Кам’янський заповідник

Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
Ліна Костенко
8 травня 2024 року в районі населеного пункту Нетайлове Донецької області внаслідок ворожого обстрілу КАБами позицій ЗСУ загинув мужній захисник України, справжній патріот, уродженець с. Райгород Михайлівської територіальної громади Осипенко Ігор Миколайович (позивний Йожик).
Коли життя людини так раптово і несправедливо обривається, для рідних, друзів, знайомих залишаються її вчинки і слова, спогади про щасливі миті з нею, про кожен її крок від першого до останнього…
Ігор Осипенко народився 23 вересня 1996 року. Був єдиною і такою довгоочікуваною дитиною в сім’ї Наталії та Миколи Осипенків. Хлопчик зростав допитливим, непосидючим, не по роках мудрим. «З появою сина, – згадує мама Наталія, – у мене настало інше життя. Я не могла ним налюбуватися. Він для мене був сонцем, повітрям, змістом мого буття. Ігорьочок ріс у великій любові. Весь свій вільний час я проводила з сином, багато разом подорожували, часто їздили відпочивати на море. Я намагалася здійснювати всі його дитячі мрії. Ігор з дитинства дуже любив малювати, і це йому непогано вдавалося. Ще будучи дошкільником, він мав роботи, які виставлялися на виставках малюнків».
У 2003 році хлопчик разом із мамою Наталею переїхав жити до міста Сміли. Цього ж року Ігор пішов до першого класу Смілянської ЗОШ № 11. Всі літні канікули і вихідні він проводив в селі у бабусі Клавдії Федорівни та дідуся Олександра Івановича, для яких був першим і улюбленим онуком. Навіть будучи на війні, Ігор часто любив згадувати, як його гляділа бабуся, а дідусь навчив вправно їздити на машині, прищепивши любов до швидкості та автомобілів. Із дорослішанням це захоплення в хлопця лише зростало. Великий вплив на формування рис характеру підлітка також мав двоюрідний дідусь Володимир Дмитрович, який був учасником війни в Афганістані і мав ще з тих часів позивний Грек.
В селі Ігор мав багато друзів, одним з них був Прудиус Богдан. Дитяче товаришування Ігоря і Богдана з часом переросло в справжню міцну чоловічу дружбу. Як згадує Богдан, все дитинство до школи в них пройшло разом. Росли хлопці на одній вулиці, і пригод у них, як і в багатьох інших дітей їхнього віку, було хоч відбавляй: дражнили старших хлопців, за що висіли зачеплені за гілляку на дереві на висоті близько півтора метри до того часу, поки не починали каркати, як ворони, чи хтось із дорослих, побачивши їх, не знімав; «їздили на машинах», бігаючи по вулиці з кришками від виварок; стоячи на лавці, співали українських пісень у вуличному хорі. Були і дитячі «розбірки»: хто з ким сьогодні дружить, а з ким – ні, вирішували, хто сьогодні в товаришуванні третій зайвий (у хлопчаків був ще один товариш – Бодя Мисакін). Якось навіть допомогли другові розв’язати проблему з купівлею нового двоколісного велосипеда. «Купили нам з Бодею Мисакіним нові двохколісні велосипеди, – продовжує спогади про дитинство Богдан, – а Ігорю не купили, в нього був ще нормальний трьохколісний. Він прийшов і говорить: «Хлопці, виручайте, хочу нового велосипеда, потрібно цього трохи «підремонтувати». Ну, ми, звичайно, йому допомогли. Велосипеда зі всього розгону з гори спускали доти, поки таки об стовп, що був внизу, не розбили».
У старшому віці (7-8 класи) у хлопців розпочався другий етап дружби. «Ми вже стали старшими, ходили гуляти і в клуб, і до дівчат, і там було уже доволі цікаво. В селі в Ігоря було і перше кохання, хоча не відразу він отримав визнання, але Ігор був впертим і йшов до мети досить наполегливо». Підрісши, хлопець став надійним помічником, великою підтримкою і опорою для мами та бабусі. «Для мене він був справжнім чоловіком. Я часто радилася з ним і навіть в деяких випадках прислухалася до його порад, хоча син був ще зовсім дитиною», – продовжує ділитися спогадами мама Наталя.
