Кам’янський заповідник

Літня спекота, що впродовж майже двох місяців прошилювала кожну молекулку повітря нескінченною сухотою, задухою і бездощів`ям, в кам`янському парку потроху осідала на крони дерев і розвіювалася легким, уривчастим і таким жаданим вітерцем. У ще зеленому листі від жари ховалися птахи, білки з молодою паростю, молоді мами з колясками, пенсіонери з паличками, дамочки з морозивом і старезний-старезний Грот. Причаївшись десь з південно-східного боку, ближче до річки, він своєю вапняково – кам`яною похмурістю зустрічав гостей, містян і приїжджих, які інколи проходили повз нього, гуляючи алеями або слухаючи розповідь екскурсовода. А ще Грот гостинно розкривав свої обійми на свята тим поціновувачам, хто цікавився мистецькими подіями, які відбувалися в старовинній, з високим сферичним зводом його цегляній круглій залі.

Замкнений попередні два роки, забутий і стомлений від неуваги, на третій рік російсько-української війни, в День рідного міста, Грот зробив подарунок своїм землякам: тендітна, юна красуня в стінах двохсотрічної споруди вітала кам`янчан керамічними мініатюрками, зробленими власноруч для персональної виставки.

Над достиглим пшеничним колоссям по центру зали розташувалися керамічні скульптурки двох українських волів з українською символікою — тризубом і прапором. Це метафорична візуалізація нашої Батьківщини до війни та під час війни. В одного з них понівечений ріг,а на спині— омитий кров’ю український прапор. Але стоїть незламно той український віл, бо земля прабатьківська дає йому сили, а праведна боротьба — незламність духу.

Маргариту Качур, ученицю еколого-економічного ліцею, до ліплення природа навернула змалечку. «Ніхто її не навчав, на гуртки не ходила, сама по собі брала і ліпила,— розповідає мама, пані Марія.—Донька ніколи не просила купити ляльку, а просила лише пластилін».

Коли трирічна білявочка Маргоша повиймала з вазонів усі квіти й наліпила з горшкової землі для мами різних баранчиків, корівок, кізок і ще якихось там викрутасиків ( зауважу, що пані Марія, флористка), кричати взагалі не було сенсу… Малеча одразу ображалася, замикалася в собі й довго не розмовляла з батьками. І тоді, мабуть, єдиним джерелом для примирення ставала коробка новенького пластиліну. В ньому було все: коври, дивани, штори, меблі…Однолітки гралися на вулиці, ганяли м`яча, шили лялькам обновки, стрибали на скакалках, а Маргоша — «ліпелИла» (до речі, це мамине слово)…

Наліпелила Маргарита для персональної виставки у Гроті вже цілу колекцію. Різнобарвність інтересів дівчинки демонструють скульптурні мініатюрки котика і «дракоші» в японському стилі, готичні баранчики, круторогі арлекіни-циркачі в дивних чобітках і з гральними картам на спинках, інь-янські чорно-білі овни. З казки завітали на виставку лисиця і журавель, які засусідилися з козерогами день та ніч, а над квітково розписаною серією крихітних баранців закохано «завис» мініатюрненький волик-купідончик, прикрашений червонопалаючим сердечком.

Якось, перебуваючи в Черкасах у справах, мама й доня натрапили на художній магазин. Оченята дівчинки почали вибагливо просити купити глину, яку можна випалювати. Купили. Повернулися додому. Зліпила. Побігла до бабусі випалювати. І… Ну і що «І»?… Що, що? Невдача! Розвалилася та фігурка в порох.

А інструкцію прочитати, дівчата? Ай-я-яй ! Оце наш дівочий менталітет незалежно від віку! Бабуся передала жару більше ніж інструкція пише…
— Треба переробити, — промовляв Маргаритин наполегливий погляд.
—Треба,—відповіла мама.

Поїхали вдруге. Купили. Повернулися додому. Зліпила. Побігла до бабусі випалювати. Прочитали інструкцію! І… Ну і що «І»?… Вийшло! Радості не було меж.

