Кам’янський заповідник

«Рідна мова дається народові Богом, чужа – людьми, її приносять на вістрі ворожих списів». Афоризм Василя Захарченка в часи ворожої навали на Україну влучає в саме серце. І як у день рідної мови не згадати добрим словом письменника, який зовсім недавно жив поруч із нами, багато працював як прозаїк і журналіст, душею вболівав за українське Слово, був пошанований високими літературними нагородами, такими як премія імені Андрія Головка (за роман «Клекіт старого лелеки», 1989р.), імені Юрія Яновського (за новелу «Шістнадцять георгіївських кавалерів», 1991 р.), міжнародна премія Олекси Гірника (2007 р.), яка присуджується за особливі заслуги в літературі, мистецтві та благодійницькій діяльності, премія ім. Д. Нитченка (2009 р.) за пропаганду українського слова. У 1995 році Василь Захарченко став лауреатом Національної премії України імені Т. Шевченка за роман «Прибутні люди».

Життя йому дала Полтавська земля. Народився Василь Захарченко 13 січня 1936 року на хуторі Гутирівка Полтавського району, в родині колгоспників. З дитинства бачив, як тяжко працювали його батьки, у яких нестатках, розчавлені податками, безправністю, немилосердним (як до скотини) ставленням керівників жили безправні колгоспники. «І все згадували, як гарно жилося за старого царського режиму і за непу, коли вони і їхні батьки були ще господарями на власній землі, а хто й не мав удосталь тієї землі, то був господарем хоча б сам собі в своїй бідності».
Малий Василько любив слухати розмови старших односельчан. Нерідко йому доводилося чути розповіді про голод 1932-1933 рр., про «голодовку», коли помирали цілі родини односельців. Тим болем, який жив у людях, проникся і він. А вже в 1947-ому і сам пережив з родиною новий голод. «В оцьому совєтському пеклі виростав я, роздвоєний брехливою пропагандою, яка панувала на кожному кроці – в школі, в кіно, в газетах і книжках». Хлопець і вірив тій брехні, і в той же час щось для нього не в’язалося зі щасливим життям радянського народу.

У біографічному романі «Білі вечори» письменник згадує шкільні роки. До першого класу він пішов ще при німцях:
«Цікава то була школа, як я зараз її пригадую, вільна од всякої ідеології, нейтральна, за цілий рік ми не почули там ні слова про німецьку чи красну армію… Ми вчилися читати по підручнику «Рідне слово». Які ж гарні були в тому «Рідному слові» народні казки й повчальні оповідання. Так славно вони лягали на душу, наче сама мати розповідала їх тобі. Жодної фальші, жодного, кажу, ідеологічного насилля над твоєю маленькою душею… Була там літера «Ґ» з намальованими ґавою і ґерлиґою і написано під ними слова «ґава», «ґерлиґа, так як і вимовляли в нас у Гутирівці. Потім, після німців, це «Ґ» зникло з алфавіту, і скільки вже далі я не вчився, вчителі нас поправляли:
– Не «ґава», а «гава».
Зникло й «Рідне слово» в совєтській школі, а натомість з’явилася «Читанка». Зате для вивчення російської мови була «Родная речь». Ми ніяк не могли второпати цього й питали:
– А де ж «Рідне слово»?
Совєтський учитель сердито кричав:
– То було не рідне слово, а куркульське! Забудьте його й ніколи не смійте згадувати!..»

В одній з газетних статей письменник пригадував, як їх, школярів 40-ових, змушували заливати чорнилом у підручниках портрети Рильського і Сосюри за вказівкою з міністерства освіти, як у постановах ЦК партії «товкли Сосюру за геніальний вірш «Любіть Україну».

Серед шкільних предметів Василь найбільше любив історію. На уроках розповідали про Київську Русь і пояснювали, що то була росія, яку розкололо татаро-монгольське іго, в результаті відкололися Україна й Білорусь. А в 1654 році Богдан Хмельницький нібито приєднав Україну до росії і «восторжествувала справедливість». Так нахабно було вкрадено в України – Русі її історію і привласнено сусідом. Більше про Україну в підручнику не згадувалося ні слова. А всі князі – Олег, Ігор, Ольга, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, виявляється, були росіянами. Аж самому Василю Захарченку, як і його одноліткам в ті часи, захотілося бути росіянином. «Довго видихував наркоз «совєтської лжешколи».

