Кам’янський заповідник

Територія містечка Кам’янки і околиць впродовж століть входила до різних країн та державних утворень. Це призвело до постійних видозмін механізму поділу територій та владного керівництва ними, що лише з часом набувало більш стабільного характеру. В даному контексті особливо виокремлюється буремний період середини XVII – XVIII ст., коли через постійні війни землі Тясминського регіону переходили з рук в руки до інших країн. Ці процеси проходили дуже динамічно, а супровідні їм події вирізнялись насиченістю та різноманіттям, в результаті чого постає дуже заплутана картина, що потребує детальнішого роз’яснення. Це і покликане зробити дане дослідження.

Окреслену тематику почнемо розглядати із XVII ст., коли, власне, і виникає поселення на території сучасного міста Кам’янки. В історичних джерелах не зустрічається точна дата виникнення населеного пункту. Але з переказів, які поширились серед населення і дійшли до наших днів, можна припустити, що Кам’янка з’явилась орієнтовно на початку ХVII ст. Свою назву поселення дістало від кам’янистих берегів річки Тясмин, через яке протікає ця водна артерія. Масивні брили каменю подекуди піднімаються над водою на висоту 10-12 метрів, утворюючи таким чином окрему пам’ятку природи – Тясминський каньйон. Як ми знаємо, освоюючи нові терени, люди в першу чергу селилися біля річок, які слугували транспортними артеріями та господарсько-побутовими центрами. Оскільки береги в даному місці мають яскраві камінні обрамлення, то і виникла назва “Кам’янка”.

Кам’янська сотня згадується під час козацьких постань під керівництвом Т.Федоровича, П.Павлюка та Д.Гуні у першій третині XVII ст. Це свідчить про залюднення цього населеного пункту та його господарський розвиток.

Власне, весь цей період Кам’янка, як і вся східна частина нинішньої Черкаської області, входила до Київського воєводства Речі Посполитої. Даний адміністративний округ займав велику територію сучасної України, куди входила вся Київська обл., частина Житомирської, Вінницької, Черкаської, Полтавської, Чернігівської та північна частина Кропивниччини. Воєводство з часом поділилось на 3 повіти: Овруцький, Житомирський та Київський. Кам’янка входила до останнього з них, який тривалий час взагалі був єдиним.

Перша писемна згадка про Кам’янку як козацьку слобідку датується від 27 березня 1649 р. у привілеї польського короля Яна Казимира гетьману Війська Запорозького Богдану Хмельницькому, якому монарх навічно дарував це поселення разом із містечками Медведівкою, Жаботином та лісами Бовтиш і Нерубай. Слободами називали нові поселення, в яких селяни тимчасово (15-30 років) звільнялись від виконання повинностей і сплати податків, щоб мати можливість організувати свої господарства на новому місці.

Існує твердження, що слобідку Кам’янку міг заснувати саме Б.Хмельницький, який, власне, добув від короля підтвердження свого землеволодіння, або він володів цим поселенням і раніше, а у 1649 р. домігся документального завірення власності. Однак, вважаємо, що такі варіанти є малоймовірними. Очевидно, що король просто хотів примирити й утихомирити гетьмана заради припинення війни козацтва проти польської корони. Містечка і села, вказані в грамоті, були лише матеріальним стимулом до цих дій. Але це не спрацювало.

Описаний стан речей у плані перебування території Кам’янки та її околиць в межах Польського королівства, згідно з привілеєм, якими нібито розпоряджався монарх, уже був неактуальним. Це пояснюється тим фактом, що дані населені пункти на той час перебували у складі новоутвореної козацької держави.

У 1648 р. почалася війна українського народу під орудою Б.Хмельницького за свої станові, національні, релігійні та соціальні права проти польського владарювання.
Вже після початку війни ареал східної частини правобережжя Черкащини став чи не головним місцем діяльності українського козацтва та розширення його впливу на навколишні регіони. В цей період Кам’янка входить до складу Чигиринського полку Війська Запорозького, який був виокремлений разом з іншими сусідськими полками з південних частин Київського воєводства в межах новопосталої козацької держави.