У маминої мами, Лариси Василівни, в серванті збереглася перша ліпнина онуки: косолапики, мурчики, собачки, свинки в капелюшках і без по замовленню бабусі, бджілки — бо дідусь пасічник, овники, тільці, левики, козеріжки — на день народження усім рідним. Усі шедеври – яскравофарбовані: червоні, жовті, помаранчеві, зелені, фіолетові, рожеві…

Якось на екскурсії в картинній галереї заповідника, куди частенько заглядали школярі на виставки, дівчинка побачила керамічні іграшки Ольги Отнякіної – Бердник. Маленьке серце маленької Маргарити забилося. У майстрині теж розфарбовані, як у неї! Але то було тільки тло. Спинки тваринок, ніжки, лапки, ріжки, хвостики, дзьобики, гребінчики, вушка, вусики, брівки, носики, ротики, мордочки, — все було розписане фарбами у квіточках, завитках, крапельках, рисочках, закарлючечках, кружечках, хвильках, ягідках, виноградиках, листочках… І далі розпочався експеримент із акварельними фарбами! Але Маргошин розпис не тримався: розмазувався, розповзався, розпливався… І тут вся родина зрозуміла: « Не те пальто!», і невдовзі придбали Маргаритці професійні олійні фарби! В тюбиках. Якими користуються справжні художники! Це була перемога маленької Марго! Перемога наполегливості та бажання! Глина і розпис потроху відкрили свої секрети, правда не всі. Але попереду стільки цікавого і непізнаного!.. І тут почалося: зайчики у квіточках, баранчики у квіточках, собачки у квіточках, левики у квіточках… і далі квіточки, кіточки, квіточки…
До речі, у садибі пані Марії в оранжереї понад сто п`ятдесят видів троянд. І свій квітковий магазин пані Марія назвала «РозМарі», і не одні курси флористів закінчила і, врешті-решт, дитячу мрію здійснила сповна.

— Пані Маріє, — розпитую, — що для Вас квіти — любов чи бізнес? І не думалося мені, не гадалося, що саме тут, у Гроті, на виставці чудернацьких керамічних скульптурок донечки пані Марії, я знову, як колись у дитинстві, зустрінусь із тим самим казковим Андерсеном… Гансом Християном Андерсеном.
— Ви знаєте, кого я найбільше запам`ятала в казці Андерсена «Снігова королева»? — продовжує пані Марія , а я з цікавістю та посмішкою слухаю її.
— Пам`ятаєте, Герда, шукаючи Кая, потрапляє в цікавий будиночок на березі річечки. Там жила чарівниця, літня жінка… Весь її будиночок, балкони, двір, садочок, квітники — все було у квітах. Герда стрибала від радості й гралася серед квітів… Саме ця картинка завжди була у мене перед очима. Саме такий квітковий будиночок був завжди моєю мрією, — завершила пані Марія.

Я прийшла додому, знайшла цей уривок із « Снігової королеви» і ,читаючи його, побачила, що ця жінка-чарівниця схожа на пані Марію: повновида білявка з приємною квітковою посмішкою… А дівчинка, яка прибилася до неї, зовсім не Герда, а Маргарита, що з пелюшок ліпить із глинки чарівних звірят. А Кай— це зовсім не Кай, а мрія, до якої треба наполегливо йти через негаразди й перепони, йти з вірою у свої сили, настирливо і вперто, як йшла андерсенівська Герда, як пані Марія, і як зараз прямує тендітно-наполеглива й мініатюрно-вперта Маргарита Качур.

Я ніколи не могла уявити, що посеред війни, серед постійного реву клятих сирен, серед сліз і страждань, серед трагедій і драм крихітний баранчик з квіткового магазину приведе мене у мій улюблений Грот. А древній Грот подарує чарівний світ дитинства й розповість зовсім нову реаліті-казку.

Алла Єфремцева, науковий співробітник КДІКЗ