Батько Василя Захарченка з перших днів пішов на війну. Згодом син із матір’ю отримали повідомлення, що тато пропав без вісти. Про його долю вони нічого не знали. Що з ним сталося? Чи загинув? Де похований? І лише після війни надійшов лист від батька, в якому він повідомляв, що був у полоні, а тепер – у Німеччині, в «наших». Додому повернувся у 1947 році. За полон його запроторили у трудармію і тримали на важких роботах іще два роки після перемоги. Василько з мамою жили в постійному чеканні батька і війна для них ніяк не закінчувалася.

У своїй автобіографії Василь Захарченко подякував Богові за любов до книг, адже в житті не знав більшої втіхи. Читання рятувало душу. «… я любив мріяти, як стану знаменитим письменником. Напишу багато цікавих книг про героїчних людей і здивую всіх своїх односельців і однокласників, а найбільше вчителів…»

Першими книгами, які прочитав у своєму житті Василько, були Євангеліє, Псалтир, Часослов, Біблія. Вони лежали по скринях у старих людей. Бібліотеки в той час у селі не було. Першими улюбленими героями хлопця стали Ісус Христос, Діва Марія, Іван Хреститель, апостол Петро. І як вважав сам Василь Іванович, Святе Письмо врятувало його від багатьох необдуманих вчинків і спокус. А потім настало світське читання. Ідеалом письменника для юнака був Олесь Гончар з його «Прапороносцями». Пізніше – «три Григорії –
Косинка та два брати Тютюнники».

Перший відкритий виступ на захист української мови, після третього класу, був стихійний і майже несвідомий. Після війни в Гутирівці затримався російський капітан із саратова. І от одного разу Василько запитав його, чому це він вже скільки у них в селі живе, а не говорить українською? Що тут почалося? Зі спокійного, тихого чоловіка, капітан раптом на очах змінився, де й взявся «командирський метал в голосі», зверхність і презирство до української мови. Він пристрасно доводив найвищу міру значимості «великого російського язика» і «великого російського народу». У запальній промові зазначав вирішальну роль великого російського народу в боротьбі з Німеччиною і доводив, що без росіян не було б перемоги. Василь навіть слова не міг вставити. І вже дорослим дивувався сам із себе – де в ньому взялося оте «українське», про яке ні батьки вдома не вели мову, ні вчителі у школі. Навпаки. Він запам’ятав, як директор бідкався, що добре було б їхню школу перевести на російську мову навчання. «При комунізмі, – говорив він, – усі люди розмовлятимуть тільки російською мовою. А ми вже близькі до комунізму».

Великою мрією сільського хлопця був Київський університет ім. Т.Шевченка. В 10 класі, навчаючись у Супрунівській школі під Полтавою, Захарченко вирішив будь-що, а втілити свою мрію. Він наполіг на навчання, завзято готувався вступати до Києва на журналістику. Столиця зачарувала юнака золотоверхими соборами, пам’ятниками, широкими вулицями, парками. Шанс був мізерний, але Захарченко використав його сповна і вступив. Відразу ж почав відвідувати університетську літстудію, де його так розкритикували за одне з перших оповідань, що хлопець затявся більше не писати, вирішив, що буде займатися лише журналістикою.

Університет був повністю зрусифікований: заняття викладачі проводили російською, всі заходи теж проводилися російською, навіть стінгазети студенти випускали російською мовою.
Василя Захарченка, як і багатьох його товаришів, приголомшила несподівана страшна правда, яка відкрилася після XX з’їзду партії про злочини Сталіна. Обговорюючи страшну несправедливість у суспільстві, юнаки мріяли про відновлення «ленінських норм поведінки». Всі були проти сталінізму, але за найлюдяніші в світі ленінські норми.

Після університету Василя Захарченка направили працювати до Кременчука в газету «Робітник Кременчуччини», та згодом йому вдалося перевестися до Сталіно. Захарченко погано знав російську, думав по українському, тож почувався в російськомовній газеті «рибиною, вийнятою з води». Там сів за художню прозу про село і вона «не пішла». Український матеріал чинив опір чужій мові. Кинувся писати українською, але й рідною не зміг. Тож взявся студіювати Стельмаха, Гончара, Земляка, Тютюнника.

