Кам’янський заповідник

27 березня вся світова спільнота відзначає Міжнародний день театру. На честь свята пропонуємо до вашої уваги розповідь про відому акторську династію Задніпровських. Ця династія безпосередньо пов’язана із нашим містом, адже її засновником був наш земляк, кам’янчанин, народний артист України Михайло Задніпровський.

Михайло Олександрович Буряченко (справжнє прізвище актора) походив із козацького, гайдамацького роду. Відомий на Черкащині збирач скарбів Іван Найда, відшукуючи матеріали, пов’язані з Коліївщиною, знайшов відомості, що предки Задніпровського були серед «донаторів», які жертвували гроші на церкви, у тому числі на Мотронинський монастир.

Батьки Михайла були представниками сільської інтелігенції. Батько Олександр Єлисейович мав вищу освіту, служив головним бухгалтером на Косарському спиртовому заводі. Мати Дарина Федорівна дитячі роки провела у Вербівці, була знайома з Наталею Давидовою (Гудим-Левкович), засновницею вишивальної артілі, відомої не лише в Україні, а й за кордоном. У цій майстерні ще дівчинкою працювала і Дарина, про що залишилися її спогади.

І Олександр Єлисейович, і Дарина Федорівна були закоханими в мистецтво, захоплювалися народною піснею, співали в хорі, грали в самодіяльному театрі, що діяв при Кам’янській «Просвіті». Ті, кому довелося бачити на сцені Дарину Буряченко, стверджують, що вона мала неабиякий сценічний талант.

Михайлові акторська доля готувалася, мабуть, із самого народження. Ще у школі хлопця почали називати «артист Міша», після того, як він вдало зіграв у шкільному театрі. По закінченні Кам’янської десятирічки мріяв продовжити навчання у Києві, та не судилося. Замість того, щоб стати студентом, довелося йому пройти вогненними дорогами німецько-радянської війни, тяжким шляхом від Сталінграда до Праги. Брав участь у боях за Будапешт і Бухарест, війну закінчив у Празі. Ще на фронті Михайло Буряченко був учасником армійської самодіяльності, після чергового поранення виступав у госпіталі, потім у концертній бригаді. Кажуть, саме тоді з’явився його псевдонім.

У Михайла Олександровича був фантастично гарний голос, він дуже любив українські народні пісні. В одному із фронтових листів просив сестру, щоб вона знайшла вдома платівку з піснею «Гомін, гомін по діброві» і, слухала її, згадуючи брата. Через багато років, коли Задніпровський уже був одним із визнаних майстрів сцени, знаменитий співак Іван Козловський, якому довелося чути голос Михайла Олександровича, сказав про нього: «Це не голос, а орган!»

Коли закінчилася війна, Михайло ще рік «дослужував» в ансамблі пісні і танцю Кавказького військового округу. У 1946 році, після демобілізації, приїхав у столицю вступати до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. В інституті Михайло був лідером. Не загубився він і в головному драматичному театрі України – Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, де почав працювати з 1950 року разом із такими блискучими майстрами, як Бучма, Ужвій, Шумський, Яковченко та інші.

У Михайла Задніпровського не було якогось певного, вузького амплуа: актор з успіхом грав і характерні ролі, і героїв-коханців, і людей із народу. Він залишався однаково цікавим і у фраку, і в тілогрійці. У ті роки, коли в репертуарі було чимало сірих, кон’юнктурних спектаклів-одноденок, керівництво театру завжди знало, що талант і чарівність Задніпровського можуть «витягнути», врятувати будь-яку виставу. У 1969 році Михайло Олександрович Задніпровський отримав звання народного артиста України, а 1971 року став лауреатом державної премії України імені Тараса Шевченка за виставу «Пам’ять серця».

Крім яскравого акторського таланту, Михайло Олександрович мав унікальну здатність приваблювати до себе людей. Кілька років він очолював в українській драмі місцевком, і працівники театру ішли до нього з найпотаємнішим. По-перше, він умів зберігати чужі таємниці. По-друге, не лише слухав і співчував, а й усім намагався допомогти.

Серед друзів Михайла Олександровича був Іван Гончар, видатний український художник, скульптор, колекціонер, який усе своє життя присвятив збереженню національних скарбів нашого народу. Любов до української культури й історії поєднувала двох митців. У часи, коли за українство записували в «націоналісти», а народна культура зводилося до «шароварщини», Михайло Олександрович цікавився справжньою, «нерадянською» культурою й історією України. В довірливих розмовах із друзями розповідав, що він родом із славетного Холодноярського краю, де у 20-х роках діяли повстанські загони, які боролися за незалежність своєї держави. Михайло Задніпровський дуже пишався героїчним минулим свого краю і говорив, що саме у наших холодноярських повстанців вояки УПА училися організовувати свою боротьбу.

