Кам’янський заповідник

З кожним днем все більше знекровлюється, спустошується наша Ненька-Україна, а разом із нею й ми… Найкращих продовжує забирати війна… На превеликий жаль, травень минулого року на своїх похмурих крилах знову приніс до Кам’янської громади сумну звістку. Небесне військо ЗСУ поповнилося душею ще одного героя-кам’янчанина, який із перших днів повномасштабного вторгнення став на захист рідної землі. 30 травня 2023 року в селі Полтавка Краматорського району Донецької області навіки зупинилося серце молодшого сержанта, водія транспортного відділення інженерно-технічного взводу інженерно-технічної роти групи інженерного забезпечення Денисенка Олександра Олександровича.

Народився Саша 11 червня 1976 року в місті Кам’янці, в сім’ї Інни Семенівни та Олександра Яковича Денисенків, де вже підростала старша донечка Лариса. «Саша народився в День Святої Трійці, одне з головних християнських свят. Назвали брата, як і тата, Олександром, – згадує Лариса Олександрівна. – Моя бабуся, мамина мама, коли вперше побачила онука, звертаючись до малюка, назвала його Сашунею і у відповідь почула дитяче агукання. Так він сам собі і вибрав ім’я та став Олександром Олександровичем. Саша був молодшим від мене на 15 років. Всі його любили, опікувалися ним. Був любимчиком у родині. Ми з братом завжди були дуже дружніми і близькими, радилися один з одним, ділилися секретами».

З першого й до випускного класу Олександр навчався в Кам’янській загальноосвітній школі №1. Вчителька української мови та літератури Ольга Олександрівна Зайченко розповідає, що хлопчик був дуже енергійним, іноді бешкетним, але добрим, щирим, чесним, щедрим, товариським. Прислухався до її порад та зауважень, мав багато друзів не лише у шкільні роки, а й коли подорослішав і став сімейною людиною.

Як і більшість хлопчаків, у дитинстві Саша полюбляв пограти у футбол, покататися на лижах, та найбільшими дитячими і юнацькими захопленнями Саші були мотоцикли та картинг (вид технічних видів спорту, у якому застосовуються карти – невеличкі гоночні автомобілі з відкритими колесами, які можуть розвивати швидкість від 24 км/год. – любительські моделі, а спортивні карти – до 260 км/год.). Школярем відвідував гурток картингу, який розпочав свою діяльність у нашому місті з 1977 року.

1 вересня 1979 року гурток картингового спорту очолив І.І.Сухарєв. Для багатьох хлопчаків-гуртківців він був не лише вчителем-наставником, а й хорошим товаришем, мудрим порадником. Саша Денисенко, за спогадами рідних, дуже поважав свого вчителя, дослухався до його порад, багато чого в нього навчився. Після раптової смерті педагога, прямо на регіональних змаганнях у м. Кропивницькому, хлопець дуже переживав та сумував. Будучи вже дорослим, часто згадував хорошими словами свого наставника. Олександр був частим учасником змагань із картингу та неодноразово отримував перемоги з даного виду спорту, також мав грамоти за призові місця в теоретичних заліках з обладнання та ремонту мікроавтомобіля формули «К»; за кращі роботи на виставках технічної творчості під час проведення тижнів науки, техніки і виробництва на станції юних техніків. Після закінчення школи юнак гурток не відвідував, але постійно їздив з командою кам’янчан на змагання вболівальником. Тяга до картингу залишилася на все життя.

Саша планував вступити до військового училища, але, на жаль, підвело здоров’я. В рідному місті всіма правдами і неправдами Олександрові таки вдалося пройти медичний огляд успішно, але медкомісію в місті Черкаси юнак не пройшов. З 1994 по 1996 рік проходив строкову службу, яку розпочав у навчальному центрі в місті Житомирі, а продовжив на Заході України – у місті Мукачеві. Був старшим навідником, потім – командиром відділення. За час служби отримав звання молодшого сержанта.