Чигиринський полк, як місце базування реєстрових козаків, які перебували на службі у Речі Посполитої, виник ще у 1625 р. Вони винаймались на війни, для охорони кордонів, нагляду за певними стратегічними об’єктами тощо. Однак з початком козацької революції 1648 р. полк з центром у Чигирині перетворився із суто військового об’єднання окремої гілки козацького стану (по суті, провладно налаштованого) у великий адміністративно-територіальний регіон, куди входили всі суспільні стани та який виконував різнобічні управлінські функції. До Чигиринського полку входили сучасні території південно-східної частини Черкаської області та західна й південно-західні терени Полтавської області.

Козацькі полки ділились на сотні. Спочатку це стосувалось військового устрою, а потім – і територіального. Кам’янська сотня Чигиринського полку, як військова одиниця, відзначилась у переможних баталіях української козацької армії проти польського війська у боях під Жовтими Водами та Корсунем навесні 1648 р. Однак територіальна прив’язка до Кам’янки як центру певних володінь немає. Очевидно, це пов’язане з малочисельністю поселення в цей період, котре проіснувало лише кілька десятиліть, не набравши відповідної політичної й суспільної ваги. Відповідно, згідно із реєстром Війська Запорозького від 1649 р., складеним після підписання Зборівського договору між українським козацтвом та Річчю Посполитою, в межах Чигиринського полку окрема Кам’янська сотня не згадується. Цілком ймовірно, що територія цієї слобідки й околиць відносилась до Жаботинської сотні. Подальші історичні події й територіальні приналежності, пов’язані з селом Жаботин та його володіннями, підтверджують дане твердження.

Приналежність Кам’янки до ключового полку з центром у столиці козацької держави Чигирині та ще й статус поселення як особистого володіння гетьмана Б.Хмельницького підвищило його значимість у цей період. Кам’янка іменується вже “городом”, де періодично відбуваються різні цікаві події. Так, зокрема, влітку 1654 р. тут відбулися дипломатичні переговори з ногайськими татарами, в яких з української сторони брав участь переяславський полковник Павло Тетеря, а з татарської – Келмамет-мурза.

В цей період помітне й економічне зростання Кам’янки, що пояснюється як перебуванням недалеко від столиці і відносним спокоєм на цих теренах, порівняно з іншими землями довкола, де відбувались воєнні баталії, так і близькістю до населеного пункту великого торгівельного Чорного Шляху. Ця артерія проходила недалеко від Кам’янки у напрямі Запорожжя і Криму. Відповідно, у сприятливі для цього часи, у проміжках між активними воєнними діями, тут відбувались різні торги, де часто бували в статусі купців татари. Але подальші безперервні війни знівелювали господарський розвиток поселення.

Наступні десятиліття Кам’янка невід’ємно асоціюється із Чигиринським полком, куди і входить населений пункт у межах різних державних утворень. За гетьманування Богдана і Юрія Хмельницьких, Івана Виговського, Павла Тетері, Петра Дорошенка цей статус залишався незмінним. Щоправда, із 1663 р., коли відбувся розкол козацької держави по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, Кам’янка входила вже до зменшеного за розмірами Чигиринського полку, що обмежувався теренами правого берега.

В контексті адміністративно-територіальних змін виокремлюється період правління правобережного гетьмана Петра Дорошенка. У 1667 р. Річ Посполита та Московське царство поза спиною козацтва укладають сепаратне Андрусівське перемир’я, закріпляючи поділ України по Дніпру. П.Дорошенко, не визнавши цього договору, у тому ж 1667 р. укладає угоду з Кримським ханством і починає війну з поляками. Однак бойові дії були невдалими.

