Кам’янський заповідник

Однією з найтрагічніших сторінок історії ХХ ст. був Голокост – організоване та планомірне винищення єврейського населення нацистами та їхніми союзниками в роки Другої світової війни. В перекладі з давньогрецької мови слово «Голокост» означає «всеспалення». Жертвами Голокосту (іноді вживається термін Катастрофа) стали близько 6 млн. осіб.
В роки нацистської окупації Європи доля усіх народів була страшною, та катастрофу єврейської нації за своїми жахливими наслідками не порівняти ні з чим: вона була приречена на повне знищення. Лауреат Нобелівської премії письменник Елі Візель змалював цю трагічну ситуацію так: «Не всі жертви нацизму були євреями, проте всі євреї були жертвами нацизму». Катастрофа була цілеспрямованим винищенням євреїв у Європі, піднесеним до рангу державної політики, кінцева мета якої – звільнення світу від євреїв.
Письменник Борис Забарко в нарисі «Життя в тіні смерті: Запізнілі свідчення тих, хто пережив Голокост» писав: «…Неможливо перебільшити трагічність наслідків Голокосту для світового єврейства. Було знищено його демографічний і культурний центр, що існував у Центральній та Східній Європі близько тисячі років, зникли з лиця землі безліч сімей і общин, найбільш відомі центри єврейської культури і вченості, загинула ціла спільність з особливим яскравим укладом життя. Процес кількісного і психологічного відновлення єврейства до цього часу не завершився» .
Антисемітська політика нацистської влади, що пропагувалася послідовно і систематично, була сформульована в пункті 4 партійної програми, у якому проголошувалося: «Тільки представник раси може бути громадянином, а представником раси може бути лише той, у кому тече німецька кров, незалежно від його віросповідання. Отже, жоден єврей не може бути представником раси»… В інших пунктах програми констатувалося, що до євреїв слід ставитися як до ворожих елементів. Їм не дозволяли займати державні пости, відмовляли в подальшій міграції в Німеччині, забороняли видання німецьких газет.
Із захопленням нацистами влади переслідування євреїв посилилося. Було опубліковано ряд законів, що дискримінували євреїв, обмежували коло професій та посад, які їм дозволялися, вводилися всілякі обмеження у їхньому сімейному житті та в громадських правах, аж до повного їх витіснення із життя Німеччини. Погроми, арешти, штрафи, повсюдне створення гетто, примусове носіння жовтої зірки Давида на грудях і на спині, примушення займатися рабською працею.
Та яким би жорстоким не було нацистське переслідування євреїв до Другої світової війни, воно не йде ні в яке порівняння з політикою, що проводилася на окупованих територіях під час війни.Спочатку ця політика була подібна до тієї, що здійснювалася всередині Німеччини. Влітку ж 1941 року, після нападу Німеччини на Радянський Союз, почали розроблятися плани «остаточного розв’язання» єврейського питання в Європі. Це «остаточне розв’язання» означало знищення усіх євреїв, що, згідно із загрозами Гітлера на початку 1939 року, повинно було стати одним із наслідків розпочатої війни.
Підсумкове рішення про детальну програму масового знищення євреїв було прийняте 20 січня 1942 року на Ванзейській конференції, яка визначила шляхи і засоби втілення в життя «остаточного рішення єврейського питання». Виконання рішення конференції було покладено на шефа СС Генріха Гімлера, котрий висловився за те, що «єврейське питання» є першочерговим завданням і вирішувати його необхідно не гаючи часу. З цього моменту геноцид євреїв став однією із складових частин політичного курсу нацистів.
Зі слів колишнього коменданта нацистського табору Рудольфа Гесса: «Євреї є споконвічним ворогом німецького народу і мають бути знищені. Усіх без виключення євреїв, що знаходяться в межах нашої досяжності, потрібно знищити зараз, під час війни. Якщо нам зараз не пощастить зруйнувати біологічні основи єврейства, то коли-небудь євреї знищать німецький народ».
