Кам’янський заповідник

Кам’янський край Черкащини завжди славився своїми мистецькими талантами. Саме тут працювали та набиралися досвіду майбутні очільники Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України Сергій Носань, Григорій Білоус та Володимир Ткаченко, народився та складав свої перші вірші чудовий кримський поет Данило Кононенко. Також у Кам’янці провів дитинство та юність відомий композитор Леонід Любовський, розкрив свій талант як прекрасний музикант, вокаліст і композитор Валерій Волков. Приємно констатувати, що кожна епоха дарує нам нову натхненну особистість, яка гармонійно продовжує мистецький почин своїх попередників. Такою обдарованою людиною, яка рівносильно поєднує в собі 2 покликання – музику і літературу – нині є кам’янчанка Таміла Чупак.

Майбутня мисткиня народилась 14 травня 1968 р. у сім’ї педагогів –Марії Денисівни та Петра Васильовича Саранчів. Мати усе життя пропрацювала вчителькою початкових класів. Вона мала гарний голос і дуже любила співати. Батько добре грав на баяні та викладав музику у школі, а згодом тривалий час очолював Станцію юних техніків у Кам’янці. Саме у такому музично-педагогічному оточенні батьків, які прививали доньці чуйність, повагу та любов до рідної культури, набиралась своїх нових вражень мала Таміла.
Численні рідні дівчинки, поруч з якими промайнуло її дитинство, були закохані в народну пісню. Часто на різноманітні свята родичі сходились до бабусі Ганни Тихонівни й дідуся Василя Яковича Саранчів. Останній, до речі, грав у духовому оркестрі на баритоні. Такі сімейні зустрічі зазвичай не відбувалися без пісні. Зокрема, дуже гарний і потужний голос мала прабабуся дівчини – Катерина Волошин. Разом з братом та сестрами вони створювали одне єдине милозвучне багатоголосся. У такій атмосфері любові до народної пісні, у юної Таміли формувались її музичні навички та утверджувалась любов до українського фольклору.

Взагалі прабабуся Катерина значно вплинула світоглядно на майбутню долю дівчини. Вона постійно нянчила свою правнучку в перші роки її життя, знайомила з навколишнім світом, вчила шити і вишивати та, звісно, співала різноманітних пісень. Це стало однією з передумов до остаточного профорієнтаційного вибору дівчини в подальшому. Теплі почуття та найприємніші спогади про свою прабабусю Таміла Петрівна назавжди зберегла у своєму серці.

Коли дівчинку віддали до дитячого садка, уже тоді, сформоване ще у малолітньому віці, почуття захоплення музикою значно розширилось та примножилось. На музичних заняттях вона заслуховувалась звучанням фортепіано, в яке маленька Таміла буквально закохалась. Часто, коли вона залишалась сама у садочку, вихователі, розуміючи велике бажання дівчинки, дозволяли їй “побринькати” на музичному інструменті. Не зважаючи на свій малий вік, вона досить швидко зорієнтувалась в особливостях звучання піаніно, почавши поєднувати приємні її слуху звуки. Це були перші самостійні кроки в освоєнні об’ємної музичної грамоти, що заклало основи для подальшого успішного прогресу. В той же час, такі дитячі імпровізації стали і її початковими пробами композиторського пера.

Попри велике бажання і помітні наявні музичні здібності, батьки Таміли не хотіли віддавати доньку до музичної школи, вважаючи, що “тягнути” дві школи їй буде важко. Але сама дівчина, звісно, була зовсім іншої думки. Вона марила музикою, шукаючи шляхи для реалізації свого творчого покликання. Тому й недивно, що одного осіннього листопадового дня 1976 р., коли Т.Саранча вже ходила у другий клас міської ЗОШ № 2, вона самостійно подалась до Кам’янської музичної школи. Тут її зустрів завуч з навчальної роботи М.В.Іщенко, який знав батька дівчини. Дізнавшись від неї про бажання навчатись гри на фортепіано, він відвів її в один із класів, а сам пішов кликати вчительку, яка мала перевірити слухові дані дитини.

Не дочекавшись педагога, Таміла відкрила інструмент і почала грати. Зокрема, вона уявляла бурю на морі та гучно била по клавішах. У цей момент у ній вирували шалені емоції, спричинені можливістю випробувати фортепіано. Вона натхненно виконувала різноманітні аудіальні награвання, уявляючи реальні та казкові картинки. Вчительки із сусідніх класів, почувши такі голосні й безладні звуки, заглядали до кабінету, де маленька дівчинка, яка ще не діставала до педалей, так інтенсивно і наполегливо грала. Вони з усмішкою оцінювали цей процес, наживо спостерігаючи велике бажання новачка.

Невдовзі вчителька Галина Олексіївна Осадча перевірила слух та музичні дані замріяної школярки. Зрозумівши, що дитина здібна, педагог узяла її до свого класу. Опісля батьків Таміли повідомили, що їхня донька записалась до музичної школи. Побачивши, що дівчина цього дуже прагне, вони врешті-решт погодились. Вже згодом подружжя Саранчів придбало додому і піаніно, забезпечивши доньці всі умови для заняття улюбленою справою.

Приєднавшись до першого класу музичної школи пізніше за інших, Таміла Саранча, завдяки великому бажанню, природним здібностям та умінням, швидко наздогнала пропущену програму, невдовзі ставши однією з кращих. Тут вона знайшла відповідне тло для власної самореалізації.

Великий вплив на музичне світосприйняття дівчини зробила вчителька школи Ніна Андріївна Петренко. Вона, фактично, стала провідником для юної Таміли у всеоб’ємний вир музичного мистецтва. Викладаючи сольфеджіо і музичну літературу, Н.Петренко знайомила із надбанням світової класики, передаючи учням велику любов до своєї справи. Таміла Саранча, як і інші діти, ставили в приклад Ніну Андріївну, її підхід до роботи, цікаві уроки, що ще більше прищеплювало любов до музики. Пізніше, героїня даного дослідження зізналась, що саме захоплення своєю вчителькою стане поштовхом до вибору майбутньої професії.

Зазначимо, що вже навчаючись у школі юна Таміла проявила свій творчий нахил до складання музики. Дівчина завжди любила награвати власні імпровізації більше, аніж грати по нотах, намагаючись додати щось своє у знайомі композиції. Таким чином, вона проявляла свій творчий потенціал. Вже із 4-5 класу Таміла Саранча написала свої перші маленькі п’єси, які пов’язала із тваринами дикої природи: “Ведмідь”, “Лисичка”, “Зайчик” та ін. Попри їхню “дитячість” та простоту ці твори уже тоді свідчили про наявні композиторські здібності дівчини, котрі яскраво проявляться в наступні роки.

Вже у старших класах дівчину, яка мала гарний слух і найбільше любила уроки сольфеджіо, почали відправляти до Черкаського музичного училища на теоретичні олімпіади. Саме тут її вперше запримітив завідувач теоретичним відділом Черкаського музичного училища Володимир Євгенович Нестеренко, пересвідчившись у чудових слухових здібностях кам’янчанки. Дещо пізніше вони зустрінуться знову.

