Кам’янський заповідник

В історичному музеї КДІКЗ відкрито тематичну виставку, присвячену діяльності Кам’янського жіночого фольклорного ансамблю під керівництвом Т. Ф. Онопи – науковця і митця, дослідника української усної народної творчості в 30-х–50-х роках ХХ століття. Народні пісні, записані Тимофієм Федоровичем під час фольклорних експедицій не лише на Черкащині, а й в інших регіонах України, увійшли до збірки «Українське багатоголосся», виданої Академією Наук СРСР у 1963 році.

Народився Тимофій Федорович Онопа 21 січня 1902 року. Про свою сім’ю і дитячі роки писав у автобіографії: «Народився я в селі Кам’янці черкаської області (бувший Чигиринський повіт Київської губернії) в родині багатодітного селянина-бідняка з 2,5 десятинами землі. Батько мій на протязі багатьох років працював у місцевому цукрозаводі, здобувши собі хронічну хворобу туберкульоз, від якого й помер (1913р.), залишивши матері шестеро малих дітей, між якими я найстарший.

Замолоду я вчився в церковноприходській Покровській школі та Вищій початковій, а поза школою працював на поденних та сезонних різних роботах у поміщицькій економії, цукровому та спиртовому заводах».

В родині Онопів усі дуже гарно співали українські народні пісні. Знали їх безліч і дуже любили. Захоплення фольклором передалося й Тимофієві. Мабуть, саме оточення сприяло тому, що з раннього дитинства хлопчик мав великий потяг до мистецтва, особливо, за його словами, до музики й до малярства. Тому й вирішив стати художником, поїхав до столиці, щоб отримати освіту.

У 1918 році він був зарахований до Київської художньої школи, а 1922-го став студентом Київської Академії мистецтв. Та матеріальна скрута не дозволила продовжити навчання, і довелося повернутись додому. У цей час Т.Онопа співпрацював із самодіяльним театром, організованим Максимом Федоровичем Салабаєм при Кам’янській «Просвіті». Разом з місцевим учителем малювання Юрієм Котенком виготовляв декорації для вистав.

1923 року Тимофій Онопа пішов на службу в армію, а після демобілізації у 1926 році вступив на хорове відділення диригентського факультету Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка (нині музична академія ім. Чайковського). Успішно закінчивши навчання, він одержав кваліфікацію хормейстера опери й капели та педагога.

Іще студентом Тимофій працював у Кабінеті Музичної Етнографії при Академії Наук УСРР та кафедрі української етнографії над упорядкуванням музичних матеріалів та над записуванням народних мелодій. Закінчивши інститут, молодий спеціаліст отримав завдання зібрати фольклорні й етнографічні матеріали по Шевченківських місцях. Він об’їхав і обійшов майже всі куточки України, пов’язані з перебуванням Кобзаря, і повернувся з багатющим матеріалом.

На деякий час доля закинула Тимофія Федоровича далеко від Батьківщини. Але навіть там, у Киргизькому місті Фрунзе (нині Бішкек), за тисячі кілометрів від дому, він не поривав духовних зв’язків із Україною і продовжував займатись улюбленою справою, керуючи українським вокальним ансамблем.

З 1933 року, після повернення в Україну, Онопа брав активну участь у періодичних наукових експедиціях, що займалися записом народних пісень, зібрав велику кількість фольклорних скарбів. Згодом талановитого дослідника запросили в Інститут фольклору й етнографії Академії Наук УРСР під керівництвом Максима Рильського.

Гостюючи під час відпусток у своїх батьків у Кам’янці, Тимофій міг цілими вечорами слухати народні пісні, такі милі і знайомі з дитячих літ. Тоді й народилася у нього мрія створити свій жіночий фольклорний ансамбль. Зібрав голосистих дівчат і розпочав роботу. До складу колективу увійшли молоді кам’янчанки: сестри Наталка Бур’ян і Мотря Коновал, сестри Олена Засядько (майбутня дружина Т. Онопи) та Марія Ціперко, Марина Головко, Явдоха Горюшенко, Марфа Дрига.

Тимофій Федорович записав пісні у виконанні ансамблю на пластинки і повіз їх до Києва. Там зацікавилися співом жінок і вирішили запросити учасників колективу до столиці для запису старовинних мелодій на грампластинку. За тиждень перебування у Києві співачки виконали багато українських народних обрядових пісень, але тільки шість із них, найбільш давніх і найцікавіших, було записано («Така печаль на серденьку», «Ненько моя» та ін.)

У серпні 1935 року районна газета «Колективна праця» писала: «Хористам, які виступили з успіхом, були надані найкращі умови… Легкова машина Наркомосу (народного комісара освіти УРСР – авт.) товариша Хвилі возила їх до оперного театру, цирку та театру імені Івана Франка».

Одна з колишніх учасниць ансамблю, Марія Іванівна Ціперко, згадує: «В сім’ї нас було троє… мати наша гарно співала і нас навчила багато пісень. Я співать на публіці не любила, мене уговорювали, бо я сильно гарно тягла вгору. А сестра моя, Оленка, дуже любила, була заводілою.

Оленка вийшла заміж за Тимофія Онопу вже після війни. А ще до війни, в 1935 році, ми співали в ансамблі, їздили скрізь. У Онопи і мати співала, й тітка, і племінниця моєї матері Якилина, і ще кілька жінок…

Сестра моя Оленка жила з Онопою по сусідству… спочатку він жив у Києві… Коли вони оженились, Тимофій робив у музикальній школі.