Для впровадження в життя антисемітської політики було організовано спецвідділ гестапо, очолюваний Адольфом Ейхманом, начальником відділу Б-4. Створювалися ейнзатц-групи поліції безпеки і СД, які мали на меті злам опору населення територій, що лежать в тилу німецьких армій на Сході. Вони отримали завдання знищити євреїв у цих областях.
В Україні переслідування і винищення євреїв оккупантами почалися у червні 1941 p. і тривали понад три роки. Тут антиєврейський геноцид мав особливо жорстоку форму. Це пояснювалось тим, що, у розумінні нацистів, тут жили не просто євреї, a євреї «більшовицькі», що нібито були основою радянської влади. Напередодні війни Україна (у сучасних кордонах) займала перше місце в Європі та друге у світі за кількістю євреїв, що проживали на її території, – 2,7 млн.осіб. За період нацистської окупації знищено було близько 1,5 млн., у тому числі на Черкащині 17 тисячосіб (з 1941 до 1944 років). Точних відомостей про Кам’янку та Кам’янський район немає.
Письменник Василь Гроссман у нарисі «Україна без євреїв» писав: «У кожному великому й маленькому місті, в кожному містечку – всюди була різанина. Якщо в містечку жило 100 євреїв, то вбивали 100, усі 100 й не менше; якщо у великому жило 55 тисяч, то вбивали 55 тисяч, і жодною людиною не менше… У списки смерті були внесені всі євреї, яких німці зустріли в Україні, усі до одного».
На жаль, не обминула така доля і євреїв, що проживали у Кам’янці (нині Черкаської області). Після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз на територіях, віддалених від фронту, були спроби організувати евакуацію мирного населення і промислових підприємств у внутрішні області країни. В рамки цієї евакуації потрапило чимало євреїв, протее точних даних про те, скільки єврейських громадян врятувалися таким чином, немає. У Кам’янцітакож була організована евакуація. Однак через штучні перепони окремих службовців евакуювали всього 13 єврейських родин, решта ж залишилися, приречені на загибель. А це було близько 60% довоєнного єврейського населення. В багатьох сім’ях були літні люди і хворі, не здатні пересуватися. Розлучатися з ними родичі не хотіли, тому навіть не намагалися евакуюватися.
Кам’янчанин Філіп Портянський, якому довелося пережити усі випробування, що випали на долю євреїв під час окупації, згадував: «Наша родина готувалася до евакуації, батька мобілізували, проте в райвиконкомі нам відмовилися видавати еваколисти. Тож мама, сестра і я залишилися у Кам’янці».
Валерій Бабенко, який пережив роки Голокосту в дитячому віці, згадував, що його дідусь Лев Животовський категорично відмовився евакуюватися, сказавши: «Я відцього паршивого німця тікати не буду! З рідними залишусь дома». Багато тих, хто спробував тікати, розповідали, як вони були захоплені німецькою армією, що опередила їх. Усіх примусили повернутися додому. Зі спогадів мешканця Кам’янки Л.І.Кобилянського: «Єврейські сім’ї виїхали до Дніпра, а там німці – то вони й поверталися назад».
На територію Кам’янки німецькі окупаційні війська вступили 5 серпня 1941 року.Першими жертвами нацистського терору стали кам’янчани-євреї. Вже 6 серпня нацисти розстріляли Льва Наумовича Портянського та кілька його сусідів. У квартиру Д.А. Хацького увірвалися два німецькі солдати і вбили всю його сім’ю – п’ятьох дітей віком від півтора до 16 рокі. Того ж дня німці розстріляли Лазаря та Рахіль Райгородських, у власному ліжку, від рук нацистів загинули Рухіль та Лев Животовські.