Зрозумівши, що поляки і московити себе скомпрометували, Петро Дорофійович у 1669 р. домовляється про союз із Османською імперією. В 1672 р. об’єднані війська козаків, турків і татар завдають великих поразок полякам, захопивши фортецю в Кам’янець-Подільському, та беруть в облогу Львів. В результаті був укладений Бучацький мирний договір, згідно з яким Поділля переходило до складу Османської імперії, в той час як територія Брацлавщини та південної Київщини визнавались як володіння козацької держави під керівництвом Петра Дорошенка. Отже, була офіційно закріплена васальна залежність від Туреччини при збереженні вже роками чинних порядків. Кам’янка, відповідно, продовжила входити до складу Чигиринського полку, який був одним із оплотів української державності.

Надалі цей край став справжньою ареною кривавого протистояння між різними ворожими сторонами, в результаті чого загинули тисячі людей. В 1674 р. на Правобережжя посунули загони московитів, щоб приєднати цей край до своїх теренів. Їм вдалось досягнути певних успіхів, захопивши Боровицю, Бужин, Черкаси, Канів, Корсунь та ін. Далі вони проголосили єдиним гетьманом України свого ставленика І.Самойловича та завоювали Жаботин, Воронівку, Медведівку, Суботів та Крилів. Столицю – Чигирин – ворог взяв в облогу, але захопити не зміг. В цьому контексті відомостей про захоплення Кам’янки немає, однак, очевидно, це сталось, оскільки якогось великого оборонного масиву тут не було.

Суверен козацької України – Оттоманська Порта – не залишила осторонь свого союзника і впродовж другої половини 1674 р. вигнала московитів та їхніх прислужників за Дніпро. Однак постійні воєнні дії вкрай спустошили ці землі.

Впродовж наступних 1675 – 1676 рр. Москва разом із лівобережним козацтвом продовжувала тиснути на праву сторону Дніпра. Розуміючи всю складність ситуації та очевидну ненадійність турецького та кримсько-татарського союзників, які грабували населення та не виконували свої різні зобов’язання, Петро Дорошенко поволі розчаровувався у перспективі своєї боротьби. Як наслідок, у вересні 1676 р., в ході чергової облоги Чигирина, гетьман вирішив здатися московитам. Він присягнув на вірність царю та віддав свою булаву гетьманові Лівобережжя Іванові Самойловичу.

Однак такий стан справ не задовольнив турецького султана. Після закінчення війни з Польщею у жовтні того ж 1676 р. був укладений Журавненський мирний договір, за яким Правобережжя підтверджувалось як турецьке володіння. Відповідно, московські війська, які в той час тут владарювали, були зайвими. Логічно, що османи почали війну.

Для легітимації своїх дій з в’язниці в Константинополі звільнили Юрія Хмельницького, якого і проголосили гетьманом України. Саме він на чолі турецької армади повів наступ на Чигирин навесні 1677 р. Але перша облога столиці виявилася невдалою. Лише наступного 1678 р. турки з другої спроби таки захопили місто. Невдовзі були взяті й інші населені пункти Правобережжя: Корсунь, Канів, Черкаси, Немирів, Жаботин, Мошни та ін. Московські війська були витіснені за Дніпро.

Покидаючи раніше завойовані землі наприкінці 1678 р. московити насильно зганяли людей на лівий берег Дніпра, щоб це населення не було використане у будь-якому відношенні проти себе. Тих же людей, які, навпаки, хотіли переселитись на Правобережжя, свідомо не пускали. У наступному 1679 р. московити та їхні прислужники взагалі провели окрему каральну акцію, в результаті якої придніпровські й навколишні містечка й поселення – Корсунь, Драбівка, Білозір’я, Мошни, Жаботин та ін. – були розорені й спалені прийшлими сюди військами, в той час як їхні мешканці примусово вигнані на Лівобережжя. В переліку постраждалих населених пунктів та земель цілком ймовірно була і Кам’янська слобідка.

Війна Московського царства і Османської імперії за український спадок тривала ще кілька років. В результаті між сторонами у 1681 р. укладено Бахчисарайський договір, за яким визнавався статус-кво щодо володіння українськими теренами: Лівобережжя діставалось Московії, а Правобережжя – Туреччині. При цьому султан зобов’язувався не заселяти козацькі землі між Південним Бугом та Дніпром. Але турецькі порядки протримались недовго.