Вірним другом на все життя стала для Михайла Олександровича дружина Юлія Ткаченко. Представниця київської інтелігенції, вона походила з акторської сім’ї. Її мати – актриса Катерини Рой. Батько, Семен Ткаченко, – один із засновників театру ім. Івана Франка, працював там режисером ще за часів художнього керівництва Гната Юри. Семен Михайлович Поставив в українській драмі кілька спектаклів, певний час був її директором, а потім працював заступником голови комітету у справах мистецтв і ректором Київського театрального інституту, мав звання професора.

Знайомство Михайла Задніпровського та Юлії Ткаченко відбулася на вступних іспитах. «Наша перша розмова не обіцяла особливої теплоти у стосунках, – згадувала Юлія Семенівна. – Мишко сидів у кріслі з книжкою, я підійшла, прилаштувалася на підлокітнику й кокетливо запитала: «Що ви читаєте?» Він повільно відвів очі від сторінки і зміряв мене суворим поглядом: «Щось та читаю…» З того часу вони не розлучалися і до самої смерті Михайла Олександровича були разом. Їхня гостинна оселя завжди радо приймала друзів, тут бували відомі режисери, письменники, художники, музиканти.
Юлія Семенівна Ткаченко працювала в театрі ім. І.Франка півстоліття, створивши безліч яскравих, пам’ятних образів. Вона, як і чоловік, – народна артистка України, лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка. З 1986 року викладала в Київському інституті театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Юлія Семенівна пережила Михайла Олександровича на 28 років, померла 21 березня 2008 року, похована на Байковому кладовищі, поряд із чоловіком.

Син Михайла Олександровича та Юлії Семенівни – Лесь Задніпровський – представник третього покоління славної мистецької династії. Його можна назвати візитівкою театру ім. Івана Франка. Він настільки фактурний, потужний і талановитий актор, що один раз його побачиш у виставі – і все! Назавжди у пам’яті його постава, зріст, неймовірний голос, пластика, інтелігентність, мудрість та людяність.

Народився Олександр Михайлович 12 червня 1953 року. «Сталін помер, а я народився», – каже актор. Змалку був типовою залаштунковою дитиною, батьки завжди брали його з собою на репетиції й вистави, на пікніки, в поїздки й походи. «Я впевнено можу сказати, що народився у театрі і мене сповивали за лаштунками. Насправді в дитинстві у театрі я страшенно багато плакав, бо сприймав все, нібито це відбувається насправді. Були такі ролі, що тата і маму повсякчас «вбивали». За кулісами сльози, а щовечора я радів, що вони живі. Дитина щиро все сприймає, і батько казав: «Це добре. Буде душа – не чобіт». А коли я пустував під час репетиції, то мені давали велике яблуко, щоб заткнути мені писок. І всі проходили повз мене: «Лесику, сонечко». А я знав, що цей «мерзотник» учора в мою маму стріляв, а той батька ножем поранив. Це мої перші дитячі спогади» – розповідав актор в одному із своїх інтерв’ю.

Хлопчик, наче губка, вбирав оригінальні мовні звороти, образні порівняння, влучні вислови, затамувавши подих, слухав, про що говорили дорослі – про театр, політику, подружню вірність, кохання, футбол, музику. Певне, саме тоді Лесь почав наслідувати голос і манеру говорити деяких відомих людей. «Копіюй, копіюй. Синку, – заохочував батько, якому він демонстрував свої пародії. – Але дай Боже, дожити, щоб копіювали й тебе».

Лесь Михайлович згадує, як батьків друг Іван Гончар давав йому безцінні мистецькі уроки, вчив історії. У Івана Макаровича була прекрасна добірка ікон, старовинного вбрання, козацьких шабель, чудова бібліотека, де були твори Костомарова, Грушевського, інших українських істориків, заборонених в СРСР під грифом «націоналісти». «Мені було не по собі від того, що прочитане ніяк не в’язалося з тим, чому нас учили в школі!» – говорить Лесь Михайлович. Ще з дитинства з’явилася у нього любов до старовини, особливо до зброї, у тому числі й козацької. Адже зброя – те, що завжди цікавить чоловіків, – це символ лицарства й шляхетності. А козацька зброя – то знак сильного духу, незламності оборонців України.