З перших днів окупації німецька влада під загрозою розстрілу провела реєстрацію всього населення, щоб виявити комуністів і комсомольців, військових, що вийшли з оточення, а також євреїв. Кам’янчанка С.Г. Портянська згадувала, що з початком окупації німецька влада взяла всіх євреїв Кам’янки на облік у біржі. В основному, це були жінки, діти, люди похилого віку й інваліди, які ходили на примусові роботи під конвоєм. Їх усіх примусили носити пов’язку на рукаві, а потім нашивки з шестикінечною зіркою.
Головною метою нацистів було поголовне знищення усіх євреїв, перед чим їх примусово збирали в гетто. Щодо існування гетто у Кам’янці існує кілька версій. Деякі джерела говорять, що воно було із жовтня 1941 року по квітень 1942 року. Інші стверджують, що гетто у Кам’янці існувало з грудня 1941 року. Достовірно не встановлено, чи це було гетто, чи табір або пункт тимчасового утримання мирного населення. Проте всі, хто пам’ятають ті роки, засвідчують, що на території нинішньої районної лікарні було місце, куди силоміць зігнали усіх кам’янських євреїв, звідки водили на роботу під конвоєм. Людей у таборі утримували безіменними, присвоївши кожному номери.
С.Г.Портянська розповідала, що вона разом з матір’ю Євою Соломонівною та братом Філіпом потрапила до табору восени 1943 року під номерами 215, 216 та 217.
Зі спогадів Філіпа Портянського: «…Вранці ми прийшли на «єврейську біржу». Старшим був Йосип Красинський, він відправляв на роботу. Робочий день тривав з 7-ї ранку до 7-ї вечора. На роботу і з роботи ми йшли під конвоєм. В основному, ми займалися очищенням і перенесенням цегли, що залишилася від спалених складів і магазинів райспоживспілки. Зазвичай нас охороняли поліцаї Орлик, Півень, Ревяков. Від їхніх побоїв багато хто пішов на той світ. Ще звірствував такий собі Ніка на коні, фін за національністю. Описати його знущання неможливо.
У кінці жовтня на біржі почався відбір ковалів, шевців, шапошників, яких розмістили в бурякорадгоспі… А нас, решту євреїв, зігнали у табір, що знаходився на території сучасної райлікарні. Табір охороняли поліцаї, німці навідувалися рідко. За весь час мого перебування в таборі начальник жандармерії з’явився там лише раз.
Чоловіки знаходилися в напівзруйнованому приміщенні. Жити у ньому, особливо вночі, було нестерпно важко – спали на бур’яні, гнилій соломі, хто де влаштується. Про решту навіть згадувати боляче – холод, голод, воші, нариви, різні болячки не давали спокою цілодобово. На роботу гнали, не дивлячись на стан здоров’я і вік. Серед в’язнів були хворі на туберкульоз, астму, нервовохворі. Моя двоюрідна сестра, Портянська Соня Львівна, померла в таборі. Її тіло на однокінному возі вивезли, і ніхто не знає місце її поховання.
Вранці, до роботи, і особливо увечері, після роботи, з шумом і лайкою вривалися поліцаї, вимагаючи цінних речей (золото, срібло), яких у нещасних уже давно не було. Знущалися, як тільки могли. В зимовий період приміщення опалювалося дуже погано, у багатьох були відморожені пальці на руках і ногах, обморожені місця гноїлися. Не всі поверталися в табір, і яка їхня доля, нікому не відомо. За це запитання строго карали. Годували раз на день. Їжа готувалася із гнилих овочів (картоплі, буряків, моркви), чорного хліба давали по 200 грамів і не кожен день».