Михайло Слабошпицький писав про творчі пошуки себе молодим Захарченком: «Він став захопленим читачем української класики, доскіпливо аналізував мовну партитуру національних шедеврів, досліджував цікаві лексеми в словниках. У нього також інтимізувалися стосунки з рідним словом, і воно зазвучало до нього вже зовсім по іншому…»
А після XXII з’їзду партії Сталіне стало Донецьком. За одну ніч «батька» винесли з мавзолею, а замість пам’ятників Сталіну лишилися тільки постаменти.

Згодом Василь Захарченко почав відвідувати клуб молодого літератора «Обрій» при обласному відділенні спілки письменників. У ньому переважали російськомовні літератори, але була й частина тих, хто писав українською і гаряче відстоював право говорити й писати рідною мовою. Тут і познайомились два Василі – Захарченко і Стус. «А Стус!.. Боже мій! Він перевернув увесь мій світ. Ніжнішої, добрішої, милосерднішої, безкорисливішої, цільнішої натури, самовідданішого сина України мені не доводилося більше зустрічати в житті».

Згодом Захарченко, Стус і поет-початківець Володимир Міщенко від Донбасу побували на творчому семінарі молодих літераторів у Одесі. Про цей захід та знайомство з Василями неодноразово згадував і наш земляк, уродженець Кам’янської землі, поет Данило Кононенко, який тоді приїхав до Одеси з Криму.

Семінар терміном у 22 дні, де було багато спілкування в колі однодумців, перевернув душу Василя Захарченка. Для молодого автора то була «духовна школа», хотілося вірити в майбутнє української літератури, в майбутнє України, до того ж в Одесі його оповідання вперше похвалили. Київський критик Борис Буряк написав рекомендаційного листа до директора Донецького видавництва щодо виходу першої збірки малої прози Захарченка. Згодом вийшли книги повістей та оповідань: «Співучий корінь» (1964 р.), «Трамвай о шостій вечора» (1966 р.) та «Стежка» (1968 р.). В 1966 році його прийняли до Спілки письменників. «Дебют Василя Захарченка не був дуже гучним. Він нагадував самого автора – винятково скромну, інтелігентну людину», – писав М. Слабошпицький.

Мріяв молодий письменник познайомитися з Іваном Дзюбою, статтями якого в періодиці неймовірно захоплювався. Василь Стус двічі водив свого товариша на квартиру до Дзюби і двічі його не заставали вдома. Та якось Іван Михайлович сам завітав до донецького помешкання Захарченка. А згодом молодий допомагав старшому колезі збирати матеріали про зросійщення краю.

У цей період Василь Захарченко зацікавився темою Голодомору 1932-1933 років, записував багато спогадів людей з різних областей України, які пережили голод. «Люди розповідали про такі жахи, про таку кричущу несправедливість, про такі звірства свого ж односельця активіста, що серце обливалося кров’ю…» – сповідався пізніше письменник в інтерв’ю. Він розумів, що подібні записи небезпечні для нього, тож зашифровував їх.

Однак, Захарченко задихався на Донбасі, відчував, як «пересихає його мовна річка». Почали навідуватися з КДБ, вели провокативні розмови, пропонували співпрацю. Письменник категорично відмовився.

