Кам’янський заповідник

«Українська нація – нескоренна. Без бою нема слави», – саме такі слова навесні 2022 написав на прапорі України мій чоловік Ігор Гордієнко, захисник нульового рубежу на позиції Моноліт в Авдіївській промзоні, а 28 грудня 2022 року під час стримування штурмових дій з боку ворога він загинув.

Легендарна Авдіївська «промка» – потужний укріпрайон, який ворог безуспішно намагається загарбати іще з часів АТО. Це – місце слави, місце доблесті українського воїнства. З 27 березня 2022 року Авдіївську промзону захищають бійці 110 окремої механізованої бригади імені генерала-хорунжого Марка Безручка. На шевронах бійців бригади написано: «За Свободу». З цим гаслом, ризикуючи своїм життям, хлопці йдуть у бій та громлять ворога.

Від зими минулого року тут дуже гучно, і околиці «промки» не замовкають. Ворог знаходиться від позицій ЗСУ на відстані кидка гранати, а це означає майже прямий контактний бій. Коли проти наших бійців ворог застосовує лише стрілецьке озброєння і гранатомети, то це, зі слів захисників, спокійна, нормально ситуація. Адже, як правило, обстріли тут ідуть 24 на 7.

З 27 березня до 28 грудня 2022 року захисником Авдіївської «промки» був і мій чоловік – уродженець Кам’янки, солдат, старший стрілець 2 механізованого відділення 2 механізованого взводу 1 механізованої роти 1 механізованого батальйону військової частини А4007 Ігор Вікторович Гордієнко (позивний «Гордєй»). Він брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресію росії, захищаючи підступи до міста Авдіївки.

Грудень 2022 року для захисників «промки» був дуже важким: постійні обстріли території, штурми позицій, проникнення ворожих диверсійно-розвідувальних груп з метою проведення розвідки та завдання уражень бійцям ЗСУ. 27 грудня, з 10.00 до 18.00 години, тривав масований мінометно-артилерійський обстріл, а потім – штурм позиції Сталь, на захисті якої стояв разом із побратимами Ігор. Ворог був у значній чисельній більшості. Бійці ЗСУ відкрили вогонь на ураження. Коли закінчився боєкомплект, частина захисників почала відходити для поповнення боєприпасів на сусідню позицію. Ігор був серед тих, хто залишився на позиції та продовжив бій, прикриваючи відхід побратимів. На жаль, сили були не рівними… У цьому бою 28 грудня 2022 року Ігор та ще п’ять його побратимів загинули, навічно доєднавшись до небесного війська захисників України.

Яким же запам’ятали Ігоря його вчителі, однокласники, одногрупники, колеги по роботі, друзі, побратими? Спогадами про свого учня ділиться перша вчителька Чала Катерина Матвіївна: «1981-1982 навчальний рік. Це мій другий набір в Кам’янській середній школі №4. Діток прийшло багато – 43. Дуже хвилювалась, чи справлюсь з цим класом, але діти виявилися розумненькі: 30 навчалися на «4» і «5», а 13 учнів мали по деяких предметах «3».

В цей клас завітав такий маленький скромний хлопчик з ясними очима – Гордієнко Ігор. Хлопчик стриманий, вихований, завжди усміхнений. До навчання ставився відповідально, старанно. Завжди приходив до школи з виконаними завданнями, чистими зошитами, підтягнутий, чисто одягнений, ввічливий. Не було ніколи, щоб він був чимось незадоволений. Дуже любив українську літературу, співи, фізкультуру, любив читати. Ігорьок брав активну участь у житті класу, допомагав товаришам. Він сумлінно ставився до всіх завдань, які виконував у класі. Дуже любив музику, ходив навчатися в музичну школу по класу баяна. Хлопчик радів своїм успіхам у музичній школі. Це йому допомагало і в навчанні. Діти любили його за відвертість, дружбу, справедливість. Ігор брав активну участь у святах, конкурсах. Навчався з охотою, мав відмінні знання. Дуже жаль, що через війну склалася так доля справжнього патріота нашої країни. Ми завжди будемо пам’ятати цю щиру, добру людину».

Однокласники згадують Ігоря з теплотою, розповідають, що він був добрим, безконфліктним, щирим у спілкуванні. Намагався завжди бути присутнім на зустрічах випускників. Шкільна дружба для нього була багато чого варта, хоча навчався в школі до 9 класу. Часто на зустрічі брав баян, акомпанував, і всі разом співали. Було весело. Ніколи не був байдужим до чужих негараздів, вмів підтримати, поспівчувати. При зустрічах завжди вітався, зупинявся, розпитував про життя, справи. Завжди був на позитиві.