В.Є.Нестеренко об’їжджав різні містечка Черкащини, де видивлявся потенціал випускників музичних шкіл для набору студентів у музичне училище. Таким чином він і опинився у Кам’янці, де відвідав урок сольфеджіо у 7-го класу музичної школи, у якому навчалась Таміла Саранча. В ході заняття учні співали по нотах різні музичні вправи. Коли черга дійшла до Таміли і вона прекрасно впоралась із поставленим завданням, присутній тут В.Нестеренко піднявся з місця та підійшов до дівчини. Він перегорнув сторінку підручника на середину і попросив виконати інший номер, потім іще один – дівчина справилась. Після цього Володимир Євгенович спокійно повернувся на місце. Вже коли завершився урок, досвідчений викладач звернувся до вчительки – Н.А.Петренко – на рахунок можливості навчання Т.Саранчі у Черкасах. Педагог переговорила з батьками, потім повідомили і саму дівчину. Всі радісно сприйняли таку пропозицію, адже до Черкаського музичного училища завжди були великі конкурси і зацікавлення викладача давало надію на успішний вступ.

Зазначимо, що раніше були думки щодо її навчання в Уманському музичному училищі, яке свого часу закінчила Н.А.Петренко. Але пропозиція завідувача теоретичним відділом у Черкасах зіграла свою роль.

Кілька разів Таміла Саранча їздила на консультації, а вже потім, улітку 1983 р., гарно склавши іспити, офіційно стала студенткою Черкаського музичного училища ім. С.С.Гулака-Артемовського за спеціальністю “Теорія музики”. Тут вона навчалась впродовж 4 років.

Даний відтинок часу став одним із найкращих у житті дівчини. Свій навчальний заклад вона завжди називала “Храмом музики”, де кожному жагучому до знань студенту завжди було надзвичайно цікаво й дуже пізнавально. Ціла плеяда висококласних фахівців виховували майбутніх вчителів дитячих музичних шкіл. До того ж, до музичного училища постійно приїжджали з виступами професійні виконавці (піаністи, скрипалі, саксафоністи тощо), оркестри, ансамблі, які презентували дуже різні, надзвичайно цікаві програми. Концерти нерідко перетворювалися на творчі зустрічі з безцінним спілкуванням, порадами, творчими секретами. У світ високої музики заглибилась і студентка Таміла Саранча, вчергове переконавшись у правильності обраного нею шляху.

Зазначимо, що попри описані вище блага, безпосередньо навчання в училищі було дуже непростим. На спеціальності, за якою навчалась Таміла Петрівна, відбір перед вступом на місце був у пропорції 3 до 1. В результаті, сюди разом з нашою героїнею потрапило всього лише 11 студентів. Їх розділили на 2 групи – 5 і 6 осіб. Через таку малу кількість людей у кожній із них, що було зроблено для більшої ефективності, вони щодня обов’язково опитувалися, тож ставитися до навчання потрібно було серйозно. Студенти щовечора висиджували в обласній бібліотеці, де вичитували необхідну літературу, вислуховували на програвачах через навушники задану їм музику, робили нотатки по своїй професійній тематиці тощо. А ще ж у кожного був основний інструмент, у теоретиків це – фортепіано. Займатися доводилось щодня по кілька годин. Поблажок від викладачів ніколи і нікому не було. Всіх оцінювали справедливо й безкомпромісно.

Попри такі навантаження, студентці з Кам’янки навчання в училищі приносило велике задоволення. Саме тут їй остаточно прищепили любов до музики, познайомили з найвизначнішими її творіннями, розповіли різноманітні підвалини цього прекрасного мистецтва і, що найголовніше, надихнули професійно складати музичні твори.

Перші спроби на композиторському поприщі, як уже було сказано раніше, відбулися ще під час навчання у школі. Далі, вже перебуваючи в музучилищі, бажання створювати щось своє посилилось, знайшовши вихід у самостійно складених інструментальних та вокальних творах. Невдовзі набуті навички вперше перевірились на практиці.

Володимир Нестеренко, який був організатором проведення композиторських конкурсів, просив усіх своїх студентів брати в них участь. Такий конкурс на написання інструментальних п’єс відбувався в музичному училищі наприкінці осені 1983 р. І яке ж здивування було як в Таміли Саранчі, так і в її однолітків та старших студентів, коли оголосили імена переможців. Серед всієї цієї маси юна першокурсниця, яка лише нещодавно почала навчатись, посіла почесне ІІ-ге місце, випередивши досвідчених колег-студентів, яким вже тоді пророкували великі мистецькі перспективи. Вже на першому своєму конкурсі дівчина заявила про себе, в подальшому лише удосконалюючи власну майстерність. Наступний розвиток подій це підтвердив.

Навесні 1984 р. відбувся ще один конкурс, цього разу на написання пісні. Наголосимо, що це проходило все ще під час навчання дівчини на І-му курсі. І на цьому музичному змаганні вона відразу виборола І-ше місце, хоча до того ніколи не писала пісень. Відтоді її серед студентства почали називати “Наш композитор”. Таке реноме Таміла Саранча щороку підтверджувала, перемагаючи або обов’язково будучи серед лауреатів студентських композиторських конкурсів.

Перші успіхи дівчини значно прискорили її подальший творчий поступ. Як наслідок, вона почала активно писати різноманітну музику: п’єси для фортепіано, скрипки, віолончелі, обробки українських народних пісень для хору та ін. Такий стан речей визначив подальший розвиток та сферу зацікавлень студентки.

Вже під час навчання в училищі Таміла Петрівна почала задумуватись над продовженням здобуття музичної освіти у консерваторії. Ще більше посилив таке бажання один цікавий епізод, який стався у Кам’янці. Під час літніх канікул до музичної школи завітала відома українська композиторка Леся Дичко. На зустріч із мисткинею запросили і студентку Тамілу Саранчу, як молодого і перспективного музикотворця. На даному заході дівчина дуже приємно поспілкувалась із поважною гостею та, що важливо, познайомила автора зі своїм творчими спробами. Послухавши різні п’єси юної студентки, пані Леся дуже позитивно їх оцінила, порадивши дівчині наполегливо працювати та спробувати після училища вступити до Київської консерваторії на композиторський відділ. Ця ідея виникала у Т.Саранчі й раніше, а тепер ще більше захопила дівчину, тому надалі вона зосередила свої сили саме на реалізації даного задуму.

Студентка натхненно працювала, навчалась, активно писала музику, втілюючи на нотному папері свої фантазії. У 1987 р., після успішного закінчення музучилища, дівчина подала документи у Київську консерваторію.

При вступі вона зробила все, що в її силах: гарно склала іспити, чудово представила власні інструментальні твори, продемонструвавши високі знання теорії й практики. Але остаточні результати були негативними й дівчину не зарахували. Жорстока реальність розбила її велику мрію.

Проте дівчина не згнітилась та спробувала ще раз. Тимчасово, на навчальний рік 1987 – 1988 рр., Таміла Петрівна влаштувалась працювати вчителем у Кам’янську музичну школу, паралельно активно готуючись до екзаменів у консерваторії. Але, як і попереднього разу, ситуація повторилась і дівчина знову не вступила. На жаль, навчатись у Київській консерваторії їй не судилось. Невдовзі після цього, улітку 1988 р., Таміла Саранча стає студенткою музично-педагогічного факультету Кіровоградського державного педагогічного інституту ім. В.Винниченка.