Османська імперія знову посунула вглиб Європи, однак у битві під Віднем у 1683 р. була розбита союзними військами Габсбурзької імперії, Речі Посполитої та Венеції. Після цього, по суті, поляки відновили свій вплив на Правобережжі. У 1686 р. Московія та Польща уклали “Вічний мир”, за яким Наддніпрянщина вже вкотре поділялась по найбільшій річці України між двома державами. Але прибережна смуга землі Правобережжя від м.Стайки (нині – південь Київщини) і аж до Чигирина (сюди входили такі міста, як Канів, Черкаси, Трахтемирів та інші) мала бути незаселеною. Територія Кам’янки, згідно з даним договором, увійшла до складу Речі Посполитої, знаходячись на її південному кордоні. Підтвердив повернення Правобережжя полякам Карловицький мирний договір з Туреччиною 1699 р.

Вже невдовзі сейм Речі Посполитої ліквідував на Київщині та Брацлавщині козацькі полки та мав намір повернутись на цей підвладний регіон. Однак цього не сталось. Козацтво відмовилось визнавати свій розпуск, внаслідок чого знову почались заворушення, вінцем чого стало повстання Семена Палія на Правобережжі 1702 – 1704 рр. І хоча цей виступ загалом було придушено, козацький устрій, особливо на території Південної Київщини, куди і входила Кам’янка, продовжував існувати.

Остаточно розмежували територіальні суперечки між різними державами події Північної війни 1700 – 1721 рр. Московське царство та Швеція визначались у своєму суперництві за володіння у Центрально-Східній Європі. Спочатку успіхи мали шведи, але далі ініціативу перехопили московити. Українські землі Наддніпрянщини стали однією з арен цього протистояння. Після поразки Швеції під Полтавою у червні 1709 р. московські війська продовжили наступати на ворога вже на території сусідньої Речі Посполитої. Такі обставини дозволяли їм знову претендувати на землі Правобережжя. Однак цей успіх розвинути не вдалось. У 1711 р. під час Прутського походу московити зазнали нищівної поразки від Османської імперії. В результаті був укладений мир, за яким Московія відмовлялась від претензій на Правобережжя та зобов’язувалась не втручатись у внутрішню політику Польщі. Визначений кордон між Московський царством та Річчю Посполитою проходив по Дніпру.

Насичена вервечка війн та розрухи минула, й українська людність нарешті почала відносно мирне існування. Як вже частково було сказано раніше, Кам’янка в цей час повертається до складу Речі Посполитої, знаходячись недалеко від її південного кордону, який проходив тут по нижній течії р.Тясмин. Спочатку ці терени межували із Запорожжям, а потім – з різними військово-адміністративними одиницями в межах Російської імперії: в 1752 – 1764 рр. – з Новою Сербією, в 1764 – 1783 рр. – з Новоросійською губернією, в 1783 – 1793 рр. – з Катеринославським намісництвом.

Впродовж XVIII ст. в адміністративно-територіальному плані Кам’янка відносилася до Київського воєводства. Цікавий факт, що центром всього воєводства був Житомир, оскільки Київ та прилеглі до нього землі згідно з угодою про “Вічний мир” 1686 р. дістався московитам.