Після війни ми теж дуже багато виступали. Я сама у Києві була шість разів… В ансамблі, який організував Оленкин чоловік, нас було чоловік 7–8. Ми співали багато пісень, ті пісні, які самі знали: старовинні і весільні, і такі… Нас ніхто не вчив співать. Тимофій тільки казав: вище-нижче, тільки дерижирував. Приїжджали записувать наші пісні з Києва. Виступали ми і в Києві, і в Кіровограді, в Одесі, в Черкасах. Дарили нам багато подарків: отрєзи на плаття і патефони, які саме тоді увійшли в моду…»

Племінниця Тимофія Онопи Ганна Степанівна Касян розповідала: «Мати моя і дядина (дружина Онопи – авт.) співали в хорі-ланці, який організував мій дядько. Там їх було чоловік 17: і з цього краю (мікрорайон Чмижина – авт.), і Покровські були. Було, як соберуться у нас, як почнуть співать… А ми жили на одному обійсті з дядьком і дядиною; тіки вони ходили на одні двері, а ми на другі.
У дядька Тимофія була така штука металічна (камертон – авт.). То він нею по чомусь стукне – і мати вже знає, як треба співать. Співали у Кам’янці на всі свята: і на день армії, і на Перве мая. Вони й на свайбах гарно співали. Було як соберуться разом, як затягнуть… Люди дуже любили їх слухать, завжди збиралося багато-багато людей. І на полях виступали…

Потом їм дали путьовку на виступ в Черкаси. Потом возили їх в Київ, вони заробляли там призові місця. І в москву їх хотіли одправить, та в кацапію вони вже не поїхали, не схотіли. Бо вже і за чоловіками поскучали, і за дітьми, і хазяйство ж дома… У матері моєї я мала була, то вона тоже захотіла додому вернуться.

А з тих конкурсів вони подарки привозили. І патефон же дядьків у вас в музеї…»

Після участі у Першій Олімпіаді художньої самодіяльності Кам’янський фольклорний ансамбль неодноразово виступав на обласних і республіканських оглядах. У 1935 році учасниці ансамблю були запрошені на одеську кіностудію для озвучення кількох кінофільмів.

Зі статті у «Колективній праці» за 22 грудня 1935 року: «…В Одесі пробули 10 днів. Співали пісень при озвученні кінокартин «Застава у Чертового броду» та «Паводок». Проспівали пісні «Ой у полі нивка», «Ой зима, зима», «Ой ходила дівчина по садочку» та інші народні пісні. 21 жовтня колгоспні «артистки» одержали за труди по 250 крб. і щиру подяку»
Тимофій Федорович усі сили і час віддавав улюбленій справі, та, на жаль, доля підносила чимало випробувань. Ще з 1929 року в чоловіка проявилася тяжка хвороба – епілепсія, яка з часом призвела до інвалідності. Тому Тимофія Онопу було знято з військового обліку і в роки німецько-радянської війни 1941–1945 років він не був мобілізований, а залишався вдома, у Кам’янці
Після закінчення війни Т.Ф.Онопа працював педагогом Кам’янської музичної школи ім. П.І.Чайковського. У вільний від роботи час за викликом Інституту Мистецтвознавства фольклору й етнографії АН брав участь у періодичних експедиціях.

У серпні 1948 року за погодженням із Комітетом у справах мистецтв УРСР його відкликано до Києва в Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії Наук УРСР на посаду молодшого наукового співробітника у відділ музичного фольклору. У цей час Тимофій Федорович працював над описом фонограм і розшифруванням фольклорних записів із фонографічних валків, розшифровував зібрані власноруч матеріали. Крім того, він їздив у експедиції Дніпропетровською, Хмельницькою, Чернігівською областями, де записував зразки сучасної народної творчості. Та, на жаль, погіршення стану здоров’я і відсутність житла у Києві не дозволили продовжувати наукову роботу. Тимофій Федорович повернувся до Кам’янки, де знову влаштувався працювати викладачем музичної школи. А в 1955 році, за станом здоров’я, він вийшов на пенсію через інвалідність.

Усе своє життя Т.Онопа поєднував наукову діяльність із роботою в Кам’янському фольклорному ансамблі. Саме цей колектив став ініціатором першого свята пісні й танцю в Україні у червні 1949 року. У цьому святі, яке відбулося в Кам’янці на берегах Тясмину, взяло участь 25 хорових і танцювальних колективів.

Віддана любов до рідної України і до її мистецьких багатств, щира дружба єднала Тимофія Федоровича Онопу з багатьма відомими українськими митцями: поетами Максимом Рильським та Павлом Тичиною, письменником Петром Журою та іншими діячами культури України.

Помер Т.Ф.Онопа 1971 року, похований у Кам’янці, на Чмижанському кладовищі. Зі спогадів племінниці Ганни Касян: «Дядько Тиміш зарані помер. У нього була чорна болєзнь. Ото він колись пішов у магазин, йому стало погано. То й скора не вспіла приїхать…»

Вдова Тимофія Федоровича передала багато матеріалів про свого чоловіка до музею. У фондах КДІКЗ зберігаються матеріали з архіву фольклориста; патефон, який йому подарували за участь у Першій Олімпіаді художньої самодіяльності Київської області, що проходила у жовтні 1936 року в столиці в театрі імені Івана Франка; фото Тимофія Федоровича і його колективу під час запису народних пісень на грампластинки. Є також автопортрет, виконаний олівцем, та автобіографія, написана у 1955 році й багато інших цікавих речей. Усі ці експонати дозволяють глибше вивчити життєвий і творчий шлях нашого видатного земляка Т.Ф.Онопи.

Наталія ПУГАЧ, старший науковий співробітник
історичного музею КДІКЗ