Багато кам’янчан свідчили про знущання німців над євреями. Наприклад, К.В. Петренко згадував: «Брали євреїв. Поліцаї були Ніколь і Ганс і ще якийсь, дуже іздівались. То заставляли руками дорогу замітать, то в холод женуть у річку – купають…» [11]. Л.І.Кобилянський, розповідав: «Жив на теперішній вулиці Гоголя єврей Вільф. З його і його сім’ї дуже іздівались. Були в нас поліцаї такі – Ганс, Ніка, Колі, Побі – есесовці, садисти страшні. Раз жінку того Вільфа Ганс витяг надвір за коси і заставляє чистить сапоги. А тожі каже, що йому не нравиться, як вона почистила, і починає її бить, а тоді стає і голову їй бриє. Крик стоїть, діти кричать, Вільф просить. А той кричить, що постріляє всіх…»
Інший кам’янчанин, Григорій Ташліцький, згадував: «У 1941 році, коли почалася війна, я з матір’ю і молодшою сестрою були евакуйовані й до визволення нашого міста жили на Уралі в Молотовській області, у селі Фоки. Батько залишився, оскільки був у комісії з евакуації заводу. В перші дні приходу німців у Кам’янку він був виданий поліцаєм Дяковським (який уникнув покарання), витримав страшні тортури і живим був кинутий до колодязя, що знаходився у дворі міліції. Це бачили багато свідків, сусіди, які жили ще довго після війни.
…Поруч жила Ганопольська Мася Григорівна із сином Михайлом, що був моїм другом з дитинства й до самої його смерті. Тяжкі випробування випали на їхню долю. Не встигнувши евакуюватися, вони залишилися на окупованій німцями території. Міша дуже гаркавив і мав сильний єврейський акцент. Мати вирішила зробити його глухонімим, і це завдання протягом усього часу життя в окупації Міша виконував. А було йому лише 8 років. Навіть коли вони були далеко від усіх: у степу, в лісах, ховалися в скиртах, у погребах, у праведників, він не промовив жодного слова. Це увійшло у звичку і це допомогло їм урятуватися…».
Шляхи родини Ганопольських під час окупації часто перетиналися з Катериною Бабенко та її двома дітьми – Марком та Валерієм. З ними та з іншими в’язнями із Кам’янки вони зустрілися в Олександрівському гетто. Каті з дітьми першій вдалося втекти, а потім втечу влаштували і Марії Григорівні з дитиною. Та, на жаль, небагатьом пощастило вижити.
Протягом усього періоду окупації нацисти здійснювали масове знищення євреїв. Так у лютому 1942 року відбувся розстріл євреїв у яру урочища Загайко Кримчанського лісництва (нині Олександрівський район Кіровоградської області). Близько 400 осіб із Кам’янки і Олександрівки були розстріляні, вкинуті у ями і закопані. Пізніше останки загиблих були перенесені в Олександрівку.
Звинувачений у співпраці з нацистами, колишній поліцай Ф.Г.Жиленко свідчив про розстріли біля Івангорода, в яких він брав участь. Жиленко на слідстві сказав: «Уберезні 1942 року група поліцейських (був тоді і я, Жиленко Ф.Г., Гладких П., Цвіркун Ф.І., Нетягя Н.П., Орлик, Півень, Ревяков та ін.; всього нас було осіб 25) на машині були вивезені в м. Олександрівку для участі в масовомурозстрілі радянських громадян єврейської національності. Перед виїздом нас про це попередив начальник поліції Брюховецький. Наступного ранку до приміщення, де ми ночували, під’їхала машина, нас посадили і повезли під село Івангород Олександрівського району до місцярозстрілу. На місце ми приїхали, коли було ще темно. Там уже були гебітскомісар Ланге, начальник окружної поліції Олександрівського району Філоненко, начальник Олександрівської поліції Закревський, начальник Кам’янської поліції Брюховецький та багато німців. Всього там було осіб 200 поліцейських, осіб 100 німців із військ СС.
Військові криті машини почали підвозити євреїв, з боку від яру їх вивантажувати. Із числа поліцейських відібрали групу, осіб 12-15, в тому числібув і я, Жиленко, Цвіркун, Нетяга, Орлик, Ревяков та інші поліцейські. Гладких вишикувавнас, поставив задачу и почав командувати. Трохи далі роздягали євреїв, групами осіб 10-12, голих підводили докраюяру. Гладких давав команду «Плі!», ми давали залп, жертви падали с висоти 4-5 метрів на дно яру, де була викопана яма. Після того, як жертви падали в яму, групинімців-автоматників підбігали до ями і короткими чергами добивали недобитих євреїв. Середрозстріляних були й немовлята, з якими матері підходили до обриву, тримаючи їх на руках.