Київське воєводство, в свою чергу, поділялось на повіти. Зазначимо, що у межах Речі Посполитої вони не розглядались як класична складова централізованої вертикалі влади. Повіти були шляхетськими за соціально-політичною суттю адміністративно-судовими органами, що обслуговували інтереси пануючого стану: вирішували різні спори, визначали і збирали податки, оголошували мобілізацію війська, визначали особливості внутрішнього управління тощо. Територія Кам’янки й околиць входила до компетенції Київського повіту, який взагалі тривалий час був єдиним в межах воєводства. Центром повіту, як і воєводства в цілому, був Житомир. Лише із середини XVIII ст. в межах Київського воєводства виділилось ще два повіти: Житомирський та Овруцький.
Наприкінці XVIII ст. територіальна приналежність Кам’янських земель в межах Речі Посполитої змінюється. Впродовж майже 50 років середини століття відбувались розмежування між суміжним із Київським воєводством – Брацлавським. Суперечки точились за землі східного Правобережжя Черкащини, куди відносилась і Кам’янка. Власне, західна частина сучасної області входила до Брацлавщини, але місцева шляхта прагнула включити і східні терени, маючи за мету збирати собі більше податків.

Дана проблема була обумовлена тривалими козацькими війнами другої половини XVII ст. Польські власники звідси втекли, а безліч майнових та межових документів, які регламентували належність тієї або іншої території, чи населеного пункту до відповідного воєводства були знищені. Як наслідок, виникла тривала суперечка. Шляхта обох воєводств то незаконно розпоряджалась щодо оподаткування проблемних регіонів, то погоджувалась взагалі не збирати тут податі до вирішення територіальної суперечки.

Офіційне проведення розмежувань між воєводствами у 1755 р., створення спеціальних прикордонних комісій у 1766 та 1775 р. не дали жодного практичного результату. Відповідно, незважаючи на суперечки, означена територія продовжувала відноситись до Київського воєводства.

Ситуація змінилась уже наприкінці XVIII ст. У 1789 р. з південних та південно-західних меж Київського воєводства виокремлено Звенигородський повіт, який був прилучений до Брацлавського воєводства. Згідно з постановою сейму Речі Посполитої від 2 листопада 1791 р. цей статус юридично закріпили. Відповідно більша частина територій сучасної Чигиринщини, Кам’янщини, Смілянщини, Лисянщини, Звенигородщини, Шполянщини, Городище з околицями ввійшли до складу нового адміністративно-територіального округу. Але такий стан справ проіснував недовго.

Революційні новації й рішення Чотирирічного сейму 1788 – 1792 рр., які призвели і до вказаних територіальних змін, стали, по суті, агонією Речі Посполитої, що вже знаходилася в стані занепаду. Перемога у 1792 р. Торговицької конфедерації ліквідувала адміністративні розмежування, і Київському воєводству повернули забрані регіони на її південно-східному напрямі. Однак подальші зміни стали взагалі катастрофічними. У 1793 р. відбувся третій поділ Польщі, за яким вся Правобережна Україна була приєднана до складу Російської імперії.

Внаслідок таких геополітичних пертурбацій Кам’янські землі у 1793 – 1795 рр. приєднали до складу Київського намісництва, потім впродовж 1795 – 1796 рр. ці терени стали частиною Вознесенського намісництва, а вже з 1796 р. долучилися до новоутвореної Київської губернії. Північна частина колишнього Кам’янського району (Лузанівка, Райгород, Жаботин, Флярківка, Михайлівка) ввійшли до складу Черкаського повіту, в той час як інші населені пункти району – до Чигиринського. Кам’янка стала одним із волосних центрів Чигиринського повіту. Такий адміністративно-територіальний поділ Кам’янщини проіснував більше 100 років – аж до початку Української національно-демократичної революції 1917 – 1921 рр.

Таким чином, можна констатувати, що Кам’янські землі впродовж століть входили до різних військових та адміністративно-територіальних одиниць кількох держав. Бенефіціаром цих теренів в означений період почергово були Річ Посполита, Військо Запорозьке та Османська імперія. Окружні утворення в цих країнах зазнавали постійних видозмін у зв’язку із численними війнами, які тут відбувались, і лише з часом вони набули більш сталого характеру. Але в результаті десятиліть запеклої боротьби українців за свою державність через всілякі непорозуміння зі своїми союзниками переможцем виявилась третя сторона – московський імперіалізм. Ця країна нав’язала свій територіальний поділ, який протримався тут впродовж багатьох десятиліть.

Олександр Мушта,
Кам’янський заповідник