Кам’янський заповідник

27 січня уся міжнародна спільнота вшановує пам’ять жертв Голокосту –масових переслідувань і знищення нацистською Німеччиною представників єврейської та ромської національностей в роки Другої світової війни. Одним із тих, кому довелося відчути на собі всі жахіття того періоду, але пощастило вижити, був наш земляк Наум Верещацький.

Народився і виріс у Кам’янці в багатодітній сім’ї візника. Закінчив міську семирічку якраз напередодні німецько-радянської війни. Влітку 1941-го батька родини, Марка Яковича, мобілізували на фронт, мати, Ріва Ісаківна, не змогла евакуюватися і залишилася з чотирма дітьми вдома.

З перших днів окупації разом з усіма євреями Кам’янки Верещацькі були зареєстровані в поліції, а восени 1941 року опинилися в гетто. Півтора довгих роки жили в страху, голоді, холоді й хворобах, зазнаючи постійних принижень. Коли у квітні 1942 року німці розділили в’язнів, відокремивши чоловіків і юнаків та жінок і дітей, люди розуміли, що насувається щось страшне. Наумові і Яші Верещацьким вдалося вибратися з гетто: прокравшись в туалет, хлопчики виламали дві дошки, перерізали дротяну загорожу і втекли.

Забігли до матері однокласника тітки Даші, яка дала на дорогу хліба, а Наумові надягла хрестик. Проминувши рідне містечко, брати розлучилися. Наум пройшов пів України, у селах наймався на поденні роботи, подовгу ніде не затримувався. Так дійшов аж на Полтавщину, в село Ряське, назвався Андрієм Іванченком. Староста села Ілля Григорович Веприцький взяв підлітка у свій дім допомагати в господарстві, оформив йому тимчасові документи. Звісно, він здогадувався про походження Наума, проте ризикнув допомогти хлопцеві, а його дружина Орина Петрівна, син Олексій, доньки Мотя, Рая й Ніна всіляко оберігали «Андрійка».

Одного весняного дня 1943 року в село приїхав німецький комендант із перекладачкою і разом з поліцаями залишився на обід в домі у старости. Поліцай звернув увагу на смаглявого чорноокого хлопчину, що приніс із погреба квашені помідори й огірки, і запитав, хто це. Ілля Григорович сказав, що це циганчук, який йому прислужує. Тоді поліцаї, що уже були напідпитку, почали вимагати, щоб хлопець їм затанцював. Господар не на жарт перелякався, очікуючи викриття. Та на щастя, Наум добре танцював, бо відвідував шкільний гурток художньої самодіяльності. Попросивши перекладачку підіграти йому на гітарі, вийшов на середину кімнати і затанцював «циганочку». «Моєму танцеві позаздрили б і народні артисти. Я вклав у нього всю силу, всю волю до життя», — згадував пізніше Наум Маркович. Коли хлопчина закінчив свій танок, начальник поліції налив стакан горілки і подав Наумові. Юнак залпом випив, закусив салом і швидко пішов геть, радіючи, що у ньому не розпізнали єврея.

У серпні 1943 року в село увійшла Червона армія. Попрощавшись зі своїми рятівниками, Наум Верещацький санітарним потягом доїхав до Сизрані, де звернувся до міліції й розповів свою історію. Слідчий запропонував юнакові стати інформатором, проте той відмовився, і його ув’язнили у камері. Співкамерник почав розпитувати Наума, чи розкидали німці листівки на окупованій території, і про що в них ішлося. «Про те, що син Сталіна у полоні», — відказав той, і ця відповідь вирішила його долю: 17-річний Наум Верещацький як неповнолітній був засуджений до 4 років таборів за статтею 58-10 «за політичну неблагонадійність».

Почалося нове коло страждань і принижень. Наум Верещацький працював у Мордовії на будівництві шосейної дороги, де кримінальні злочинці знущалися з решти ув’язнених, відбираючи у них хліб і баланду. Від виснаження юнак утратив останні сили, але його врятував лікар, польський єврей із в’язнів. Він перевів Наума на легку працю і забезпечив харчуванням. У таборі почалася епідемія дизентерії, що косила людей сотнями. Захворів і Наум. Лікар відправив його в госпіталь, де він після одужання впродовж 4 місяців працював на кухні, а потім був переведений поваром у жіночий табір. Звідти втік до Пензи, дістався до Харкова і незабаром стояв на порозі рідного дому у Кам’янці. Від родичів, яким дивом пощастило врятуватися, Наум довідався, що його мама Ріва Ісаківна, 12-річний брат Сьома і 6-річна сестричка Беллочка, як і більшість родичів, були розстріляні нацистами. Від кулі поліцая в Юрчисі загинув і брат Яша.

Хлопець залишився сам: батько, повернувшись із фронту, жив із новою сім’єю. Родичі оформили Наумові документи на ім’я Семена Павловича Райгородського. Незабаром до Кам’янки прибув розшук, але поїхав ні з чим: Наум Маркович Верещацький, 1925 року народження, значився у списках розстріляних у гетто. Семенові-Наумові залишалося 3 дні до служби в армії. Тітка Берта умовила піти до міліції і в усьому зізнатися. І це стало фатальною помилкою: Наума знову заарештували і засудили до розстрілу, який замінили десятьма роками таборів.

Спочатку перебував у таборах на Північному Уралі, де страшенно мучився від малярії. Від неминучої смерті урятувало те, що почав працювати стаціонарним кухарем в табірній лікарні. Нерідко життя в’язня висіло на волосинці – Наума Верещацького перевели кухарем в «Уссольлаг» — табірний пункт Перша, де знаходилися кримінальні злочинці-рецидивісти. Проте й тут його берегла доля: він зустрів свого знайомого з мордовського табору, якому колись урятував життя, підгодовуючи в госпітальній їдальні додатковою порцією. Добро пам’ятають навіть кримінальники, і новий кухар був під захистом та в безпеці.

Наум Верещацький був звільнений із табору в 1953 році, впродовж двох років працював продавцем у крамниці селища Перша Соликамської області, а в 1955-му переїхав до Києва, де працював водієм тролейбуса, робітником на молокозаводі.

Одружився з киянкою Ольгою Абрамівною Більчинською, разом виховали сина Анатолія, дочекалися двох онуків, а потім і правнуків. Та життя посилало нові випробування: Наум Маркович утратив спочатку дружину, а потім – сина.

У 1998 році, у дні п’яті жертв Бабиного Яру, киянин, який постраждав від нацизму і сталінізму, давав інтерв’ю співробітникам фонду Стівена Спілберга, які зняли фільм про трагічну долю в’язня гетто і сталінських таборів.

Упродовж багатьох років Наум Маркович Верещацький підтримував теплі й сердечні взаємини з родиною своїх рятувальників, для яких він назавжди залишилася Андрійком. У 2005 році Мотроні Іллівні Веприцькій-Клименко та Олексієві Веприцькому Єврейська рада України присвоїла почесне звання «Праведник України». Їхні батьки – Ілля Григорович і Орина Петрівна Веприцькі удостоєні цього звання посмертно.

І на завершення статті хочу процитувати головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного:
“Трагедія мала стати пересторогою Людству. Мала, але не стала… Сьогодні знову в самому центрі Європи відбувається геноцид українців.
Збройні Сили України – це перша армія миру. Ми захищаємо своє. Боремося за виживання української нації, за свободу, памʼять і правду”.

Наталія Пугач, старший науковий співробітник
Історичного музею Кам’янського ДІКЗ
(за матеріалами Н.Криворучко)