Період перебування та навчання у Кіровограді (нині – Кропивницький) став для нашої героїні дуже контрастним. Напади суму змінювали різні позитивні моменти, що постійно чергувались між собою, сформувавши досить нестандартну криву до цього часу стабільно зростаючого мистецького розвитку.

В першу чергу, зазначимо, що музики за період навчання було написано дуже мало. Лише інколи, в моменти натхнення, Т.Саранча могла щось створити, що часто траплялося цілеспрямовано до якихось свят та урочистих заходів.

В той же час, у Кіровограді розширились грані майстерності та різноманітних музичних уподобань дівчини. Зокрема, тут для себе вона відкрила такі предмети як хорознавство та диригування. Також Таміла Петрівна впродовж 5 років навчання проспівала у загально-інститутській хоровій капелі, отримавши безцінний досвід роботи у вокальному колективі. Диригування та всі його тонкощі були дуже цікавими для дівчини, вона із захопленням вивчала різноманітні особливості цього мистецтва, із задоволенням втілюючи на практиці всілякі теоретичні напрацювання та візуальні демонстрації викладачів.

Зазначимо, що хорове диригування на випускному курсі дівчини було державним іспитом, який вона складала саме на інститутській капелі. Таміла Саранча, маючи велике бажання, відповідні вміння та отримані цими роками навички, блискуче справилась із поставленим завданням, заслужено отримавши відмінну оцінку. Взагалі ж, диригування та хорове мистецтво, які дівчині викладав Володимир Воловенко, котрий також був і керівником капели інституту, дуже їй запам’ятались, збагативши ареал творчого потенціалу.

Також в інституті розкрився ще один дуже важливий мистецький талант кам’янчанки – сольний спів. Тривалий час дівчина банально комплексувала щодо власного голосу, тому створюючи пісні на слова тих чи інших авторів, вона ніколи особисто їх не виконувала. В ході ж навчання за її спеціальністю викладався предмет “Вокал”, відповідно студентка була змушена перебороти свої давні страхи. Звісно, це їй не відразу вдалося, проте, згодом вокал став гармонійною частиною її творчого життя. Нарешті Таміла Петрівна почала виконувати власні пісні, написані нею у попередні роки. Як бачимо, розвиток та саморозвиток музиканта тривав, розширюючи її багаті мистецькі горизонти.

Під час перебування у Кіровограді також станеться одна важлива подія, яка остаточно вплине на вироблення світоглядних орієнтирів дівчини. Це було пов’язано зі складеною на той час політичною ситуацією в країні.

Кінець 1980-х рр. став періодом розквіту курсу “Перебудови”, впровадженої тодішнім очільником Радянського Союзу М.Горбачовим. На цьому фоні, всеохоплюючі щупальця комуністичної тоталітарної машини дещо послабнули, що дало змогу відродитись та розвинутись різним сферам суспільного життя, в тому числі і національно-державним рухам. У вир цих подій потрапила і Т.Саранча.

На другому курсі музично-педагогічного факультету викладач Валерій Сорокін почав читати лекції з філософії. Окрім загальної обізнаності, начитаності та ерудованості він вирізнявся своїми проукраїнськими поглядами. Якраз в той час постала громадсько-політична течія – Народний Рух України – прихильником якого і виступав педагог. Він проводив цікаві заняття зі студентами, організовував різні дискусії, обговорював важливі суспільно-ідеологічні проблеми. Періодично, такими предметами розгляду ставали національно-духовна та культурна сфери, питання місця України в системі координат СРСР, діяльність у цьому контексті Народного Руху тощо. В.Сорокін навіть ходив до студентів музпеду в гуртожиток, де за чашечкою чаю обговорював з ними існуючі тоді громадсько-політичні виклики. Очевидно було, що викладач, як представник нововідродженої української інтелігенції шукав однодумців, розкриваючи раніше заборонені десятиліттями доктринальні догмати та настановляючи молодь на національну світоглядну лінію. В принципі це не порушувало запроваджених центральною владою директив на лібералізацію та демократизацію суспільства. Однак у парточільників Кіровоградського інституту щодо цього була своя, зовсім недемократична думка.

Дізнавшись, що Сорокін займається українофільським вільнодумством і, що найгірше для влади, пропагує свої ідеї серед молоді, керівництво закладу вирішило звільнити викладача. Але з таким станом речей не погодились студенти музпеду, з якими він був чи не найдружнішим. Ініціативна група, серед яких була і Таміла Саранча, організували на факультеті громадські збори з метою захисту опозиціонера. На цій зустрічі студенти висловили свій протест щодо намагання позбутись викладача, говорили про безпідставність пред’явлених йому обвинувачень та наголошували на врахуванні їхньої думки при прийнятті остаточного рішення. Як з’ясувалось пізніше, на цьому протестному заході були присутні переодягнуті представники спецслужб, сексоти, різні комсомольці, які уважно вивчали молодих дисидентів. На жаль, оскільки активістів підтримали одиниці, поставлене перед зборами завдання не вдалось зреалізувати.

“Рухівця” Валерія Сорокіна таки звільнили, а над його молодими захисниками навис “дамоклів меч” розправи. Це прямо торкнулось і Таміли Петрівни. Її батьків викликали в інститут “на коврик”, повідомивши про такий “негідний” вчинок дівчини та загрозу через це відрахування з навчання. Щодня після сумно відомих зборів до неї (як й інших студентів-опозиціонерів) приходили у гуртожиток якісь партійні чиновники, які уважно дивились за всією специфікою роботи дівчини, регулярно розповідаючи про необдуманість її вчинку та інтенсивно “промиваючи мізки” різноманітною комуністичною пропагандою. І хто-зна, чим би це закінчилось, якби не принципова позиція декана музично-педагогічного факультету Галини Степанівни Дідич.

Коли відбувались всі ці події керівниця перебувала у відпустці. Після свого повернення їй детально розповіли, що сталось і подали на затвердження список студентів її факультету, яких пропонувалось виключити з інституту. Серед них фігурувала і Таміла Саранча. Побачивши цей перелік, деканша жахнулась, оскільки всі обвинувачені були її найкращими студентами. Галина Степанівна виступила проти такої ідеї своїх начальників, почала вести з ними перемовини, доводила безглуздість радикальних дій, наголошуючи на високому професійному та освітньому рівні “опальних” студентів, на яких, фактично, тримався факультет. Як наслідок, ця подія поступово призабулась, молодих активістів перестали переслідувати і загроза відрахування повністю зникла. Але дуже неприємні спогади про пережиті в ті часи моменти назавжди закарбувались у пам’яті Таміли Петрівни.

Зазначимо, що всі подібні спроби комуністичної влади на місцях зупинити національно-державний розвиток виявились марними. Звільненого викладача В.Сорокіна замінив ще один представник національної інтелігенції, який так само популяризував українську суспільно-політичну думку. А вже через 1,5 року після бунту студентів музпеду, Україна здобула Незалежність. Для Таміли Саранчі така хронологія подій стане визначальною для остаточного формування її духовних ідеалів та світосприйняття.