Після демобілізації вступив до Смілянського технікуму харчової промисловості на заочну форму навчання та влаштувався працювати на Кам’янський молокозавод водієм. У 1999 році закінчив навчальний заклад за спеціальністю «Експлуатація та ремонт обладнання харчових виробництв» і здобув кваліфікацію техніка-механіка. У цьому ж році Саша одружився з чарівною дівчиною Світланою. В молодій сім’ї Денисенків народилося два чудових хлопчики: Ігор та Сергій.

У 90-х роках у країні була економічна нестабільність. Саша, як чоловік, мав утримувати сім’ю. Доводилося змінювати професії та місця роботи. Деякий час він працював на будівництвах у рідному місті та в інших населених пунктах України, а також за кордоном. Це дало можливість здійснитися одній із мрій молодої сім’ї Денисенків: на зароблені кошти молоді люди придбали власний будинок і розпочали господарювати. Підростали сини, яких батьки змалечку привчали до роботи. Саша постійно прививав хлопцям любов до техніки, з якою з самого дитинства був на «ти». З часом за підтримки дружини та синів він переобладнав усе обійстя на свій лад.

Зі слів дружини Світлани, Олександр був енергійним, емоційним, швидким на підйом. Коли хотів щось зробити в дворі чи по господарству, то допоки розпочату роботу не закінчував, за іншу справу не брався. Завжди батькові допомагали хлопці. Вдома була різна техніка: і автомобілі, і мотоцикли. Саша її ремонтував, фарбував. Старший син перейняв від батька любов до мотоциклів. А ще на подвір’ї Денисенків завжди було багато Сашиних друзів.

У жовтні 2018 року молодший сержант Денисенко О.О. був відібраний кандидатом на прийняття в добровільному поряду на військову службу за контрактом осіб рядового складу ЗСУ терміном на 3 роки і призначений на посаду командира відділення реактивно-артилерійського дивізіону військової частини ЗСУ. Службу Олександр проходив стрільцем та кулеметником роти охорони, водієм-номер обслуги в місті Смілі. 13 вересня 2019 року молодий сержант Денисенко Олександр Олександрович за старанність, розумну ініціативу, сумлінне виконання службових обов’язків та з нагоди святкування Дня частини був нагороджений грамотою військової частини ЗСУ. 22 жовтня 2021 року був звільнений в запас.

23 листопада 2021 року, після недовготривалої відпустки, Олександр Денисенко підписав другий контракт із ЗСУ терміном на три роки та продовжив військову службу у званні молодшого сержанта у 28 окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового походу на посаді командира транспортного відділення інженерно-технічного взводу інженерно-технічної роти групи інженерного забезпечення в Одеській області. Почесне найменування «імені Лицарів Зимового Походу» 28-ій окремій механізованій бригаді було присвоєно 22 серпня 2019 року відповідно до наказу Президента України №618\2019 з метою відновлення історичних традицій національного війська, щодо назв військових частин, зважаючи на зразкове виконання поставлених завдань, високі показники в бойовій підготовці, а також з нагоди 28-ї річниці незалежності України.

Війну Олександр Денисенко зустрів на березі Чорного моря, в селі Фонтанка Одеського району Одеській області. «24 лютого 2022 року Саша разом із чотирма своїми побратимами охороняв узбережжя Чорного моря, – продовжує розповідати дружина. – Укріплень не було. На другий день повномасштабного наступу ворога бійці самостійно почали будувати укриття, приходили місцеві мешканці, приносили продукти, запитували, чим потрібно допомогти. Потім чоловіка перекинули в Херсонську область. Тут теж місцеве населення допомагало всім, чим могло: технікою, продуктами, інструментами, паливом. Завжди запитували про потреби у військових. Пізніше був відряджений до міста Миколаєва, потім – до міста Ольвії Херсонської області. Саша був водієм на крані, будував укріплення. В разі обстрілів населених пунктів допомагав працівникам МЧС ліквідовувати наслідки. Говорив, що було дуже важко дивитися на результати руйнувань, на тих людей, які залишилися в одну мить без рідних, будинку і всього майна».