Я брав участь в розстрілі 12-15 груп, потім нас зміняли унтер-офіцери. В перервах між розстрілами нам підносили в кошиках горілку, яку ми пили прямо із пляшок. Метрів за десятьвід місця розстрілу стояв гебітскомісар Ланге з групою німців. І коли відбувалася заминка в розстрілі, то він н нетерпляче і роздратовано щось кричав німецькою мовою.Його вказівки виконувалися негайно. Того ранку під с. Івангород було вивезено й розстріляно більш 300 осіб радянських громадян єврейської національності». Документи стверджують, що тоді було страчено близько 400 осіб.
Свідок Ревяков С.Ф. на допитах 24 листопада 1945 року та 14 вересня 1968 року розповідав, що під час розстрілу одні жертви кричали, плакали й просили пощади, інші у відчаї рвали на собі волосся, а дехто спокійно прощався з рідними і йшов на розстріл.
Вже після закінчення Другої світової війни на місці масових розстрілів євреїв спеціальна комісія проводила обстеження двох ям у балці, розташованій за 1,5 км на захід від Олександрівки, а також в яру урочища Загайки. В акті розкопок записано, що 28, 29, 30 листопада та 1 грудня 1968 року в балці за селищем Олександрівкою (Кіровоградська область) з могили дістали 63 черепи, багато кісток людських скелетів, а також окремі частини людських тіл з ознаками жировоску і муміфікації, у тому числі, 15 дитячих останків. На окремих частинах останків були залишки напівзотлілої трикотажної білизни. В могилі було виявлено відстріляні гільзи і кулі з гвинтівок. Виходячи з великої кількості тіл, комісія встановила, що в даній могилі було поховано не менше 250-300 осіб.
При розкопках 11-16 грудня 1968 року в яру урочища «Загайки» Кримчанського лісництва з могили дістали велику кількість кісток людських скелетів, 185 цілих і битих людських черепів, 67 людських останків, одягнутих в напівзотлілий одяг, а також окремі частини людських тіл з ознаками муміфікації. В могилі було виявлено 2 паспорти на ім’я Тополянського Бориса Марковича та Мар’яновської Басі Янкелівни, жителів Олександрівки; велику кількість чоловічого, жіночого та дитячого одягу і взуття, стріляні гільзи, ножиці, гребінці та інші предмети особистого вжитку. Виходячи з кількості людських залишків, черепів та кісток, комісія вважає, що в цій могилі було поховано не менше 300-350 мирних єврейських громадян.
За рішенням комісії (акт від 20 грудня 1968 р.), людські останки і кістки скелетів перепоховані на кладовищі селища Олександрівки Кіровоградської області 19 грудня 1968 року.
Розстріли євреїв відбувалися і на території самої Кам’янки. Колишній старший поліцейський Ф.І Цвіркун на допиті засвідчив: «На початку березня 1942 року, коли я працював на посаді старшого поліцейського, на моєму чергуванні у підвалі районної поліції було розстріляно більше 100 осіб, серед яких були чоловіки й жінки, старі люди і діти.