У 1989 році Ігор вступив до Черкаського державного музичного училища ім. Гулака-Артемовського на спеціальність «Народні інструменти». Завідувачка народним відділом училища Зайченко Валентина Олексіївна відзначила, що Ігор Гордієнко був добросовісним, хорошим, талановитим студентом. Користувався повагою одногрупників та викладачів. Мав бажання навчатися, знав, для чого він прийшов до училища, постійно вправлявся у грі на баяні. Викладачем гри на баяні в Ігоря був Коровніков А. В., який не терпів поганих студентів. Були навіть випадки, коли Ігор разом з одногрупниками для того, щоб позайматися музикою, відпрацювати навички гри на інструменті, ховався і залишався в училищі на ніч. Уже третьокурсником Ігор успішно поєднував навчання з роботою концертмейстера в Черкаській ЗОШ №17. У 1993 році успішно здав державні екзамени, закінчивши музичне училище, мав намір вступати до консерваторії.

Одногрупник Ігоря Сергій Бороздих доповнює спогади про студентські роки: «Ця трагічна втрата змусила полинути думками в минуле, пригадати роки нашого навчання, роки юнацької дружби, успіхи і невдачі, студентські вечірки, екзамени та ще багато чого… Згадав Ігоря: стрункого, завжди підтягнутого, усміхненого, позитивного. Він полюбляв класичний стиль одягу: випрасувана сорочка, брюки, піджак чи жилетка. Під час навчання в музичному училищі ми жили на квартирах, які знаходилися в сусідніх будинках. Часто йшли на заняття і поверталися додому разом. Дружили. Ігор був доброзичливим, неконфліктним, мав гуморний характер, завжди намагався перевести непорозуміння, які іноді виникали між нами чи в спілкуванні з однокурсниками, на гумор, в компаніях був не на останніх ролях, умів влучно сказати, чітко висловлювати свою думку. Мав дуже дорогий, класний баян. У нас були звичайні інструменти, а в Ігоря – професійний. До навчання ставився серйозно. На вихідні завжди брав баян додому, щоб вправлятися у грі. Дуже бережно ставився до інструмента. В училищі всі ми грали в оркестрі народних інструментів, яким керував Желудов Володимир Володимирович. Ансамбль налічував більше 60 осіб. Ігор грав на домбрі бас. Володимир Володимирович часто повторював, що дай Боже, щоб з усіх нас хоча б 5-6 осіб закінчили училище і продовжили займатися музикою. Хоча під час навчання ми всі планували по закінченні закладу працювати вчителями музики. Ігор теж мріяв повернутися до рідного міста і в своїй школі вчити дітей гри на баяні. Але життя все розставило на свої місця, з наших одногрупників лише Володя Атаманчук присвятив себе музиці… На 4 курсі ми з Ігорем займалися вокалом. Після закінчення навчального закладу їздили вступати до консерваторії, але не вступили, не доля… Хоча екзамен з предмета здали досить пристойно, на високі бали. З викладанням теж ні в мене, ні в Ігоря не склалося…
Після закінчення училища кожні п’ять років ми зустрічалися. Ігор не пропустив жодної зустрічі. Дуже шкода, що його немає більше серед нас. Вічна пам’ять тобі, Друже».

Закінчивши училище та оволодівши спеціальностями артист оркестру, ансамблю, концертмейстер, викладач, керівник оркестру, в 1993 році Ігор повернувся до рідного міста та був призначений на посаду завідувача Кам’янського міського клубу №1. В цьому ж році призваний на строкову службу, яку розпочав у І-му Оршанському навчальному прикордонному загоні (селище Оршанець Черкаської області), а продовжив у Державній прикордонній службі України міста Києва музикантом оркестру Ансамблю пісні і танцю Прикордонних військ України. Після демобілізації деякий час служив в органах внутрішніх справ та податкової поліції у місті Києві, проте за станом здоров’я вимушений був звільнитися. В 1997 році повернувся до Кам’янки і продовжив працювати спеціалістом відділу культури райдержадміністрації, методистом районного Будинку культури, був акомпаніатором в хорі ветеранів, ведучим на різних міських масових заходах, концертах. Теплими спогадами про свого молодого колегу ділиться Борис Микола Миколайович: «Після закінчення училища Ігор спочатку працював у відділі культури, а потім потрапив у районний Будинок культури, де я обіймав посаду директора. Працював він методистом, був акомпаніатором в хорі ветеранів, співав в козацькому ансамблі, грав на баяні, класно читав гумор, з часом став частим ведучим різних розважальних програм і концертів у місті. Його навіть запрошували вести різні обласні заходи, він мав такий приємний баритон, чітке мовлення, завжди усміхнені очі, був безпосереднім, не боявся сцени, публіки, і в нього все дуже гарно виходило. Ми з Ігорем частенько грали в парі на баянах. По роботі я скажу, що він був класний музикант, у нього був класний професійний, дуже дорогий баян, який у 80-х роках коштував, як автомобіль «Лада». Він його дуже беріг і скорпульозно доглядав за інструментом, який завжди був в ідеальному стані. Коли навчався в музичному училищі, баян кожні вихідні возив додому, щоб займатися і на вихідних та не втрачати форму. Їдучи назад до Черкас рейсовим автобусом, завжди брав два квитки. Один – для себе інший – для баяна. Коли пасажирів в автобусі було багато, Ігор поступався своїм місцем, а баян залишався на сидінні.