В школі Ігор почав займатися грою в регбі (різновид футболу з м’ячем овальної форми). Їхня смілянська команда займала перші місця в змаганнях, була чемпіоном України, виступала на «Донбас Арені», привозила із змагань грамоти, медалі та кубки. Ще одним хобі хлопця стало заняття у кінологічному клубі зі своєю собакою Кірою, де вони брали участь у різноманітних змаганнях та виставках, заробляли призові місця.
9 клас Ігор закінчував у Смілянській ЗОШ № 12. Вчителі та однокласники згадують його як спокійного, скромного, врівноваженого учня, який з повагою ставився до старших, легко вживався в новий колектив, був комунікабельним, любив уроки фізкультури, займався спортом, був активним учасником спортивної школи з регбі.
Після закінчення школи юнак вступив до Смілянського промислово-економічного фахового коледжу ЧДТУ на спеціальність «Конструювання, виготовлення та технічне обслуговування виробів електронної техніки». «Ігор мав веселу, товариську вдачу, легко сходився з новими людьми, тож швидко знайшов спільну мову як із однокурсниками, так із викладачами», – ділиться спогадами про студента завідувачка навчально-методичним кабінетом ВСП Ліна Козятинська.
Напрочуд теплі стосунки у нього склалися з куратором групи Олександром Анатолійовичем Устяновським, який, до речі, наразі теж знаходиться на передовій. В телефонній розмові він мені розповів, що Ігор завжди був позитивним, товариським, веселим. Старанно навчався, відповідально ставився до виконання громадських доручень, завжди готовий був прийти на допомогу, підтримати. Згадує, що група, в якій навчався Ігор, була невелика, але досить дружна. Любили в позаурочний час разом проводити дозвілля. Неодноразово ходили в походи, їздили на базу відпочинку в Сокирне. Ігор, як правило, був старшим по кухні: готував дуже смачну польову кашу, відповідав за маринування м’яса. А який добрий шашлик у нього виходив!
«Був такий випадок: у дитячому садочку, куди ходила моя донечка Аліса, потрібно було пофарбувати дитячий майданчик, – згадує Олександр Анатолійович. – Кілька студентів із моєї групи, серед яких був і Ігор, викликалися виконати це завдання за мене. Взяли фарбу, щітки, швидко зробили роботу. А от про те, що я просив заодно забрати мою дитину із садочка і привести додому, забули!
А ще якось у розмові зі студентами я проговорив, що маю бажання завести собаку. Ігор теж дуже любив собак і мав власну вівчарку. Тож вже о 7-й ранку другого дня – дзвінок у двері. На порозі стоїть Ігор із маленьким цуценям у руках…»
Одногрупники теж згадують Ігоря з особливою теплотою. Він ніколи не залишався осторонь чужих проблем, завжди одним із перших приходив на допомогу.
У 2016 році юнак успішно закінчив навчальний заклад, отримавши диплом з відзнакою, та був призваний на строкову службу до Збройних сил України. І знову цікавими спогадами про проводжання друга в армію ділиться Богдан Прудиус: «У нашому селі є така традиція: коли проводжають юнаків до армії, в’яжуть стрічки різного кольору на стовпі, хто вище прив’яже. Ігор мене попередив, що лізти на стовп в’язати стрічку, як найкращий друг, маю я. Але разом з тим наголосив, що хоче, щоб його стрічка висіла найвище. Питань немає: я до цього дійства підготовився серйозно. У мене вітчим електрик, тож на проводи я прийшов вже з кігтями для лазіння по стовпах. Після першого столу ми вийшли вже всі «гарненькі» і рушили до стовпа вішати стрічку. Ігор приніс мою екіпіровку, я екіпірувався, зачепився на стовпі, але в мене було розуміння того, що потрібно відключити електричну напругу від стовпа, щоб мене током не вбило. Я попросив Ігоря, який на той час вже мав трохи досвіду, працюючи електриком, відключити електрику. Він пішов до трансформатора і «обезточив» все село. Зате стрічка в честь його проводів майоріла на стовпі вище всіх інших».