Так сталось, що ще під час навчання в училищі дівчину зарахували в групу з 6 учениць, які представляли різні регіони Черкаської області. Характерно, що всі ці 6 студенток в побуті спілкувались українською мовою. Звісно, на заняттях всім доводилось відповідати російською, оскільки, банально, не було українських підручників, однак все одно москвомовні студенти часто зверхньо ставились до своїх україномовних однолітків. Вже тоді у Таміли Петрівни виникли перші ознаки національної ідентичності та реальне бачення комуністичного міфу “рівності всіх братніх народів” в межах СРСР.

У Кіровограді була дещо схожа ситуація, як і власний аналіз дівчиною цієї спотвореної дійсності. Випадок із викладачем В.Сорокіним вирішально вплинув на її світоглядний вибір. Коли, після проголошення Незалежності, у Кіровоградському інституті почали читати деякі лекції українською мовою, а потім, навіть, ввели окрему дисципліну “Історія України” ідеологічна ніша, у пошуках якої тривалий час перебувала Таміла Саранча, врешті-решт знайшла своє якісне наповнення. Дещо пізніше, коли з’явились різні українські книги, телепередачі, а потім вже і доступ до Інтернету доктринальні основи її мислення остаточно закріпились. Відтоді україноцентризм став основою як творчості мисткині, так і її власної громадянської позиції. Звісно, всі ці риси характеризують нашу героїню і сьогодні.

Окрім такого важливого пам’ятного епізоду, період перебування у Кіровограді асоціюється у Таміли Петрівни і з масою інших цікавих моментів. В інституті вона познайомилась з багатьма дівчатами, які в подальшому стануть її вірними подругами, підтримуючи й нині між собою тісні зв’язки. Тут же кам’янчанка зустріла і свого майбутнього чоловіка. У 1992 році вона познайомилась із студентом-істориком Віктором Чупаком. Впродовж року вони зустрічались, а вже улітку 1993-го, після успішного закінчення дівчиною музично-педагогічного факультету, пара одружилась. Відтоді вона і відома всім під прізвищем “Чупак”. Дещо згодом подружжя переїхало до Кам’янки, де надалі й залишилось. Вже через рік після одруження – у червні 1994 р. – у них народився єдиний син – Олександр.

Період 1990-х рр. став складним для молодої сім’ї Чупаків. Як і мільйони інших українців вони зіткнулись з економічними негараздами в країні, що погіршило не таке вже і стійке становище родини. Всі їхні ресурси – матеріальні й фізичні – витрачались на зведення власного будинку, однак, як сил, так і коштів постійно бракувало. Саме через ці обставини, Таміла Чупак, коли її дитині було всього лише 1,5 роки, пішла працювати музичним керівником у дитячий садочок “Золотий ключик”. Але тут вона пробула недовго, оскільки виховний заклад, через фінансові труднощі, закрили. Молода мама залишилась без роботи, опинившись у зв’язку із суспільними перетрубаціями на роздоріжжі життєвих викликів. Але, очевидно, так було необхідно, щоб нарешті жінка віднайшла свою природну гармонійну стихію.

У 1995 році утворився Кам’янський державний історико-культурний заповідник, куди увійшли літературно-меморіальний музей О.С.Пушкіна і П.І.Чайковського (нині – Меморіальний музей Зелений будиночок), історичний музей, картинна галерея, Кам’янський парк та пам’ятка природи Тясминський каньйон. Відповідно, директор заповідника Валерій Володимирович Бабенко, який доклав багато зусиль для його утворення, почав підбирати людей заради якісного наповнення та повноцінного функціонування закладу. Якраз через ці причини та зважаючи на складену роками специфіку роботи, В.Бабенко шукав музиканта. Дізнавшись від батька Таміли Петрівни про те, що дівчина залишилась без роботи директор Кам’янського заповідника відразу запропонував їй місце у музеї Пушкіна і Чайковського. Та без вагань погодилась і з 2 грудня 1996 р. почала працювати на посаді наукового співробітника.

Зазначимо, що ще в шкільні роки Таміла Петрівна з батьками чи разом з однокласниками не раз приходила до музею на різноманітні мистецькі заходи. Жива музика, яка тут постійно звучала, історія композитора П.І.Чайковського, який майже 30 років приїжджав до Кам’янки, створюючи тут відомі твори, наявність у музеї в робочому стані роялю сім’ї Давидових – все це дуже надихало тодішню школярку, переконуючи у правильності обраного нею шляху до здобуття музичної освіти та формуючи фундамент її творчого наративу в наступні роки. Коли ж Таміла Чупак почала працювати у музеї, враження від пануючої тут духовної атмосфери у неї ще більше посилилось, що позитивно відобразилось на повсякденних робочих буднях.

В першу чергу, слід відзначити, що на новій роботі Таміла Петрівна зустріла людей, які віддано працювали на музейній ниві. Л.О.Бондаренко, Г.М.Таран, В.В.Бабенко, Е.Г.Толстих, Т.Б.Гнатенко, Л.І.Туренко – всі вони своїм прикладом показували, як треба любити свою справу, як потрібно щодня удосконалюватись, як важливо постійно вносити щось нове тощо. Маючи таких гарних і досвідчених наставників, Таміла Чупак досить швидко підхопила їхній трудоємкий запал, що в поєднанні з її великим бажанням надало гарні практичні результати. Вона легко вивчила і здала екскурсію в музеї, а вже потім почала активно проводити навчально-просвітницьку, наукову та творчу діяльність.

Відразу наголосимо, що відповідальність, чесність, якість у виконанні поставлених завдань, комунікабельність та вміння працювати з людьми, висока природна мотивація до створення нового призвели до кар’єрного зростання Таміли Петрівни. У 1999 р. вона стала старшим науковим співробітником, у 2004 р. – була призначена на посаду завідувачки літературно-меморіальним музеєм, а вже у 2013 р. – підвищена до заступника директора Кам’янського заповідника з наукової роботи. Висока адміністративна посада, яку вона нині займає, дещо ускладнила, але не зупинила її всебічного творчого розвитку.

Саме у музеї й надалі у заповіднику наново проявились її мистецькі здібності. Досить швидко вона написала тут пісні та романси на слова різних авторів. Складені впродовж першого десятиліття перебування Т.Чупак у музеї композиторські дітища увійшли до її дебютної музичної збірки “У серце звуком семиструнним”. Це видання побачило світ у 2008 р., де були представлені різноманітні романси та пісні на слова українських авторів. Вже через 4 роки – у 2012-му – вийшла друга книга самодіяльної композиторки. Цього разу нова збірка “Співограй” була спрямована на дитячу аудиторію, складаючись із музичних п’єс та пісень для дітей. Як бачимо, робота в музеї, чудова мистецька аура, яка тут ще й досі не згасає, можливість зануритись у минуле та доторкнутись до вічного посприяли розкриттю композиторського таланту Таміли Петрівни. Великий потяг до творчості та різні сукупні фактори, що активно допомагають формувати таке бажання в жінки, яскраво характеризують цю особистість і зараз. Тому недивно, що в неї вже накопичився матеріал на ще не одну збірку.