Вибір майбутнього Леся був між спортом та іноземними мовами. Він займався плаванням та веслуванням, у спецшколі вивчав французьку. Батьки не дуже хотіли, щоб син пішов їхнім шляхом, хоча не були принципово проти акторства. З дитинства хлопець, що виріс за лаштунками, знав: акторська професія – це не червона доріжка, а важка праця. «Мене дуже оберігали в сім’ї, бо я одинак, – згадував актор. – А втім, мої вчителі не уявляли мене поза театром. «Це – твоє, синку», – казали вони в один голос. І після десятирічки я теж зрозумів, що всі шляхи ведуть до театрального вузу».

З першого разу вступити не вдалося. За хлопця ніхто не просив, батьки на час іспитів були на гастролях. Наступного року Лесь знову спробував і вступив на курс до актора театру імені Франка, прекрасного педагога Анатолія Скибенка.

У 1975 році закінчив театральний інститут, відслужив у армії. Мріяв потрапити в театр імені Івана Франка, де працювали батьки. Та на Михайла Олександровича написали донос у партійні органи про те, що він і його дружина Юлія Ткаченко запроваджують в театрі сімейність. У ті часи вважалося, що династії можуть бути тільки робітничими, інтелігенція ж за це суворо каралася. «Таким чином, – згадує Лесь Задніпровський, – головний режисер театру Сергій Сміян запросив батька до кабінету і сказав, що в обкомі партії стурбовані виникненням акторських династій, і тому мене у трупу франківців прийняти не можуть. Батько на те лише відповів, що це «прекрасна» подяка за його багатолітню працю, якщо він мусить десь ховати свого сина… Батька ця ситуація підкосила, і його невдовзі не стало». Юнак, що вірив у свій талант, одержав ляпас від долі. Це був перший жорстокий урок, даний йому суворим життям.

1975 року Лесь Задніпровський за конкурсом влаштувався в Київський театр ім. Лесі Українки. На відміну від інших новачків, йому довелося долати мовну проблему: Лесь виріс в україномовній родині, навколо нього усі розмовляли виключно українською, а тут панувала російська. Юнак, який російською мовою володів на побутовому рівні, був вимушений виробляти правильну вимову, ночами працював над собою. В Російській драмі пропрацював чотири сезони, тут зрозумів значення фрази «жити й боротися»: колектив був складний; слабкості, нерішучості, надмірної м’якотілості тут не вибачали. Школа виявилася суворою, проте дуже корисною.

«Свого часу мій батько неодноразово повторював таку тезу: «В житті, як на довгій ниві, нічого наперед не знаєш, що піднесе тебе, а що кине». А мене повчав так: «Треба мати свою нішу і бути таким неповторним, аби ні з ким не переплутали», – говорить Лесь Михайлович.

1980 року Сергій Данченко запросив актора в театр ім. Франка, куди він прийшов уже сформованим митцем. Це сталося після смерті батька, і горезвісна проблема сімейщини відпала сама собою. Таким чином, працювати на одній сцені з батьком Лесеві не довелося, та пощастило грати в одних виставах із матір’ю.

З того часу минуло багато літ. Лесь Задніпровський уже майже 50 років на сцені. У творчому багажі актора – українська і світова класика, сучасна драматургія. Це – різнопланові образи, серед яких і герої-коханці, і комедійні, мелодраматичні, героїко-романтичні… Загалом Лесь Задніпровський довів, що він, як і батько, поза амплуа. Окрім роботи в театрі, Лесь Михайлович озвучив десятки найпопулярніших фільмів, бере участь у багатьох телевізійних програмах, знімається в кінофільмах. Одна з улюблених кіноролей майстра – роль головного лікаря військового госпіталю в серіалі «Лінія життя»: «Я там грав головну роль, познайомився із прекрасною людиною Ахтемом Сеітаблаєвим. Ми разом грали. Оця роль військового лікаря, який безсонними ночами рятує життя, й оцей злам війни і миру у 2014-2015 роках, Майдан, вторгнення на Схід й оце сприйняття війни людиною цивільною. Це становлення людини з простого лікаря на героя-лікаря. І що особливо приємно, що мені дякували медики-лікарі. Консультанти з військового госпіталю були у нас на зйомках. Я навчився скальпель у руках тримати, робити перев’язки, робити трепанацію мене вчили. Хоча я в житті ненавиджу кров…»

Лесь Михайлович – справжній патріот України, завжди вболівав за її долю. У 1998-2002 роках за пропозицією В’ячеслава Чорновола був депутатом Київради від Народного Руху. В міру сил намагався змінити столицю, а з нею і всю країну, на краще.