Я дорожив Ігорем як хорошим спеціалістом. Він був такої натури і задатків, що міг в любому місці працювати і приносити користь. Мав свою апаратуру, грав на весіллях. Пам’ятаю такий випадок, коли він просив за свого товариша, щоб я взяв його на роботу до Будинку культури, і лише дякуючи Ігорю, я погодився, бо дуже його поважав і не зміг відмовити. По роботі в будинку культури в нього ніколи не було ниття, якщо брався то завжди доручену справу доводив до кінця і виконував її класно.

Крутий поворот у житті Ігоря стався після відвідин ним одної із зустрічей випускників музичного училища. Якось так перевернулася його доля, що він із музиканта пішов у будівельну галузь, щоб заробляти гроші. Товариш по студентських роках запропонував Ігорю покинути цю невдячну справу, пов’язану з культурою і музикою, і разом розпочати працювати на будівництві. Ігор звільнився, почав опановувати будівельні професії, найкраще вдавалися облицювальні плиточні роботи. Починаючи з 2003 року, він вже в культурі не працював. Перекваліфікувавшись з музиканта на плиточника, Ігор постійно працював на будівництвах. У мене дома він теж допомагав з ремонтом цоколя, облицьовував плиткою. Робив вечорами після основної роботи. До всіх питань, що стосувалися будівництва, підходив дуже скрупульозно. Дивлюся на плитку і згадую Ігоря лише з позитивної сторони. З тих пір, як він розрахувався, ми постійно залишалися на зв’язку. Коли приїжджав до Кам’янки, завжди заходив до будинку культури, а я, в свою чергу, постійно пропонував йому повернутися. Ніби як ото дівчина жде хлопця з армії, так я чекав Ігоря, що він повернеться. На його посаду нікого не брав скільки міг, а пізніше завжди мав запасну ставку на випадок раптом він надумає повернутися. Ігор категорично ніколи не відмовлявся, але говорив, що, можливо, пізніше, зараз це не на часі. Потрібно було заробляти на власне житло. Я його до останнього чекав, аж поки він не почав їздити за кордон.

По життю ми з Ігорем завжди підтримували зв’язок, хоча разом працювали недовго. Як би не крутило його життя, він ніколи не розкисав, якщо потрібно було щось зробить, він брався і робив. Ігор був ЧОЛОВІК з великої букви. Час від часу ми зідзвонювалися. Він завжди вітав мене з днем народження. Останнього разу Ігор телефонував вже будучи на фронті, на нулівці в Авдіївці. Розповів, що працював у Німеччині, в перші дні війни повернувся, пішов сам до військкомату і вже 8 березня був мобілізований до ЗСУ. Розповідав про будні війни, як загинув його побратим, кам’янчанин Максим Бульба, про місцевих авдіївських колаборантів, які постійно намагалися нашкодити нашим бійцям. Дуже шкода, що за межу вічності йдуть саме такі, як Ігор – СПРАВЖНІ».

Починаючи з 2003 року, Ігор працював на будовах у різних містах України та за кордоном: у Польщі, Чехії, Німеччині. Коли розпочалася повномасштабна російсько-українська війна, мій чоловік офіційно працював у польській фірмі «Huber – bau investment», яка займалася облицюванням новобудов у Німеччині, в містах Доркмунд, Штудгарт, Єссен, Мюнхен. Ось що розповідає про нього колега по роботі Євгеній Кобилянський: «З Ігорем я познайомився на роботі в Німеччині. Це була позитивна, відкрита, щира людина, яка могла підтримати будь-яку розмову. З ним завжди було легко у спілкуванні. Ігор був патріотом своєї Батьківщини. Працюючи на новобудовах в Німеччині перед повномасштабним вторгненням, ми чітко для себе прийняли рішення: якщо війна – без вагань повертаємося до України і будемо захищати свою державу. Так і вийшло. В перший день війни, 24 лютого, ми виїхали до України. І кожен з нас став на захист своєї держави. Я пишаюся тим, що знав Ігоря, таких людей дуже мало, Він для мене завжди буде Героєм».