Музичні здібності жінки дуже знадобилися в музейній роботі, продовжуючи розвивати її духовне покликання, яке знайшло оптимальне місце для свого практичного втілення. В перші роки свого перебування в музеї Таміла Чупак нерідко озвучувала різноманітні культурницькі дійства, які часто тут відбувалися. Просто недоцільно було не використовувати її вміння гри на роялі, тому в період кінця 90-х рр. ХХ ст. вона стала незамінним музичним “метрдотелем” на заходах Кам’янського заповідника. Але трішки пізніше ця ситуація змінилась.

У 1970-х рр. у Кам’янській дитячій музичній школі утворився камерний ансамбль із педагогів закладу. Він тривалий час функціонував, організовуючи філармонійні концерти та граючи на всіляких урочистостях. Що важливо – даний колектив постійно виступав і в музеї Пушкіна і Чайковського, де живою музикою прикрашав літературно-музичні вечори. Однак пізніше ансамбль, на жаль, перестав діяти, що позбавило жителів містечка можливості чути високоякісну класичну музику.

Невдовзі після того, як до музею прийшла Т.П.Чупак директор музичної школи Валерій Іванович Волков висунув ідею перед керівництвом Кам’янського заповідника про заснування камерного ансамблю. Тоді вже в історичному музеї працювала науковим співробітником ще один музикант (скрипалька) Тетяна Джулай, також В.Волков говорив про можливе залучення молодої віолончелістки Ольги Замогильної та викладача контрабасу з музичної школи Миколи Васильовича Іщенка. Після тривалих обговорень та узгоджень, у вересні 2000 р. перший склад камерного ансамблю Кам’янського заповідника з описаних вище 4 осіб провів свою дебютну репетицію. Валерій Іванович, який фактично сформував цей колектив, став на деякий час його очільником, розписуючи для 4 різних музикантів – скрипальки, контрабасиста, віолончелістки та піаністки – нотні партії. Власне, сам В.Волков був кілька років частиною ансамблю, блискуче виконуючи як вокаліст під його супровід романси і пісні.

Дещо пізніше музику виконавцям розписувала вже Таміла Чупак, ставши модератором колективу. Але це тривало недовго. У 2001 р. в історичний музей Кам’янсього заповідника прийшла працювати колишній викладач музичної школи по класу “Скрипка” Тетяна Іванівна Голуб. Вона долучилась до камерного ансамблю, на довгі роки ставши його незмінним керівником. Згодом М.В.Іщенко через хворобу залишив колектив. Проте дещо пізніше ще однією учасницею цього музичного гурту стала скрипалька, науковий співробітник історичного музею Наталія Пугач, яка на момент утворення ансамблю перебувала у декретній відпустці. З часом віолончелістку О.О.Замогильну, яка певний час грала лише періодично у вільний від своєї роботи час, прийняли до заповідника на посаду доглядача музею Пушкіна і Чайковського, а потім – секретаря Кам’янського заповідника. Таким чином, утворився “класичний” склад камерного ансамблю, який нараховував 5 осіб: Тетяна Іванівна Голуб (скрипка), Тетяна Володимирівна Джулай (скрипка), Наталія Олегівна Пугач (скрипка), Ольга Олександрівна Замогильна (віолончель), Таміла Петрівна Чупак (фортепіано). Характерно, що кожна з цих жінок працює на різних посадах у заповіднику, поєднуючи таке музичне хобі на громадських засадах із виконанням своїх прямих безпосередніх робочих обов’язків. Це стало особливістю творчого колективу, аналогів якому напевно немає.

Камерний ансамбль перетворився на справжню перлину Кам’янського заповідника і всього регіону в цілому. Колектив озвучував літературно-музичні композиції в обох музеях. Грав на презентаціях і творчих зустрічах, забезпечував живою музикою різні громадські акції тощо. Також ансамбль представляв заповідник і Черкащину в цілому на всеукраїнських і міжнародних виставках, організовував благодійні концерти, періодично, на запрошення, виїжджав на гастролі до інших містечок. Таміла Петрівна Чупак як учасниця камерного ансамблю знайшла тут чудове місце для власного розвитку, продовжуючи удосконалювати свій музичний талант.

Разом із успішною реалізацією музичних вмінь і здібностей, саме під час роботи в Меморіальному музеї Зелений будиночок у Таміли Петрівни розкрився письменницький дар. Взагалі ще в школі в дівчини виникали думки щодо пов’язання своєї професії із філологічним напрямом. Вона дуже любила українську мову і літературу, а при написанні шкільних творів вміщувала до них свої вірші. Але, звісно ж, музика переважила, залишивши колишні прагнення у минулому. Не зважаючи на цей свідомий вибір, всі ці роки Таміла Чупак продовжувала писати поезію. Зазначимо, що спочатку вона складала вірші російською мовою, захоплюючись Пушкіним, Тютчевим та Фетом, але коли на першому курсі музучилища дівчина занурилась у поетичний світ Лесі Українки, вона раптом відкрила для себе зовсім іншу поезію і згодом почала писати лише українською. Проте, свої творіння показувала в той час тільки найближчим друзям.

У Кам’янському заповіднику завжди відбувалося багато літературних заходів, які відвідували черкаські письменники. Нерідко на такі мистецькі вечори приїздила очільниця Черкаської обласної організації Національної Спілки письменників України Людмили Тараненко. На одному із заходів Таміла Петрівна зробила подарунок для поетеси – написала і виконала пісню на її слова “Пам’яті моїх померлих друзів”. Людмила Василівна була приємно здивована таким презентом і відтоді, роззнайомившись, у неї склались дуже гарні дружні стосунки із кам’янською композиторкою. Надалі Таміла Чупак на запрошення Л.Тараненко, а потім вже й інших письменників, почала їздити в Черкаси, де на різноманітних урочистостях та вечорах виконувала авторські пісні, наповнюючи дані заходи живою музикою.

Якось Людмила Тараненко відверто запитала у Таміли Петрівни, чи, часом, вона не пише і свої поезії, оскільки створені нею пісні вирізнялись не лише гарною мелодійністю, а й особливим відчуттям у виборі по-справжньому якісних літературних текстів. Т.Чупак спочатку не зізналася відомій поетесі, що таки пише вірші, ще з 5-го класу, але пізніше таки сказала про це. Вже згодом досвідчена письменниця порекомендувала Тамілі Петрівні видати її першу поетичну збірку, написавши до неї передмову і запропонувавши назвати збірку: “Я молюся піснею до неба”. І от, врешті-решт, у 2010 р. книга віршів під такою назвою опинилась у руках читачів. Людмила Тараненко, в даному контексті, фактично стала “хрещеною матір’ю” Таміли Чупак на поетичній ниві. Вони й зараз підтримують добрі стосунки, взаємно збагачуючи один одного чарівними витворами музичного мистецтва і слова.

Накопичені в наступні роки враження і переживання знайшли своє відображення в іще 2 книгах автора. Так, у 2014-му році була надрукована книга поезій “Білим по білому”, а вже у 2018 р. – ще одна поетична збірка “Перелуння”. На цьому Таміла Петрівна, звісно, не зупиняється, розширюючи межі власного світосприйняття та гостро реагуючи силою письменницького пера на існуючі суспільні виклики.