Службу Ігор проходив у 101- й окремій бригаді охорони Генерального Штабу імені генерал-полковника Геннадія Воробйова в місті Києві. За цей час юнак змужнів, посерйознішав. «Після демобілізації в 2018 році Ігор їздив на місяць на військові збори резервістів у 95 окрему десантно-штурмову бригаду, – продовжує розповідати Богдан. – Йому сподобалося, хотів підписувати контракт і знову повернутися на службу, але я його переконав, що в цивільному житті можливостей для розвитку набагато більше. Він на той час жив і працював у Києві».
Згодом Ігор зустрів своє кохання, майбутню дружину Ірину. «Одна на все життя», – так говорив Ігор про свою другу половинку. Невдовзі в молодят народилася донечка Кіра.
Спогадами про племінника ділиться двоюрідна тітка Інна: «Ігор, хоч і менший на 5 років, для мене завжди був підтримкою, опорою, захистом. Навіть коли він був підлітком, я відчувала, що поруч справжній чоловік. З ним ніколи нічого не було страшно. Я знала, що навіть коли він не поруч, коли служив, воював, раптом щось трапиться – Ігор повернеться і все вирішить. Це приклад справжнього чоловіка і справжнього батька. Він дуже любив свою донечку. Кіра була страшенно татова. Коли приїжджав у відпустку, вона не злазила з його рук. Ігор був не по роках мудрим, з прекрасним почуттям гумору, завжди душа компанії. Там, де Ігор, – там завжди весело. Але водночас із ним можна було поговорити про все, як із другом, як із племінником, як з дорослим чоловіком. Завжди міг дати пораду, а якщо бачив, що порада в тій чи іншій ситуації неможлива, міг жартом розрадить і «розрулить» все так, що ти сам знайдеш правильний вихід.
Все, що стосувалося сім’ї і родини, для Ігоря було святим і трепетним. Дуже любив дідуся Олександра Івановича, з яким родився в один день. Коли дідусь помер, Ігор змінив ставлення до свого дня народження. Він його просто не святкував, не збирав пишні застілля. В цей день Ігор обов’язково відвідував дідусеву могилу та вшановував пам’ять про нього. Навіть перебуваючи у нетривалій відпустці під час служби, перш за все відвідав могилу діда. Ігор дуже любив і цінив свою родину».
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Ігор Осипенко відразу став на захист країни. За його чоловічою спиною залишилися маленька донечка, кохана дружина, мама та бабуся. Він знав напевно, що зробить все можливе, щоб війна не прийшла до них.
Часом трапляється так, що позивний – чи не єдине, що поєднує тебе на війні із мирним життям. Так було і в Ігоря. Ще в підлітковому віці Ігор якось зробив у перукарні модну зачіску, та коли прокиувся наступного ранку, то волосся не слухалося і стирчало в різні боки, нагадуючи клубок їжака. Вітчим пожартував і назвав Ігоря «йожиком». Так прізвисько і прижилося. Надалі всі рідні і друзі Ігоря по іншому, як Йожик, і не називали. Згодом одну із світлин зі своєю донечкою щасливий татусь викладе у соцмережі з підписом «Мале їжаченя».
Позивний дуже пасував Ігорю на війні. Старший розвідник розвідувального взводу був таким же тихим, обережним, уважним, стриманим і спритним, як їжачок. Голими руками просто так його було не взяти.