Вже 26 лютого 2022 року Ігор повернувся до Кам’янки і відразу ж пішов до військкомату. Служба в Збройних Силах України розпочалася для нього 8 березня 2022 року. Спочатку були навчання в н.п. Білозір’я Черкаської області, які тривали близько двох тижнів. Потім новосформовану 110 ОМБр відправили на Схід країни, в Донецьку область. З 27 березня по 27 грудня 2022 року Ігор разом з іншими бійцями бригади стояв на захисті Авдіївки, в районі Авдіївської промзони. В розмовах зі мною він дуже скупо розповідав про військове життя на передовій. В цих розповідях було все: страх, ненависть, перший бій, вивчення позицій, втрата побратимів, поранення, радість отримання перших передач з дому та моїх листів, які він перечитував безліч разів. Дуже часто на запитання «Як ви?» говорив: «Усе нормально, все стабільно». «Нормально» – це коли обстріли 24 на 7. Коли зовсім немає світла. Коли, в першу чергу, потрібно принести боєкомплект і воду, а їжа – як доведеться. Коли за добу з’їдаєш яблуко, а за суп слугує кухоль окропу. Коли на нулівку не доходять передачі, БК не вистачає, зброя не витримує, перегрівається, ламається. Коли йдеш на командний пункт по боєкомплект стежкою, яка постійно прострілюється, і не знаєш, чи повернешся назад. Коли постійно під прицілом снайпера. Коли про помитися говорили: «Скільки тієї зими?», а влітку – «Добре, що є роса на траві». Коли кожного разу, йдучи в дозір на позицію Сталь, надія на повернення дуже мізерна. Коли можливість зварити борщ – це як побувати дома. Коли в скупі хвилини перепочинку між боями постійно копали та украплювали позиції. «Більше копаєш – довше живеш», – часто повторював Ігор… І ще дуже багато «коли»…

Майже при кожній нашій розмові Ігор повторював: «Я витримаю, я терплячий. Колись той день настане – і я приїду додому», цим самим вдихаючи в мене нові сили вірити в те, що все буде добре. І ми чекали того, нами придуманого дня, коли він повернеться і все буде, як раніше. А іноді додавав: «Або привезуть. Однозначно я повернуся додому». А ще він наголошував на тому, що ні за яких обставин із власної волі не допустить полону і постійно носив саме для такого випадку запасну гранату… Його слова здійснилися: він повернувся до рідного міста 5 січня 2023 року, але… на щиті.

Зі слів побратима Євгенія: «Ігор був спокійним, врівноваженим. Всі хлопці на позиції знали, що вони з дружиною відбудовували дачу, він завжди розповідав, що і як потрібно робити, слухав, що вже зроблено. Збирався по закінченню війни знову за кордон на роботу в Німеччину. Спав поряд з Юрою Клєщіним. Разом ходили на охорону бойової позиції Сталь. В години передишки читав нам гумор. Ми з ним навіть співали українські пісні. Дуже любив розмовляти з дружиною, яка була для нього всім: підтримкою, прорабом на їхньому будівництві, містком між війною і миром, розрадою. Любив справедливість, добросовісно виконував бойові завдання, не був боягузом. Загинув у бою, як Герой».

27 грудня 2022 року близько 14.10 Ігор зателефонував. Розмовляли кілька хвилин. Він збирався разом з іншими бійцями групи, старшим якої був призначений, вирушати на позицію Сталь, тому розмову перенесли на наступний день, коли вони повернуться. Але … Ігор не зателефонував ні 28, ні 29, ні 30… Я зрозуміла: сталося щось недобре. Чоловік завжди знаходив можливість повідомити про себе. До останньої хвилини сподівалася, що все обійдеться. Розпочалися пошуки… Офіційно ніхто нічого не говорив. Лише на восьму добу після того, як Ігор перестав виходити на зв’язок, представники Кам’янського ТЦК та СП офіційно повідомили мені про його загибель. Вісім діб пошуків і надії… А далі – ціла вічність…

Мій чоловік, Ігор Гордієнко, як і більшість його побратимів, не маючи ніякого досвіду ведення бойових дій, будучи цивільною, але дуже вмотивованою людиною, знав напевно, що мало хто із захисників Авдіївської промзони залишиться живим. А ще – що вибере смерть, а не полон. Знав, але не зробив жодного кроку назад, адже присягнув на вірність НАРОДУ УКРАЇНИ і разом із побратимами стояв до кінця, до останнього свого подиху!

Указом Президента України від 08.11.2023 №743 Ігор Вікторович Гордієнко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно.
Наразі на Авдіївському напрямку тривають безперервні бої, ворог тисне звідусіль, постійно веде обстріли, активно використовує дрони-камікадзе. Ситуація дуже напружена, ворог стягнув сюди велику кількість живої сили і техніки. Попри це, захисники тримають і місто і підступи до нього.
Авдіївка – це Україна. Була. Є. І буде!

Тамара ГОРДІЄНКО, науковий співробітник
історичного музею Кам’янського ДІКЗ