З роками Т.Чупак звернулася і до прози, адже їй було цікаво спробувати себе і в інших літературних жанрах. Час від часу з’являлися невеликі прозові замальовки, новели та оповідання. Першим, хто професійно оцінив ці творіння Таміли Петрівни у новому для неї жанрі став відомий черкаський письменник С.Носань. Сергій Лукич довго жив і працював у Кам’янці, тривалий час очолював обласну спілку письменників та особисто знав жінку. Не раз на різноманітних творчих заходах митця Таміла Чупак виконувала свої пісні, яскраво прикрашаючи та урізноманітнюючи такі мистецькі дійства. Тому, коли вона повідомила С.Л.Носаню, що пише прозу, той з радістю взяв її почитати. Досвідчений майстер дав високу оцінку цим мистецьким дітищам Т.Чупак і порадив їй друкуватись. Теплі слова від Сергія Луковича, його мудрі поради та підтримка мали свої практичні наслідки. У 2015 р. письменниця видала свою першу збірку оповідань – “Павутинова мелодія бабиного літа”. Звичайно, що С.Носань написав передмову. Він став, по-суті, першовідкривачем прозового таланту Таміли Петрівни, назавжди залишивши в її пам’яті про себе лише приємні спогади.
Вже через 3 роки після такої нової мистецької прем’єри – у 2018-му – вийшла друга прозова книга автора – “Косички у стані афекту”. За цей недовгий часовий проміжок, Т.Чупак продемонструвала якісне професійне зростання, значно удосконаливши свої вміння. Про це свідчить той факт, що вказана книга перемогла на Всеукраїнському літературному конкурсі дитячих творів “Лоскотон”. У цьому жанрі мисткиня продовжує натхненно працювати й далі.

Головною тематикою поетичних і прозових творінь Таміли Чупак є біль за долю України, щемкі елегійні спогади, мелодії кохання, роздуми про сенс буття. Ліричні сповіді вирізняються надзвичайною тонкістю світосприйняття, філософським наповненням та усвідомленням духовних національних основ. Все це відображає її внутрішній стан душі з глибокими переживаннями та чіткими реагуваннями на оточуючий світ і події у ньому.

Звичайно, що такий стрімкий злет Таміли Петрівни Чупак не міг бути непомічений колегами по авторському перу. Її почали запрошувати на різноманітні святкові заходи в Кам’янці та області уже не лише в іпостасі самодіяльної композиторки, а ще й як поетесу. Вона читала перед різними аудиторіями авторські вірші, призвичаючи людей до свого нового мистецького покликання. На цьому фоні постала необхідність її прийняття до лав Національної Спілки письменників України. Рекомендації на вступ до спілки від Черкаської обласної організації надали їй Сергій Носань та відомий поет і лінгвіст із Звенигородщини Сергій Ткаченко. Від іншої ж письменницької організації, в даному випадку Київської, як цього вимагають правила, рекомендацію написав відомий український прозаїк і публіцист, лауреат Шевченківської премії Михайло Слабошпицький. Як наслідок, у 2019 р. Таміла Чупак офіційно стала членкинею НСПУ. Зараз на терені Кам’янщини вона є єдиною представницею Всеукраїнської письменницької організації.

Розкриття творчого дару майстрині посприяло впровадженню її чудового мистецького задуму. Напередодні відзначення Дня міста Кам’янки у 2015 р. міська влада звернулась до населення з метою внесення пропозицій щодо організації цих урочистостей. В даному контексті Таміла Чупак запропонувала проведення літературно-мистецького свята “Поетична осінь у Кам’янці”, яке б включило дитячий поетичний конкурс, на якому юні віршописці з міста та району могли позмагатися між собою за звання найкращого. Керівництво міськради погодило цю ідею і жінка взялась за її реалізацію.
Таміла Петрівна розробила положення, домовилась з черкаськими письменниками про їхню участь у складі журі, переговорила з усіма школами району щодо виявлення юних поетів. У результаті, у вересні 2015 р., у міському парку літературно-мистецьке свято “Поетична осінь у Кам’янці” вперше офіційно відбулось. У ньому взяли участь бл. 30 учнів шкіл з різних населених пунктів Кам’янщини, які продемонстрували свої поетичні здібності. Діти змагались у 3-х вікових категоріях. За правилами, на сцену виходили пара або тріо учасників, які зачитували свої твори для їх оцінки суворим і безкомпромісним журі. Переможці кожної із вікових груп потрапили у суперфінал, де і визначався головний тріумфатор. Саме таким чином першою лауреаткою “Поетичної осені у Кам’янці” стала дівчина із с.Жаботин Кам’янського району Олена Титаренко. В межах святкування дня міста їй було вручено окрему індивідуальну нагороду.

Дуже позитивні враження та добрі відгуки від такої масштабної події ще більше надихнули його організатора. Відтоді, щороку в межах проведення урочистостей з нагоди Дня міста, літературно-мистецьке свято “Поетична осінь у Кам’янці” є його складовою частиною. З часом даний захід дещо змінився, зріс якісний склад його учасників, разом з поетами змагалися вже і прозаїки тощо. Більше того, крім кам’янських дітлахів у святі почали брати участь і учні з інших міст та містечок Черкащини, перетворивши його з міськ-районного на загально-обласний. Таміла Петрівна Чупак, як фундатор даної мистецької події, планує і надалі всіляко прогресувати з перспективою перетворення “Поетичної осені у Кам’янці” на потужний літературний фестиваль. Знаючи про велику працелюбність та бажання досягати задуманого, віримо, що ця ідея обов’язково втілиться у життя.

Натхненне заглиблення у творче ремесло розкрило ще одне вміння жінки – педагогічно-організаторську роботу. Пам’ятаючи про свої перші проби пера у школі, на які ніхто з вчителів відповідним чином не зреагував та не допоміг навіть порадою, Т.Чупак вирішила створити літературну студію для дітей під власним модеруванням. Вона знала, що у Кам’янці та районі є учні, які пишуть, але їм банально не вистачає спрямування та спілкування з такими ж, як вони літературно обдарованими дітьми. Тому, познайомившись з необхідними методичними напрацюваннями та склавши план роботи з письменниками-початківцями, жінка взялась за справу.

Будучи постійно головою журі Кам’янського районного конкурсу юних поетів “Тарасовими шляхами”, після закінчення цього традиційного мистецького змагання у березні 2016 р. Таміла Петрівна звернулась до всіх присутніх на заході дітей із закликом долучитись до створеної при заповіднику літературної студії. Вона продиктувала всім свої номери телефону та оголосила перший збір молодих митців на 19 березня. Дату було обрано не випадково, адже в цей день народилася одна з найулюбленіших українських письменниць – Ліна Костенко. Школярі радісно відгукнулись на цей заклик і вже у перший рік існування дитячої літстудії її відвідувало до 15-ти осіб.

Організувавши перший набір школярів, керівниця поставила завдання офіційно назвати студію. Самі діти подавали різноманітні варіанти, тренуючи свої літературні уміння. Але до спільного знаменника якийсь час прийти не могли. І тоді Таміла Петрівна запропонувала пов’язати назву студії з іменем видатного українського поета, перекладача і літературознавця, уродженця с.Ребедайлівка (Кам’янський район), який більшу частину свого життя прожив у Криму – Данила Кононенка.