Розстрілом керував гебітскомісар Ланге, начальник жандармерії і начальник поліції Нужденко. Брали участь у розстрілі поліцаї Я.К.Орлик, С.Півень, С.Ревяков, З.Геріх, П. Гладких та інші…Картина розстрілу була такою: увечері з єврейського гетто поліцейські у двір поліції пригнали більше ста осіб євреїв. Їх помістили в приміщені конюшні. Гебітскомісар Ланге зібрав поліцейських, які мали брати участь у розстрілі, в кабінеті начальника поліції Нужденка. Серед них був і я. Він пояснив, які завдання стоять перед нами, після цього всім підносив по стакану спирту, і всі спустилися у двір. Я залишився чергувати нагорі в приміщенні. Через деякий час із конюшні почали виводити по 8-10 осіб євреїв, підводили до підвалу, роздягали їх, далі лунали вистріли… Хвилин через 40 я також спустився в підвал, там на підлозі було розкидано 50 чи 60 трупів.
Мене зустрів в підвалі начальник поліції Нужденко Г.Н., запропонував взяти участь у розстрілі. Я випив стакан спирту, бутель якого стояв тут же, взяв у кутку гвинтівку, став у ряд з іншими поліцейськими і почав стріляти в групи євреїв, яких підводили до стіни. Розстрілами командував начальник тюрми Гладких Н. Вінприймав тих, кого підводили, ставив до стіни, подавав команду «Плі!», і розстріляні падали. Я таким чином пропустив три чи чотири черги, кожного разу стріляючи з 4-5 метрів. Після розстрілу трупи доручили прибрати поліцейським: Орлику, Ревякову та іншим, які, як після того вони розповідали, у розстріляних багнетами виколупували золоті зуби і їх набили повні кишені…» [18].
Засуджений А. Є. Литовка, що в період нацистської окупації нашого краю був на службі в Кам’янській районній поліції, стверджував, що навесні 1942 року, напередодні Великодня, разом з іншими карателями, він брав участь у розстрілі євреїв у підвалі Кам’янської поліції, де було вбито близько 150 осіб, у тому числі дітей та літніх людей. Ці свідчення підтверджують інші допитувані, зокрема С.Ф.Ревяков та З.Є. Геріх, І.І. Нитяга, Н.Ф. Гладкий.
Інший засуджений, Я.К.Орлик, підтверджував усі ці події і додавав, що були випадки, коли євреї, в яких стріляли 12 поліцейських, після пострілів залишалися живими і піднімали крик. Тоді він власноруч добивав їх з нагана.
У обвинувальному вироку колишнього поліцая Литовки Андрія Єгоровича зазначено: «Свідок Тартаковська Х.І. на допиті 26 грудня 1968 р. і на очній ставці із звинуваченим Литовкою А.Є. показала, що з осені 1941 до лютого 1943 року вона перебувала разом із своїми батьками та іншими громадянами в єврейському таборі, який знаходився у приміщенні Кам’янського райвійськкомату. Навесні 1942 р., напередодні релігійного свята Пасхи, в табір приїхали озброєні поліцаї Литовка та ін., які забрали усіх громадян і відвезли в невідомому напрямку, залишивши в таборі 6-7 сімей спеціалістів. Оскільки її батько за спеціальністю був ковалем і працював на цукровому заводі, її залишили разом з батьками у таборі. Через кілька днів їй стало відомо, що вивезені з табору громадяни, у тому числі жінки, діти і старики, були розстріляні в підвалі поліції (том 2.л.с. 228-229, 299-302)».
Зі спогадів кам’янчанина Леоніда Кобилянського: «…У 1942 году була сильна зима, метр льоду на річці, до 41 градусів морозу було. А Паска рання була. І от в Страсну п’ятницю люди посходились в церкву на всеношну. Хотіли цілу ніч службу править. А тут приходить комендант, переводчик, замначальника поліції Гладкий. І кажуть: «Панове, батюшка одправить молебен – і швидко розходьтеся по домам, бо буде проводиться важне міроприятіє». Ми й чуствували, шо шось буде, бо перед цим строй людей з Покровської вели… Так ото вранці перед паскою мене мати послала в Юрчиху. Я йду, а на сошейцільод, а по ньому кров. І тут, бачу, стоять три підводи, а на них лежать голі люди,зверху так трохи прикриті. Отак просто на дорозі стоять. І нема нікого. Жутко страшно. А охранніки, дивлюсь, біжать од пекарні з лопатами. Мабуть, по них ходили. Куди повезли, не знаю. А я остуда втік, біг як ошпарений… Тих, кого розстрілювали в Кам’янці, закопували в ямі, де міліції гаражі зараз приблизно. 22 чоловіки витягли, як наші війська прийшли».
