті, звідки був виключений за участь у громадському русі. Продовжив навчання в Петербурзькому університеті, з якого також був виключений. У 1864 році закінчив Київський університет. Був активним членом Київської громади, брав участь у виданні її сатиричного журналу «Помийниця».

По закінченні навчання вчителював у Полтавській та Чернігівській гімназіях. Учні обожнювали молодого викладача, бо його лекції ніколи не були нудними, а до вихованців завжди ставився з повагою.

Та недовго довелось Миколі Андрійовичу жити в рідному місті: у 1875 році йому настійливо запропонували перебратись до Рязані, на посаду вчителя місцевої гімназії, зазначивши при тому, що якщо він не погодиться добровільно на переїзд, то поїде туди по етапу. Була в Російській імперії така практика – неблагонадійних українців переселяти до російської глибинки, щоб там вони забували про Україну, її відродження і культуру. Родина залишається в Чернігові, діти бачать батька тільки на літніх канікулах, коли він приїжджає у відпустку. На довгих двадцять п’ять років (десять у Рязані і п’ятнадцять в Орлі) розтягнулась та адміністративна висилка. Повернувся додому вже старий, хворий чоловік. Від його молодечого завзяття, енергійності, громадської активності не залишилось і сліду. Тихо доживав у колі родини з дітьми та онуками, підтримував зв’язки з молодшою генерацією чернігівських літераторів, іноді бував присутнім на літературних вечірках, давав свої поезії до друку в альманахах.

Активний громадський діяч 60-х років ХІХ століття, член Київської, Чернігівської та Петербурзької українських громад, в часи своєї студентської юності близько заприязнився з М.Лисенком, М.Старицьким, П.Чубинським, І.Рашевським, В.Антоновичем, братами Рильськими та іншими видатними постатями українського національного руху.

Саме на одній зі студентських вечірок було спільно складено поетичний текст «Ще не вмерли України ні слава, ні воля», частина якого, перероблена і дещо змінена, згодом стала національним Гімном України. А перші рядки придумав саме Микола Вербицький. Свою причетність до написання гімну М.Вербицький пояснив так: «Гімн «Ще не вмерла Україна» написав покійний Павло Чубинський (моїх є там усього дві стрічки)».

В родині Вербицьких з покоління в покоління передавали історію створення українського гімну. Цікавий її переказ, записаний правнуком поета Володимиром Сиротенком: «В серпні 1862 року в будинку сестер Голіциних у Києві відбулась студентська вечірка. На ній були присутні Павло Чубинський, Микола Вербицький, Йосиф і Тадей Рильські, Павло Житецький, Павло Свєнціцький. Павло Чубинський згадав про похорони Шевченка. Присутніх поляків попросили проспівати польський гімн. П.Чубинський запропонував М.Вербицькому скласти свій гімн. Микола Вербицький, який славився імпровізаціями, заспівав: «Ще не вмерли України ні слава, ні воля, ще нам, браття молодії, усміхнеться доля…». А далі писали текст всі разом.

Пам’ять співавтора гімну «Ще не вмерла Україна…» Миколи Вербицького увічнена встановленням пам’ятної дошки та бронзового барельєфу на його будинку в Чернігові.

Матеріал сторінки підготувала Валентина Губенко,
науковий співробітник меморіального музею Зелений будиночок Кам’янського заповідника