У щоденнику Василя Захарченка за 1967-1968 роки знаходимо такі записи:
«Українці в «суверенній УРСР» – це всього-на-всього російські українці, які де-факто мають менше прав, ніж будь-які інші українці… В Донецьку, в Жданові (нині Маріуполь), Макіївці, Горлівці та інших містах українці не мають ні українських дитсадків, ні українських шкіл, ні українських вузів, вони взагалі не мають своїх міст».
«У школу прийшли на практику студенти з університету, з українського відділення.
– Ах, ето ви будєтє прєподавать тєлячій язик?! – сказали їм учителі.
І учні називали тут українську мову – «свіной язик».
«Один чоловік із Кубані розповідав мені таке:
– У 1920-ті роки проводили українізацію Північно-Кавказького краю. Понад три мільйони українців жило там за переписом 1926 року. А потім голод страшний, потім у 1934-ому українізацію знищили. Зібрали паспорти, видали нові, національність переписали на російську. Усі ми стали «русскими». Так знищили мільйони голодом, а живих понад мільйон перейменували, втопили в російському морі. У спорожнілі після голоду українські станиці переселили росіян. От і я українець Філіпенко, а записали мене росіянином, і батька мого, і одинадцять його братів зробили росіянами. Проїдьтеся по Кубані, повно людей з українськими прізвищами, а загляньте в їхні паспорти. Усі росіяни».
«Якшо ви кажете, що є Українська держава, то чого ви, «українська держава», переслідуєте саме тих людей, яким найбільше болить українське питання, кидаєте їх за ґрати?»
«З капітаном КГБ Даниленком. Той сказав мені:
– Якби це у фашистській державі, то з тобою б довго не розмовляли про українську мову, культуру, а поставили б до стінки й шльопнули.
І сказав він це з таким жалем, що мене не можна зараз поставити під мур».
«Дихати на ¼ легені, писати на ¼ правди, значить писати на сто відсотків неправди. Це як спати на ¼ зі своєю жінкою, а решту – з повіями».
«Якби мене запитали, від чого б я міг бути найщасливішим, я б сказав: «Від здобуття Україною волі. Той день, коли б це сталося, оповився б для мене священним сяєвом, і того сяєва вистачило б мені до кінця моїх днів».

В 1969 році Василь Захарченко переїхав до Черкас. Працював у газетах «Молодь Черкащини» та «Черкаська правда».
В обласному центрі прагнули створити своє відділення спілки письменників і на той час у Черкасах проживало чотири представники Спілки, а потрібно було мати десять. Тож приїзду Захарченка зраділи. Однак, обком партії не спускав із нього «пильного ока». Переслідування продовжувались, особливо після арешту Стуса та Дзюби, згодом почалися обшуки. Кадебісти знайшли у письменника самвидав, нотатки, листи Стуса та книгу Горліса-Горського «Холодний Яр». Василя Захарченка виключили з письменницької організації, а в січні 1973 року – заарештували. Черкаський суд виніс вирок – п’ять років таборів суворого режиму. Коли письменника пізніше запитували про звинувачення і вирок, він розповідав у своїх інтерв’ю, що отримав термін за антирадянську агітацію, спрямовану на підрив радянської влади. «Це був один із багатьох евфемізмів комуністичної системи. Замість того, щоб сказати, що мене судять за відстоювання національної ідеї, за протест проти примусової русифікації України, вони городили мені цю антирадянщину, приховуючи істинну суть їхньої боротьби проти України».

Ім’я Василя Захарченка зникло з довідників, ніби й не було такого письменника. Його книги було вилучено з книгозбірень і знищено. Ув’язнення письменник відбував у Пермській області, в концтаборі №5. Там познайомився з іншими дисидентами – Іваном Світличним, Ігорем Калинцем, Миколою Горбанем, Валерієм Марченком.

«На схилі своїх літ я зрозумів, що Бог був щедрий до мене, посилаючи на моїй життєвій дорозі дуже багато гарних людей, чия віра, очна й заочна, воскресила мене, коли душа моя була розіп’ята на хресті… – писав Захарченко в автобіографії. – Та чи хоча б частково я реалізувавсь, якби все те ж щедре Провидіння не послало мені Берегиню – терпеливу, милосердну дружину Олену… Бог подарував нам дочку Ольгу, яка палко любить Україну».

Завдяки клопотанню рідних, письменника вдалося звільнити достроково, у 1976-ому році. Проте, на тринадцять років його було викреслено з літературного процесу. Після повернення в Черкаси працював журналістом, писав нові твори, але довгий час не друкувався. Було поновлене членство у Спілці письменників. Та згодом з’являються книги – «Дзвінок на світанні», «У п’ятницю після обід», «Лозові кошики», «Велика ведмедиця» та багато інших творів.

Реабілітували Василя Захарченка у жовтні 1991-ого, коли Україна стала незалежною. Свято Незалежності було для письменника найулюбленішим, як другий день народження.
А в 1995 році Василь Захарченко став лауреатом Шевченківської премії за роман «Прибутні люди». Тема Голодомору, яка глибоко хвилювала його, вилилася у кількох книгах. «Прибутні люди» – про голод 1947 року. Прибутніми називали тих, хто переїздив (прибував) з рідних місць, де страждали від голоду, у багатші краї, аби вижити. Так герої роману Василя Захарченка переїжджають із центральної України в західну («западну»), де люди ще були господарями на своїй землі, їх не встигли загнати до колгоспів.