Службу Ігор розпочав у Кам’янському ТЦК та СП у роті охорони. Постійно намагався перевестися у бойову бригаду, дуже хотів воювати. Деякий час це йому не вдавалося. Лише в березні 2023 року Ігоря та його побратима на позивний Хома було переведено до 64 Окремого стрілецького батальйону Черкаського ТЦК. Пізніше батальйон приєднали до 44 ОМБ, а згодом перейменували у мотопіхотний батальйон 44 окремої механізованої бригади. Бійці бригади тримали оборону північних кордонів країни в Сумській та Чернігівській областях. Окремі зведені роти підрозділу в різний час повномасштабної війни воювали на Вугледарському, Донецькому, Курському напрямках. В листопаді 2023 року Ігор разом із побратимами захищали нашу незалежність під Бахмутом. Побратими говорять, що Ігор був світлом їхнього руху. Завжди готовий прийти на допомогу, підставити плече, підтримати не лише словом, а й ділом. Ніколи не залишав своїх в біді. Згадують, як під час виконання чергового завдання вони попали під мінометний обстріл. Ігор отримав поранення, осколок від снаряда поцілив оборонцю під лопатку. Двох інших бійців теж посікло. Один із них був тяжким, сам вийти з позиції не міг. Ігор, будучи сам пораненим, виніс побратима до точки евакуації на собі. В цьому і був весь Йожик – патріот своєї країни: справжній, сміливий, вмотивований. Навіть у найважчі хвилини підбадьорював рідних, говорив: «Дід Грек пройшов війну, і я пройду». Після поранення, підлікувавшись і пройшовши реабілітацію, він знову мав можливість повернувся служити в Кам’янський ТЦК та СП, але захисник повернувся у свою бригаду. В середині квітня 2024 року бійців перекинули на Покровський напрямок, хлопці захищали населені пункти Гродівка, Новогродівка, Нетайлове під Покровськом. Тут, на Донецькому напрямку, в той час воював і найкращий друг і кум Ігоря Богдан. Їх розділяла відстань в 40 км. При спілкуванні в телефонній розмові хлопці домовилися при першій же можливості зустрітися. 31 квітня ще телефонували один одному і уточнювали деталі майбутньої зустрічі, потім ще разок списувалися. А далі –ціла вічність…
Ігор разом із побратимами в черговий раз пішов на завдання. На той час захисник виконував функцію мавіковода. Хоча, як згадують побратими, боєць умів і на камікадзе літати, і ретранслятора для FPV піднімати, і розвідувальну функцію виконувати. Хлопці відлітали потрібний термін і мали виходити на вказану точку, та командири їх попросили ще на добу затриматися, аргументуючи прохання тим, що гарно літають. І все…
Позицію, на якій знаходилися захисники, ворог вирахував та запустив по оборонцях 3 КАБи. Частина наших захисників отримала серйозні травми. Ігор Миколайович Осипенко в цьому бою загинув. Друзям дитинства так і не довелося зустрітися: у їхні плани внесла свої корективи війна. Рідним про смерть Ігоря розповіли побратими. Зателефонували дружині Ірині і повідомили страшну звістку. Рідні не вірили, що Ігор загинув, до того часу, поки не побачили його фото, прислані з Дніпра. Більше про смерть Йожика сім’ї розповів його кум Артем, який їздив на позицію його вивозити. Коли він почув від побратимів, що потрібно вивезти пораненого бійця на позивний Йожик, який чи то дихає, чи то не дихає, сам поїхав на евакуацію. Ігор був ще живий, але, нажаль, не довезли.
Побратими згадують Ігоря, як дуже хорошу, позитивну людина, яка ніколи не відмовляла в допомозі. «Вірний товариш, побратим і душа компанії. Всі можливі гарні слова і гарні якості – це був Йожик. Був гарний досвідчений водій, добре знав військову справу, постійно вчився, модернізовувався та розвивався. Дуже важко втрачати таких людей і побратимів. Коли його не стало, якось ми всі поникли, ніби щось потухло. Своїм почуттям гумору, своєю вмотивованістю він всіх заряджав, надихав, рухав вперед», – говорять хлопці.
За мужність і героїзм, виявлені під час оборони держави, Осипенка Ігоря Миколайовича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
Повернувся Герой до рідної домівки11 травня 2024 року на щиті. Коли в рідних постало питання, де поховати Героя, були різні думки: на Алеї Героїв у місті Кам’янці чи в Черкасах, де проживають дружина з донькою. Але, переосмисливши все його життя, його вчинки, поведінку, цінності, запитали самі себе: «А як хотів би Ігор?» І всі зійшлися на думці, що найкращим для поховання буде місце поряд з його дідами, в яких він вчився, на яких рівнявся, завдяки яким мав чоловічий стержень і виріс СПРАВЖНІМ.
Поховали Ігоря на цвинтарі в рідному селі, поруч з могилами дідів Олександра Івановича та Володимира Дмитровича, Грека.
Такі люди, як Ігор, які у найкритичніший, найважливіший момент життя нашої країни не відступили, не сховались, а пожертвували собою заради своєї країни, її народу, всіх українських дітей, які мають зростати під мирним небом, мають жити, продовжувати свій рід, творити історію нашої держави.

Тамара ГОРДІЄНКО,
науковий співробітник
історичного музею КДІКЗ