Т.Чупак ще в дитинстві із захопленням читала вірші Данила Андрійовича, чимало знала про цю творчу особистість, постійно ознайомлювалась із статтями автора у газеті “Кримська світлиця”, де працював письменник. Вже у 2010-х рр. вона, познайомившись заочно з митцем, почала з ним листуватись, а потім додалися телефонні розмови, під час яких вони незмінно обмінювались творчими планами. Данило Андрійович з великим ентузіазмом сприйняв інформацію про те, що його землячка пише вірші. Відповідно, на його прохання, Таміла Петрівна надіслала йому свою першу поетичну збірку, окремі творчі дітища з якої були надруковані у газеті “Кримська світлиця”. Згодом, Д.Кононенко з радістю погодився написати передмову до другої збірки поетеси “Білим по білому”. Лист із авторським текстом до книги був відправлений у квітні 2014 р., коли Кримський півострів вже окупували російські війська. Серце поета не витримало і в січні 2015-го року він передчасно помер на кримській, але вже не своїй землі…

Т.П.Чупак дуже цінує, що була знайома з таким майстром, береже пам’ять про нього, захоплюється його подвижницькою роботою щодо пропагування українського літературного слова у русифікованому Криму. Все це вона активно розповідала і дітлахам, які відгукнулись на заклик приєднатися до літстудії. Тому недивно, що коли Таміла Петрівна запропонувала назватися на честь Данила Андрійовича, то всі підтримали таку ініціативу. Таким чином, навесні 2016 р. при Кам’янському заповіднику офіційно постала районна дитяча літературна студія імені Д.Кононенка. Наголосимо, що всі – діти та їхня очільниця – працюють на цій клопіткій ниві виключно на громадських засадах.

Віддана та наполеглива праця Таміли Петрівни, її великий педагогічний дар, вміння працювати з дітьми – все це дуже допомогло розкрити творчий потенціал школярів. На заняттях студійці розвивають свої літературні здібності, працюють над словом, вдосконалюють майстерність, збагачують власний словниковий запас тощо. Невдовзі це призвело до гарних практичних результатів.
Літературна студія імені Данила Кононенка почала проводити різноманітні урочисті заходи, поетичні свята, вечори пам’яті та ін. Зокрема, традиційними стали щорічні меморіальні дійства пам’яті Д.Кононенка, виступи на вчительських семінарах філологічного напряму, мистецькі перфоманси до Дня поезії, благодійні вечори зі збором коштів для хворих дітей тощо. На даних заходах, за підготовленими Т.Чупак сценаріями, діти читали поезії різних авторів, цитували спогади, а також представляли публіці свої власні літературні напрацювання. Тобто, такі події ставали презентаціями творчих проектів дітлахів, які вони так натхненно створювали.

Паралельно вихованці літстудії почали брати участь у різноманітних літературних конкурсах. Зокрема, діти стали лауреатами і переможцями Міжнародного літературного конкурсу “Чернетка”, Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу “Ми діти твої, Україно!”, Всеукраїнського дитячого літературного конкурсу “Творчі канікули”, Всеукраїнського конкурсу патріотичної поезії ім. О.Ольжича і О.Теліги, Черкаського обласного літературного конкурсу “Роду криниця віща”, згаданого вище літературно-мистецького свята “Поетична осінь у Кам’янці” та ін. Відповідно імена кам’янських дітлахів, яких до конкурсів готувала Таміла Петрівна, стали відомі як в межах Черкащини, так і всієї України. Згадаймо деякі із них: Юрій Рибчук, Владислава Петраускас, Дарина Бондаренко, Ростислав Юрик, Діана Геріх, Яна Косюк, Софія Захаренко, Дарина Пархоменко та ін. Дехто з них вже навчається у Вишах, інші ж – залишаються в літстудії, продовжуючи ефективно розвиватись та удосконалюватись. В цілому, Кам’янська творча майстерня на чолі з Т.Чупак показала свою високу дієздатність, шукаючи й надалі талановиту молодь заради їхньої власної мистецької самореалізації.

Успішний розвиток дитячої літературної студії посприяв впровадженню ще однієї прекрасної ідеї. Маючи особливий духовний зв’язок з Данилом Кононенком, усвідомлюючи величину цієї постаті та її вклад у розвиток українського поетичного слова, Таміла Чупак ініціювала заснування Всеукраїнської літературної премії ім. Данила Кононенка. Цю ідею схвалив голова Черкаської обласної організації Національної Спілки письменників України Володимир Поліщук, а вже згодом офіційно затвердила Кам’янська міська рада. Після унормування всіх бюрократичних процедур, з 2018 р. у містечку щороку проводиться така важлива подія Всеукраїнського масштабу. Першим лауреатом літературної премії ім. Данила Кононенка став відомий український поет із Херсона Анатолій Кичинський. У наступному 2019 році перемогла черкаська поетеса Катерина Вербівська. Дана премія, за яку змагаються виключно поети, має і матеріальний стимул – передбачає грошову винагороду в розмірі 10 тис. грн.

Впроваджений за задумом Т.П.Чупак мистецький захід свідчить про її велику відповідальність, небайдужість та бажання всебічно розвивати культурну сферу рідного міста. Пам’ять про славетних нащадків, популяризація їхньої творчості завжди були в пріоритеті нашої героїні, що знайшло своє втілення у появі та проведенні вище описаних заходів.

Літературний та музичний поступ жінки тривав паралельно з її професійною еволюцією в межах музейного закладу. Освоївши специфіку роботи, маючи за приклад досвід своїх старших колег, Таміла Петрівна почала створювати і організовувати всілякі освітні заходи для школярів. Зокрема спочатку, зважаючи на її музичну освіту, вона підготувала дитячий ранок пам’яті П.І.Чайковського, а потім ще кілька дитячих занять. Проведення таких дійств у музеї, коли Т.Чупак особисто грала на роялі сім’ї Давидових, завжди подобалося юним відвідувачам. Надалі й інші наукові співробітники музею просили її забезпечити живою музикою вже інші заходи, що вона з радістю і робила.

Реалізуючи свої літературні вподобання, Таміла Петрівна, працюючи у музеї, заглибилась і у творчість багатьох українських письменників, в пам’ять про яких вона створила іменні тематичні заняття. Безпосереднє знайомство з багатьма майстрами слова, розуміння мотивів та особливостей їхньої роботи, власний набутий досвід цього ремесла значно посприяли такій ініціативі. В результаті, багато видатних письменників – Тарас Шевченко, Леся Українка, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Богдан-Ігор Антонич, Василь Стус, Олена Теліга – стали героями її різноманітних заходів, які відвідало не одне покоління учнів кам’янських шкіл. На даних заняттях обов’язково звучала жива музика, в тому числі виконувались авторські пісні на слова вищезгаданих митців, написані Т.Чупак. Це значно урізноманітнило вже складений роками лекційний тип навчальних занять у музеї, що підвищило загальний інтерес до їхнього проведення та посприяло кращому сприйняттю поданої інформації.