У розвідці Володимира Поліщука літературознавець звертає увагу, що «жодного разу в романі не зустрічаються слова про соборність, єдність України. Але ж як виразно ця ідея звучить у творі. Навіть у тому, що врятувавши східняків у 47-ому, галичани змушені були шукати в них рятунку від голодної смерті невдовзі по тому, коли колгоспний рай утвердився на західних землях. Справді-бо, як віті єдиного дерева хилилися одна до одної під важкими вітрами чужинецькими…»
«Василь Захарченко ніби смакує слово, мова творів істинно народна, ємна, полюбляє письменник уживати маловідомі слова, народну метафорику. Слово для письменника має смак, колір, форму…» (В.Поліщук).

Час, коли Василь Захарченко отримав Шевченківську премію став і щасливим і одночасно дуже болючим для нього. Три роки неймовірних випробувань, судів, наклепів недругів української державності довелося пережити письменникові. За його думки патріота, висловлені у статті «Майте мужність, Ветеране!» над Василем Івановичем влаштували справжнє судилище. Це було цькування українського письменника за правдиве слово, проте він пережив усі випробування з незламною стійкістю.

10 романів, 9 повістей, близько ста п’ятдесяти оповідань – така творча скарбниця письменника-патріота. А ще – сотні публіцистичних статей, пронизаних болем за українську державність, мову, культуру. Він був одним із найактивніших поборників рідної мови. Це видно навіть із назв газетних публікацій: «Говорімо! І вона житиме», «Як нива колосом, багата наша мова», «Мова – теж першочергове питання», «Не віддам свого (болючі монологи про мову)», «Дві державні мови – це небезпечно!», «У слові калиновім наша вічність», «Кілька зойків про мову» та багато інших. Проблемам збереження української мови присвячені публіцистичні книги В.Захарченка «На камені рідного слова» та «Правічний дух мови».

«Пам’ятайте, українці: спілкуючись російською, ви вбиваєте Україну щоденно, щогодинно, щохвилинно, цієї миті… Так і тільки так ми маємо, вимушені ставити питання, якщо не хочемо, щоб нас стерли з лиця землі, адже Україна й далі, уже в роки Незалежності немилосердно, цинічно русифікується», – із болем писав Василь Захарченко.

Впродовж багатьох років письменник вів щоденникові записи, які згодом були надруковані. В них багато цікавих спостережень, оцінок, висновків. Петро Сорока назвав щоденник Василя Захарченка «книгою-воїном», що «стоїть в обороні національних святинь, патріотичного духу, краси людських взаємин, чистоти душі й непохитності моральних принципів».

«Держава з позиченою в сусіда мовою. Ось хто ми сьогодні. Ганьба ганьбуща та й годі. Бо це ж добровільне рабство».
«Інколи думаєш: «А чи ми ще українці? Може, нам давно вийняли нашу, українську душу, і ми тепер щось зовсім інше, щось ні се ні те, закохане в духовних катів України – імпер-росіян і їхню культуру».
«Що означає відібрати в людини рідну мову, підсунувши їй чужу в статусі офіційної, тобто державної? Це означає позбавити людину національної індивідуальности. А це рівнозначно тому, що в людини вибити з рук щит і меч і поставити її перед озброєним до зубів ворогом».

Коли в Україну прийшла війна, ми ще більше утвердилися в істинності пророчих висловів Василя Захарченка. Його мудрість, яка постає із книг, закликала, попереджала, тривожилась і сподівалась. І в цей трагічний час, коли Україні загрожує смертельна небезпека, ми звертаємося за духовною підтримкою до наших Янголів, таких як Василь Захарченко, до їхніх творів, їхнього досвіду.
Письменника не стало 5 грудня 2018 року.

Не один його побратим із Черкаської спілки зізнавався, що коли ми втратили Василя Івановича, то не стало одного з духовних стовпів, які підпирають наше українське небо. І хоча Василь Захарченко вже за вічною межею, а відчуття таке, наче він від нас не йшов. «Такі люди не забуваються. Такі люди несуть у собі, в своїх текстах Україну».

Таміла Чупак –
заступник директора Кам’янського державного
історико-культурного заповідника з наукової роботи,
письменниця НСПУ