Кам’янський заповідник

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Василь Симоненко

30 березня минає рік від тієї сумної дати, як до небесного війська доєднався наш земляк, уродженець міста Кам’янки Алєксєєв Ігор Олександрович. Шана герою! Низький уклін та царство небесне тобі, Воїне світла!

Народився Ігор 2 квітня 1969 року в мальовничому містечку Кам’янці, що на Черкащині, в робітничій сім’ї Олександра Миколайовича та Ніни Леонтіївни Алєксєєвих. Був другою дитиною в родині, мав старшу сестру Тетяну. Навчався у Кам’янській загальноосвітній школі №2. Після закінчення 10 класу вступив до Смілянського ПТУ №4, де опанував професію слюсаря-електрика. У 1987 році був призваний на строкову службу, яку проходив у місті Ворошиловград (нині Луганськ). Після звільнення в запас працював на Кам’янському машинобудівному заводі водієм автокрана. Там зустрів свою долю. В лютому 1990 року познайомився з 19-річною красунею, чарівною станочницею цеху № 1 Лєною, а в травні закохані вже одружилися. У 1991 році у молодят народився первісток – син Дмитро, а в 1997 – донечка Ліза. Згодом молода сім’я придбала будинок в селі Ребедайлівці.

Щоб забезпечити родину, Ігор освоїв будівельну професію, працював будівельником у Києві, їздив на роботу за кордон, у Польщу й Німеччину. Особливо йому подобалося, коли об’єкт будувався «з нуля» і «під ключ». Так він бачив результат своєї праці, і це приносило величезне задоволення. Радів, коли вдавалося віртуозно виконати свою роботу, часто показував дружині світлини з будівництва, радився з нею. Був дуже вимогливим, відповідальним і справді щасливим займатися улюбленою справою.

Будувались плани… Та настав ранок 24 лютого 2022 року, і вже наступного дня Ігор змінив робочий інструмент на гвинтівку, заступивши на чергування на блокпост у Кам’янці. Приходив додому перевдягнутись – і знову на блокпост…
Справжня любов стає очевидною не тоді, коли все добре, а коли вкрай погано. Так сталося і з Україною й тими, хто з перших днів повномасштабної війни став на її захист. Адже українцем потрібно бути всередині, а не на людях. Такими вони і були, перші захисники. Мовчки, абсолютно спокійно, добровільно пішли до військкомату. Вони хотіли долі не собі – всім: своїй родині, Україні.

Ігор був глибоко віруючою людиною. З терпимістю, спокоєм і прийняттям усього, що посилає доля. Черпав сили у вірі й надії, у самопожертві. За словами дружини, віра в Бога – це найголовніше, що було в житті її чоловіка, і Ігор завжди дякував Господу, що Він був у його серці.

Ігор був щирим українцем, спілкувався тільки українською мовою і спонукав до цього інших. За спогадами рідних і друзів, де б він не бував – у Києві, в Донецьку ще у 90-х роках – розмовляв виключно українською. Для нього це було принципово. Він відстоював право бути самим собою на власній землі. Це стосувалося і побуту. За словами дружини, Ігор завжди вважав, що мова має велике значення, і в магазині чи на ринку просив говорити з ним українською. Завжди виправляв суржик: «Я не знаю, що таке «сахар», передай, будь ласка, цукор».

Ігор записався добровольцем до Черкаської тероборони. Пройшовши навчання, прийняв присягу і 13 липня 2022 року у складі 118 окремої бригади територіальної оборони вирушив у район бойових дій під Бахмут. Служив старшим розвідником-снайпером, згодом був переведений у мінометну бригаду.

27 вересня 2022 року під час бойового завдання та внаслідок ворожого артилерійського і танкового обстрілу по позиціях розвідувальної роти в районі Бахмута Донецької області молодший сержант Ігор Алєксєєв отримав бойове травмування, уламкові поранення. Проходив лікування у Павлограді, в Києві.

Через тиждень після операції, не долікувавшись, прийняв рішення разом із побратимами, які в цей час знаходились на ротації, повернутися в район бойових дій (бо хлопці їдуть). Він поспішав, вважав, що його місце там. Йому дуже хотілося, щоб скоріш його діти і внуки жили на мирній землі. Ось такі вони, прості солдати, які захищають свою родину, свою Батьківщину. Завдяки їм, які із власної волі стали на захист України, і була зупинена московська орда, і з’явилася надія, що Україна переможе.

Після поранення та травми руки Ігор був переведений водієм мінометного розрахунку. У березні 2023 року з’явилася надія побачитися з рідними під час відпустки. Він пропускав свою чергу на користь побратимів, щоб приїхати додому на день народження сина Дмитра і любої онучки Софійки. Та наприкінці березня при виконанні бойового завдання поблизу села Верхньокам’янське на Донеччині Ігор Алєксєєв отримав важкі поранення і був евакуйований у шпиталь міста Дніпро, а потім – до Києва. На жаль, врятувати героя не вдалося. Від отриманих поранень 30 березня 2023 року Ігор Олександрович пішов за межу вічності.

Указом президента України від 30 червня 2023 року № 362 Алєксєєв Ігор Олександрович був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

У пам’яті рідних, друзів, знайомих він назавжди залишиться справжнім українцем, справжнім чоловіком, який до кінця виконав свій громадянський та військовий обов’язок. А ми усі маємо пам’ятати та розуміти, якою ціною виборюється незалежність України.

Тетяна БИЧОК, науковий співробітник
Кам’янського державного
історико-культурного
заповідника