За словами актора, його часто називали Лесиком Українцем. Одна із улюблених фраз Задніпровського – слова Лесі Українки «Щоб не плакать, я сміялась». Він дотримується такого ж кредо і вважає, що попри всі негаразди і складності сьогодення, не можна розчаровуватися й опускати рук, треба діяти, особливо в тяжкий для країни час. Лесь Михайлович вважає: якщо зараз він не може зі зброєю в руках відстоювати інтереси своєї держави, то всі його прихильності, всі молитви, позитивні емоції спрямовані туди, де йде війна за Україну та її незалежність. Актор закликає бути небайдужими в цей важкий час. Не поділятися на тих, кому належить керувати, і на тих, кому належить проливати кров, захищаючи Батьківщину. Адже усі ми перебуваємо в одному човні під назвою Україна: «Ми нащадки славних пращурів, не повинні бути поганими, як казав Тарас Шевченко, і наші правнуки мають бути великими, такими, що пам’ятають, чиї вони діти, мають і своїм дітям передавати любов до свого народу, мистецтва, свого слова. Якщо ми будемо не безбатченками, то й наші діти нас шануватимуть і це почуття передаватимуть онукам. Ми нікуди з цієї землі не підемо, хіба що в неї. Ми любимо свою державу, віримо в Україну. Тут могили наших предків, тут наші святині, тут наша культура, наша мова і наш український театр. Будемо ми – будуть наші діти. Любіть свою мову, свою культуру, ходіть до театру!»

Подібних поглядів дотримується і син Леся Задніпровського Назар, (до речі, його мати Зоя Сивач – актриса Київського театру юного глядача на Липках). Назар – представник уже четвертого покоління акторської династії Ткаченко-Задніпрвських. Народився 9 листопада 1975 року. «Як і всі дітки спершу мріяв стати міліціонером, пожежником або космонавтом. А перші театральні спроби були ще в школі. Не скажу, що вони були блискучими, але люди сміялися. Зізнаюся, що точні науки не любив, а література та історія мені подобалися. Можливо тому, що повезло з викладачами цих предметів.

…Приблизно у восьмому класі почав грати інсценівки, згодом зіграв Голохвастова. Представляв школу на районних змаганнях».
Після закінчення школи вирішив вступати до Київського державного інституту Театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого: «Курс набирали Леонід Артемович Олійник і Борис Петрович Ставицький. Врешті вийшло так, що кожен з них мав свій курс. На вступному іспиті прочитав байку так, що всі сміялися. Побачили в мені комедійного актора.

Мій педагог, професор Борис Ставицький – представник школи Курбаса. Він був великим професіоналом, умів готувати майбутніх акторів до важкого акторського життя. Завжди давав несподівані завданням. Вважаю, що мені повезло із вчителем».

З 1996 року став актором театру ім. Франка. Зразу були масовки, а вже пізніше з’явилися помітні ролі у спектаклях. У 2007 році Назар Задніпровський одержав звання Заслуженого артиста України, задіяний в багатьох спектаклях, знімається в кіно й багатьох телепроєктах. В одному інтерв’ю актор розповідав: «Я люблю смішити людей, я кайфую, коли люди сміються. Сміхом люди збільшують собі життя, додають здоров’я. Життя в нас складне… і коли люди хочуть посміятися, відпочити – я їх розумію, і мені цікаво їх веселити… Час від часу, звичайно, в репертуарі мають бути і трагедії, але переважно я за сатиру. Треба висміювати сьогодення – професійно, грамотно, з хорошим гумором… А ще я багато зайнятий в казочках для дітей – це теж мій улюблений жанр. До речі, просто обожнюю озвучувати мультики – зараз мене часто кличуть в різні студії, де ставляться серйозно до того, щоб лунала чиста українська мова…»

Про свого сина, названого на честь прадіда Михайликом, Назар говорить: «….він так само мусить продовжити династію. Звичайно, якщо буде його бажання і буде талант… Тепер це можна навіть називати родинним бізнесом – хоча в радянські часи це не завжди віталося. Тепер, слава Богу, визнано, що династії можуть бути і в акторів, не лише в шахтарів».

Під час повномасштабної російсько-української війни актор залишається у Києві, продовжує свою творчу діяльність. «Бажаю Збройним силам України швидкої Перемоги. Хай Бог береже наших захисників. Вірю, що в кожному українському місті буде український театр і лунатиме українська мова», – говорить актор.

І Назар, і Лесь Задніпровські не раз бували на малій Батьківщині свого батька й дідуся. Спілкувалися із земляками, разом із колегами-франківцями влаштовували театральні виступи та творчі зустрічі. Вони пишаються тим, що походять із козацького краю і мають змогу прославляти його на всю Україну.

Наталія Пугач,
старший науковий співробітник
історичного музею Кам’янського ДІКЗ