Всього за період окупації у Кам’янці було знищено більше 350 єврейських громадян. Так той же Жиленко свідчив, що розстріли в приміщенні районної поліції відбувалися систематично. Звинувачені Н.Гладких, С.Ревяков на слідстві підтвердили факти масового розстрілу євреїв.
В усіх свідченнях про Голокост, окрім нацистів, що переслідували і знищували євреїв, фігурують і місцеві жителі, які допомагали окупантам. У маленьких містечках, як, наприклад, у нашому, це нерідко бували знайомі, навіть сусіди. Але в цілому українці не підтримували акцій проти євреїв. «Майже ніде населення не було втягнуто в дії проти євреїв», – йдеться в одному з донесень нацистської окупаційної влади. Багато українців, як і представників інших національностей, допомагали євреям: відвертали погроми або попереджали про них, повідомляли про загрози розстрілів, переправляли до партизанських загонів, приносили їжу в гетто, переховували євреїв у своїх будинках, виготовляли для них фальшиві документи. Ризикуючи не лише власним життям, а й життям своїх рідних, ці люди рятували від неминучої загибелі тисячі єврейських дітей, жінок і чоловіків. Так кам’янчанка Любов Райгородська, якій у 1941 році було 12 років, згадувала, що випадково залишившись живою після вбивства німцями її батьків, вона кілька днів переховувалася у знайомих, потім блукала околицями Кам’янки, від села до села, і опинилася аж у Звенигородці, потім у Тальнівському, Жашківському районах. Кілька разів тікала від німців, з таборів. Усі тяжкі роки окупації Люба зустрічала людей, які допомагали їй, вижити.
М.В.Бабенко та його молодший брат В.В.Бабенко згадували, що протягом війни їм із матір’ю Катериною Львівною доводилося переховуватися у Кам’янці, в підвалі, у Ревівці, в Бірках на Кіровоградщині. Потім доля закинула їх аж на Чернігівщину. І в найтяжчі хвилини на допомогу їм приходили добрі люди, зокрема Ганна Тихонівна Саранча, Микола і Федора Макаренки, Семен і Галина Вдовиченки та багато інших.
Філіп Портянський згадував, що після того, як німці розстріляли його дядька, мати із сестрою вирушили до Ревівки, а він пішов у Ребедайлівку, де його прихистила родина Петра Федоровича Бичка. Потім він переховувався в сім’ї Семена Антоновича Баранника, про що знав навіть сільський староста. Та він не видав єврейську родину, а його дружина й донька ще й допомагали продуктами.
Про людей, які полегшували муки тим, хто став вигнанцем на рідній землі, є згадки майже у кожному свідченні про Голокост. Їх євреї називають «Праведниками народів світу». На сьогодні це почесне звання мають понад 26 тисяч осіб у різних країнах, причому не лише в Європі, а й, наприклад у США, Японії та В’єтнамі. Серед них 2,5 тисячі українців. Україна – четверта за кількістю Праведників у світі, після Польщі, Франції та Нідерландів.
Чим більше часу відділяє нас від страшних подій Голокосту, тим ціннішими стають спогади і свідчення людей, які пережили Катастрофу, і тих, хто допомагав євреям урятуватися. Їхні спогади – незамінне першоджерело, вони допомагають не стільки передати історичні факти, скільки розповісти про нелюдські умови життя людей, приречених на смерть, та тих, хто зміг її подолати. Без них неможливо осмислити минуле і теперішнє та зробити правильні висновки для майбутнього.

Наталія ПУГАЧ, старший науковий
Співробітник історичного музею КДІКЗ