Кам’янський заповідник

Наприкінці жовтня – початку листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Сандармоху. Саме в цьому урочищі Карелії (нині окупована московитами) з 26 жовтня по 3 листопада 1937 р. було розстріляно понад як 1100 осіб політичних в’язнів з великої тюрми народів СРСР. Серед них майже третину складали українці, репрезентуючи славетну когорту “розстріляного відродження”: Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, Григорій Епік, Марко Вороний, Михайло Яловий та інші.

Це масове захоронення було виявлено у середині 1990-х рр., у часи відносно демократичної московії, ослабленої після розпаду совєтської імперії. Саме через такий збіг обставин вдалось з’ясувати персоналії загиблих та навіть встановити тут пам’ятні знаки (українські та інших постраждалих народів). Нині це місце не у фаворі авторитарного рашистського режиму. Справи загиблих засекречені, дослідження на цю тематику заборонені, а організації, що раніше цим займались (“Меморіал”) – ліквідовані. Це показую людиноненависницьку суть різних проявів російського імперіалізму та бажання всіма можливостями приховувати правду про злочини режиму.

Про трагедію Сандармоху, витоки, причини та різні особливості політичних репресій в Україні періоду окупації совєстською імперією в 1920 – 1930-ті рр. і йшлося у тематичному занятті, яке провів очільник меморіального музею Зелений будиночок Олександр Мушта для учнів 11-х класів Кам’янського міського ліцею № 1.

Школярі дізнались про події в Сандармосі, зрозуміли, що знищення людей було звичним явищем для комуністичного режиму, який, таким чином, залякував людей, позбувався опозиції, виявляв потенційних ворогів та забезпечував існування владної системи. Багато в чому репресивна машина в СРСР була заведена через постать Сталіна, який боявся втратити владу і на фоні регресу у побудові комунізму шукав внутрішніх ворогів, які нібито заважали створення ідеального суспільства. Все це призвело до чисельних жертв, про тисячі з яких ще нині не має відомостей щодо місць поховання.

Яскравим прикладом жахіття того часу стала розповідь про життя 2 репресованих Кам’янського району: Дмитра Білика (із с.Пляківка) та Федора Мовчана (із с.Баландино). Вони обоє пройшли дуже складну долю: колективізації, голодомор, арешт, трудові табори, тавро злочинців тощо. Але будучи на крок від смерті, на щастя, вони змогли вижити і донести сучасним поколінням правду про злочини совєтського режиму. Їхній приклад життя показує, чим загрожує українцям рашстський імперіалізм нині. Московити хочуть знищити українську державу та всіх носіїв ідентичності. Тому ми маємо все робити для допомоги війську, інформаційної контрпропаганди, безпеки себе та оточуючих, щоб ніколи не допустити повернення часів репресій. Гірка правда минувшини яскраво демонструє жахіття повсякдення, яке ніколи не хочеться повторити. Пам’ятаймо невинно убієнних, шануймо чин та героїв сьогодення та допомагаймо війську, які єдиними гарантами нашої безепеки.