Таміла Петрівна підтримала ініціативу старших колег із втіленням іще однієї форми музейної роботи – літературно-музичної композиції. Ця мистецька акція зародилась у Зеленому будиночку ще у 1970-ті рр., передбачаючи розповідь за підготовленим сценарієм про певну подію, історію кохання чи особистість з минулого під супровід живої музики. Так от, після приходу до музею Т.Чупак, вона не лише виконувала на цих заходах різні музичні твори, а й почала інтенсивно писати власні сценарії композицій, з часом перетворившись на одного з кращих авторів. Зокрема, її перу належать такі прекрасні літературно-музичні вечори: “Як він ішов!” (Пам’яті В.Симоненка), “Поет для епох” (Життя і творчість Ліни Костенко), “Чайковський і родина Давидових у Кам’янці”, “Його називали Шевченком у музиці” (Микола Лисенко), “Птах душі” (Поет-дисидент Василь Стус) та ін.

Всі вони вирізняються логічною завершеністю, чітко викладеним змістом, обов’язковою присутністю ліричних або поетичних вкраплень, об’ємним масивом обробленої інформації тощо. Нерідко дані композиції авторства Таміли Чупак демонструються при проведенні кам’янських районних та черкаських обласних освітніх семінарів педагогів, під час різноманітних презентацій та урочистих прийомів або на замовлення окремих туристичних груп. Літературно-музичні композицій у музеях Кам’янського заповідника є родзинкою культурної установи, що якісно підсилила та збагатила під час роботи тут і Т.П.Чупак.

Разом з навчальною Таміла Петрівна занурилась і в наукову роботу. Співробітники заповідника постійно відправляють свої статті на регіональні та Всеукраїнські конференції, описуючи ту чи іншу подію, певний процес або славетного діяча минулих часів. Звичайно, зважаючи на свою освіту та творче покликання, вона обрала для себе різні мистецькі теми. Зокрема, Т.Чупак досліджує особливості фольклору та обрядових пісень у Кам’янці, описує життєвий шлях письменників своєї малої батьківщини (С.Носань, Г.Білоус, Д.Кононенко), розкриває біографії композиторів і музикантів з Кам’янки (Л.Любовський, Т.Кравченко, В.Волков), вивчає значення постаті Т.Шевченка в Кам’янському краї в різні епохи та ін. Ці роботи характеризуються високою якістю викладу, новизною, об’єктивністю, що дозволило дізнатись про невідомі раніше аспекти духовно-культурної та суспільно-політичної галузей.

Окрім наукових праць, Таміла Чупак з часу приходу в музей і до сьогодні пише масу цікавих статей у газети. Ці публікації стабільно друкуються як у місцевих газетах, так і в різних всеукраїнських виданнях. Їхня тематика дуже об’ємна: сторінки з історії Кам’янки, творчість місцевих письменників та композиторів, спогади про письменників-земляків, сторінки життя видатних українських поетів і національних героїв та ін. Публіцистичне надбання мисткині нараховує нині більше сотні статей, продовжуючи своє стрімке зростання.

Таміла Петрівна увійшла до складу колективу авторів і різних книг, які впродовж всіх цих років видавав Кам’янський заповідник. Це стосується наступних видань та збірок нарисів: “Місто на скелястих берегах Тясмину” (2009, 2019), “Пам’ятка природи Тясминський каньйон” (2019), “Незбагенна. Земна. Героїчна” (про видатних жінок Кам’янського краю, 2016), “Бійці невидимої війни” (про ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС із Кам’янщини, 2018). Назви до останніх 2 книг запропонувала саме Т.Чупак, що в цілому окрасило складені нею та її колегами надзвичайно цікаві розповіді про видатних кам’янчан та кам’янчанок.

Маючи прекрасну просторову уяву та багату творчу фантазію, Таміла Чупак постійно генерує й інші цікаві ініціативи. Так, у 2019 р. вона стала автором тематики ґрантового проекту “Кам’янська земля – край славетних героїв”, поданого і виграного Кам’янським заповідником в межах конкурсу від Міністерства культури України “Малі міста – великі враження”. Таміла Петрівна визначила головні складові проекту, подавши пропозицію проведення симпозіуму скульпторів і пленеру художників та ініціювала хронологічні межі змісту цих практичних втілень, запропонувавши часові рамки від подій Української революції 1917 – 1921 рр. і до сьогодні. Як наслідок, ці масштабні культурні акції ґрантового проекту були проведені у Кам’янці. В результаті, з кам’яних скульптур, виготовлених майстрами із різних куточків України, постав новий мистецько-просвітницький майданчик – Сквер Героїв, – а написані відомими художниками пейзажі Кам’янського краю та портрети героїв-земляків назавжди збагатили фонди Кам’янського державного історико-культурного заповідника. Все це ще раз підтверджує велику творчу жилку та стратегічне мислення Т.П.Чупак.
Загальні її успіхи у різних галузях об’ємної гуманітарної сфери удостоєні численними індивідуальними нагородами. Вона перемогла у номінації “Найкращий композитор” Всеукраїнського конкурсу романсів “Осіннє рандеву” 2008 р., стала лауреатом Черкаської обласної премії імені Порфирія Демуцького в галузі аматорської художньої творчості у 2012 р., кілька разів була визнана найкращим працівником культури Кам’янського району із занесенням її на дошку пошани. Також Т.Чупак є членом Всеукраїнської музичної спілки та Національної спілки краєзнавців України. Все це яскраво характеризує її суспільні досягнення, заслужено оцінені владними та професійними інституціями.

Саме такий життєвий та творчий шлях пройшла та надалі торує талановитий композитор, чудовий письменник, досвідчений дослідник, умілий педагог і керівник Таміла Петрівна Чупак. Маючи прекрасне творче покликання, вона зуміла реалізувати себе в межах музейної установи рідного містечка, де вона вже впродовж десятиліть працює на благо всієї культурної галузі. Займаючись професійно музикою, вона досягла у цій сфері великих практичних результатів, удостоївшись високих нагород на всеукраїнських та регіональних мистецьких змаганнях. З роками у неї проявився і письменницький дар, що вилилось у появу кількох поетичних та прозових збірок, одна з яких перемогла на національному літературному конкурсі. Творчі здібності жінки гармонійно поєднується з виконанням різновекторних завдань музейної сфери. У кожному з напрямів – навчально-просвітницькому, науково-популярному, педагогічному – вона проявила свій неабиякий потенціал, з роками зарекомендувавши себе як прекрасний автор, здібний науковий співробітник та відповідальний організатор. Її здатність до стратегічного мислення призвела до появи ряду літературних, музичних та освітніх проектів, що активно функціонують на благо всього Кам’янського краю. Всі ці риси допомогли у кар’єрному зростанні особистості, яка нині займає одну з керівних посад у Кам’янському заповіднику.

В цілому, можна з впевненістю стверджувати, що зараз у Кам’янці творить благородна мисткиня, інтелектуалка, жінка креативної думки та україноцентричного світогляду Т.Чупак. Всі ті, хто знає цю творчу особистість, захоплюються її добротою, відвертістю, чесністю, комунікабельністю та безмежною відданістю своїй справі. Ми, кам’янчани-земляки гордимося, що живемо в один час з цією визначною постаттю, яка шляхом реалізації численних талантів стала загально відомою та прославила у різних куточках України свій рідний осяяний музикою і поезією Кам’янський край. Її мистецька та професійна діяльність характеризується об’ємним високоякісним наповненням, підтверджуючи, що Таміла Петрівна Чупак – гідний наступник відомих творчих діячів цього славетного регіону.

Олександр Мушта,
Кам’янський заповідник