В листопаді 2022 року 28 ОМБ імені Лицарів Зимового походу передислоковують на схід. З 1 грудня Олександр Олександрович разом з підрозділом, у якому служив, несе службу в с. Полтавка Краматорського району Донецької області. Бійці виконують різні завдання, такі як ремонт техніки та будівництво укріплень, вивезення особового складу, боєкомплектів та всього необхідного на позиції. Іноді відпочивали не більше 3 годин на добу. В розмовах із рідними Саша розповідав, що йому доводилося неодноразово вивозити з лінії зіткнення загиблих та поранених захисників, що він уже нічого не боїться; головне, щоб хлопці повернулися додому і, раптом що, то не хотів би залишитися калікою, краще швидка смерть.

22 лютого 2023 року Олександр Денисенко приїхав додому в довгоочікувану відпустку. Радості рідних не було меж. Хотілося зупинити час, але він був невблаганний, летів як на крилах. «В Саші була мрія, щоб сини, коли виростуть перейняли його любов до техніки і вже не він їх возив на машині, а сини кермували, і возили його як пасажира. – ділиться спогадами Світлана, – Коли молодшому синові Сергію виповнилося 18 років, ми з Сашею вирішили зробити йому подарунок, купити машину, щоб він учився їздити. До чоловікового приїзду Сергій уже мав водійські права і зумів прокатати батька на своєму авто. Саша, будучи у відпустці, жодного разу за кермо синової машини не сів, йому подобалося бути пасажиром. Коли чоловік їхав назад на службу і ми проводжали його на поїзд, він, усвідомлюючи, куди їде, і що ця дорога може бути лише в один кінець, підійшов до сина і тихенько сказав: «Ти, Сергію, залишаєшся тепер за старшого». Його слова, на жаль, виявилися пророчими». 30 травня 2023 року в селі Полтавка Донецької області серце героя зупинилося навіки.

«29 травня Саша повернувся із бойового завдання і зателефонував, –продовжує свої спогади Світлана, – але був дуже втомленим і розмову перенесли на потім. Цього вечора Саша так більше і не зателефонував. Я переживала, але перетелефонувати не наважилася, подумала, можливо, ліг відпочивати. Наступного дзвінка я чекала ранком наступного дня, але, на жаль, телефон мовчав. Потім написала чоловікові повідомлення, яке теж залишилося без відповіді, набрала Сашиного побратима – і знову тиша. Переконувала себе в тому, що, напевне, поганий зв’язок, адже не відповідають обидва. 31 травня почала просити знайомих, щоб вони зателефонували чоловікові. Всі мене заспокоювали, щоб не переживала, що все добре, можливо, Саша на виїзді. Прийшовши з роботи, знову пробувала телефонувати сама та разом із сином, звіряли, коли останній раз Саша був в інтернеті. І тут до нашого обійстя завітали військові і повідомили про його смерть. Родина не повірила в страшну звістку. Почали телефонувати побратимам, знайомим – усім, хто спілкувався з Олександром, коли він був на фронті. Хотіли почути лише одне: що він живий, що сталася помилка. Але… Пізніше побратим Саші розповів, що вранці 30 травня, коли чоловік не відреагував на його звернення, він підійшов його розбудити і зрозумів, що Саша помер».

Повернувся герой на вічний спочинок додому 31 травня 2023 року «на щиті». Поховали Денисенка Олександра Олександровича – мужнього захисника, люблячого чоловіка, турботливого сина і брата, вірного товариша і побратима – 1 червня на Алеї Героїв Центрального кладовища рідного міста.

За участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони країни, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України захисника відмічено нагрудним знаком «Ветеран війни. Учасник бойових дій».

Олександр Денисенко мав багато друзів, користувався повагою серед побратимів. Він хотів жити, мріяти, будувати плани на майбутнє і дихати вільно в своїй країні. Та не судилося… Клята війна внесла свої корективи в життя… Забравши найцінніше…

Тамара Гордієнко
науковий співробітник історичного музею
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника