Кам’янський заповідник

Жорстока, смертоносна війна забирає кращих синів і доньок, які б мали ще жити й жити, розбудовувати Україну, але вже третій рік віддають вони найдорожче – своє життя заради волі, свободи, національного суверенітету держави, миру і спокою рідних, своїх співвітчизників.

24 червня 2024 року минає рік з тієї страшної години як, захищаючи Батьківщину від ненависного ворога, загинув Тріпадуш Сергій Анатолійович, колишній житель села Лебедівки Кам’янської територіальної громади.

Народився Сергій 27 травня 1985 року в селі Воронівка Новоукраїнського району Кіровоградській області. Мама Євдокія Іванівна Жмурко у спогадах про свого незабутнього сина пише: «З раннього дитинства життя мого Серьожі, як і моє, було нелегким. З його батьком прожили ми всього 10 місяців. Увесь цей час він знущався наді мною – жорстоко бив, ображав, морально принижував, пив, гуляв, про сина не дбав. З новонародженою дитинкою жили ми в холодній хаті, бо нічим було топити, а батькові до Серьожі – байдуже. У 4 місяці мій хлопчик тяжко захворів на запалення легенів і нас поклали в лікарню. Він був настільки хворий, що я думала що втрачу його назавжди. Відмовився від грудного молока. Через місяць, слава Богу, одужав і я знову почала годувати.
Одного разу чоловік так побив мене, що я ледве вижила, тоді мого ката вислали за 24 години з села. Через два роки він написав листа, погрожуючи, що скоро приїде і вб’є мене. З допомогою сусідки, полишивши всі пожитки, взяла дві сумки з необхідним одягом і втекла у село Лебедівку Кам’янського району Черкаської області.

Приїхали в Лебедівку втрьох – з донькою, ій було 5 років, а Серьожі – 2.Винайняла хату, пішла працювати дояркою в колгосп». Євдокія Іванівна розповідає, що лишала дітей на сусідку, щоб наглядала за ними, вони часто гралися самі, адже жінка тяжко працювала заради них.

Якось Серьожа біля хати впав на стерню і серйозно пошкодив око. Два тижні мати самотужки лікувала сина, думаючи, що захворювання від золотухи, чи протягу, аж поки донька Аня не розповіла про травму брата, тому що раніше боялася. Кам’янська районна лікарня відправила до Черкас в обласну лікарню, в якій лікувалися місяць. «Лікарі сварились, – пише Євдокія Іванівна, – говорили,що ще б трохи і око не врятували». За цей час синові видалили ще й аденоїди, тому що задихався. Хвороба ока стала проблемною на все життя. Сергій постійно лікувався, втратив зір майже на 80 відсотків.

Коли Сергійку було два з половиною роки, Євдокія Іванівна вдруге вийшла заміж за Анатолія Григоровича Жмурка. Народилася молодша сестричка Ріта, яку він безмежно любив як і старшу – Аню.
У шість років хлопець пішов до Лебедівської загальноосвітньої школи. Класний керівник Валентина Михайлівна Тетьора зі слізьми на очах пише: «Тяжко усвідомлювати, що не побачиш вже ніколи своїх учнів, які пильно дивляться застиглими поглядами на тебе з Дошки пам’яті. Серед них і Тріпадуш Серьожка. В школі був товариський, багато мав друзів, любив спорт, їздив на змагання, захищав честь школи, до виконання громадських доручень ставився відповідально і добросовісно їх виконував.

Ми, вчителі, не для війни навчали і виховували своїх учнів, а для щасливого життя в квітучій рідній Україні. Жахлива смерть обірвала миттєво життя мого учня, не дозволивши насолодитися його життєвими досягненнями. Підійшла, тримаючи в руках квіти, до Дошки пам’яті, щоб подякувати нашим Захисникам, нашим Героям за сьогоднішній день, який вони нам подарували. У скорботі схиляю голову перед своїм учнем. Хочеться подякувати батькам за гідне виховання сина, який став на захист кожного з нас, на захист рідної України.

Наші Герої йдуть до Бога й не вертають
Летять у вічність, ніби журавлі.
Та вони чують з неба й відчувають,
Що ми про них говорим на землі».

Євдокія Іванівна підтверджує: «Серьожа був світлим, добрим, життєрадісним, любив математику, добре грав у футбол, баскетбол, писав зворушливі вірші з присвятою мені. У нього було багато друзіві товаришів у нашому і сусідніх селах. Син подобався дівчатам. Був дуже хорошим. А для мене – золота людина. Завжди ділився зі мною своїми секретами. Я йому була і мамою, і подругою. Було їдемо в Кам’янку (він навчався у 8-му – 9-му касі), скупимося, повертаємося додому, доїжджаємо до Вербівки, йдемо пішки з гори на Лебедівку, а Серьожа каже: «Адавай, мамуля, заспіваємо»,– вибираємо пісню, яку знаємо обоє, обіймемось і до Лебедівки співаємо. А зараз ні з ким співати…»

Після закінчення 9-го класу Сергій вступив до Капітанівського професійно-технічного училище, здобував професію муляра. Трохи не довчився, забрали в армію, як раз на день народження – 27 травня 2003 року. Служив у Павлограді Дніпропетровської області. Після армії запропонували довчитися 3 місяці, щоб отримати свідоцтво. Він не захотів, мріяв стати самостійним. Гроші заробляти поїхав у Київ. Старанно працював на будівництві, завоював довіру керівництва, його обрали спочатку бригадиром, а потім – менеджером, він став посередником між робітниками і керівництвом: домовлявся про роботу, видавав робітникам зарплату.

«Коли працював у Києві, – пригадує Євдокія Іванівна, – навчився їсти готувати. Було дзвонить і питає як борщ варити, як тісто на вареники замісити? Вже жонатим влаштовував дружині сюрпризи: готував вареники, коли вона була на роботі. Не навчився лише капусняк варити. Якось каже: «Мамуля, жаль що не можу капусняк готовить, усе навчився, а капусняк не можу, бо не вийде такий добрий як в тебе. Одружився з Жанною Василівною. Взяв жінку з дитиною, хлопчику було 13 років. У нього не було своїх дітей, він любив його як свого, став для нього справжнім батьком, вивчив на військового, зараз син військовий. Прожили разом з дружиною 11 років. Радо приймали мене в себе, приїжджали до мене на дні народження, влаштовували веселі свята.

Останнім часом жив і працював з дружиною в Одесі. У Сергія є четверо племінників і одна племінниця. Так багато спогадів, тільки не можу все написати, бо душа болить і рветься на шматки. Важко мені, немає життя без мого синочка. Пишу і плачу. Ніколи, до останнього подиху не забуду мою кровинку. Він був моїм захисником, моєю надією, опорою, підтримкою, справжнім чоловіком, люблячим сином, братом, дядьком, батьком, невтомним трудівником, який старався для сім’ї, всіх нас і робив це з відкритою душею, любов’ю і повагою. Він дав нам надію на те, що повернеться живим, але так і не повернувся. Тепер він став нашим Ангелом-Охоронцем і вже з небес нас захищає».

На захист України Тріпадуш Сергій Анатолійович став 6 квітня 2023 року. Пройшов півторамісячне навчання у Великобританії. Після навчання недовго воював на Донеччині, потім – місяць, без вихідних і заміни – на передовій у Запоріжжі. Загинув під час військових наступальних дій 24 червня 2023 року в селі Приютне Пологівського району Запорізької області внаслідок поодинокого сліпого осколкового поранення грудної клітки, несумісного з життям. Похований на кладовищі в селі Іванів Іванівської сільської ради Хмільницького району Вінницької області (батьківщині дружини).

Вшановуючи пам’ять Героя, староста Лебедівської сільської ради, Оксана Анатоліївна Сіроштан звернулася до громади зі словами: «Яке страшне слово був… І як з цим жити далі? Як змиритись з думкою, що той, хто був дорожчий понад усе, поповнив ряди небесного війська? На привеликий жаль, це питання задають щодня, щохвилини батьки, дружини, діти, рідні та близькі загиблих Героїв усієї України. А відповідь, мабуть, одна – вони не могли по-іншому. Ціною свого безцінного життя Герої стали на захист своєї родини, нас усіх, своєї Батьківщини. І ми повинні з вдячністю пам’ятати про них ЗАВЖДИ!

Нехай добра та світла пам’ять про Захисника Тріпадуша Сергія Анатолійовича назавжди залишиться у наших серцях.
Не пробачимо ніколи ворогу втрат наших Героїв!
Герої не вмирають! Вони живуть вічно!
Світла пам’ять і слава Герою».

Галина Таран, директор Кам’янського державного історико-культурного заповідника.