Кам’янський заповідник

Вже десятий рік Україна відстоює свою державність і цілісність, виборюючи її кров’ю. У кривавих боях із окупантами народжуються нові герої – люди, які сьогодні творять історію своїми вчинками. Але поряд із безмежною гордістю за нашу країну та людей, ми постійно відчуваємо нестерпний біль втрат. Вже тисячі душ відлетіли у вічність, щоб ми сьогодні були вільними та незалежними, могли жити, творити, мріяти…

Знову річниця і знову сум і біль. 14 квітня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу н.п. Червонопопівка Сєвєродонецького району Луганської області, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув наш земляк, механік-водій роти вогневої підтримки 3 парашутно-десантного батальйону 25 ОПДБ десантно-штурмових військ ЗСУ, солдат Волощенко Михайло Іванович.

Народився Михайло 15 листопада 1993 року в селі Косарі Кам’янського району Черкаської області , потім родина переїхала до села Грушківки, де він в 2000 році пішов до 1 класу Грушківської загальноосвітньої школи. Перша вчителька Світлана Миколаївна Роздобудько розповідає, що в класі навчалося 12 учнів. Мишко виділявся серед інших своєю скромністю, врівноваженістю, працьовитістю. «Це був маленький хлопчик з великими допитливими чорними оченятами. Говорив тихо, розмірено, ніколи не конфліктував, товаришував зі всіма однокласниками. Разом зі старшою сестричкою Світланою завжди допомагали мамі», – згадує Світлана Миколаївна.

У 2004 році сім’я переїхала до села Лебедівки. Михайло продовжив навчання вже в Лебедівській загальноосвітній школі. «В класі, де навчався Міша було 9 учнів: 8 хлопчиків і 1 дівчинка. Не можна сказати, що він гарно вчився і був сильним у науках, учень мав середній рівень знань, але був дуже добрим, щирим, роботящим, відповідальним, – розповідає класний керівник Тетьора Ольга Степанівна. – За яку справу не брався, завжди доводив її до кінця. Коли клас виходив на трудові десанти з прибирання території, хлопець завжди ставав на найважчу ділянку роботи, намагався виконати доручене завдання якнайшвидше і якнайякісніше. А ще обов’язково допомагав справитися із завданням мені та однокласниці Каті, яка була єдиною дівчинкою в класі. Він був дуже скромним, уважним, чудовим хлопцем із світлою посмішкою. Любив спорт, особливо футбол, гарно грав у теніс, шашки, шахи. Часто їздив на спортивні змагання до міста Кам’янки захищати честь школи. Мав багато друзів. А ще був хорошим братом для своїх двох сестричок і молодшого брата Богдана, опорою для мами. Рідні завжди могли на нього покластися, робив для них все можливе і неможливе. Ніколи не говорив про свою зайнятість, відкладав усі справи, щоб допомогти близьким, друзям, сусідам. Він був такий добряк у душі, тягнувся до всіх з великою теплотою і добром. На його таку щирість люди відповідали взаємністю. Михайла любили і поважали сусіди. Коли приїздив у відпустки з війни, приходив до мене у гості: і на роботу, і додому. В останній свій приїзд прийшов з величезним букетом троянд. Він і зараз у мене перед очима. Ми з ним поспілкувалися, посиділи, позгадували шкільні роки, він трішки розповів про війну, а коли ішов, то сказав із посмішкою на обличчі і сумом в очах: «Не переживайте, все буде добре». Я так сподівалася, що все дійсно буде добре».

Після закінчення 11 класів Михайло вступив до Смілянського училища № 12, де опановував спеціальність слюсаря з ремонту автомобілів. Після закінчення навчального закладу повернувся до рідного села та працював в будівельній бригаді СТОВ «Світанок». З часом перевчився на тракториста-машиніста. В один із днів народження Мишка керівництво господарства вручило йому ключі від нового трактора Джон Діра та форму тракториста. Хлопець дуже зрадів, що саме йому доручили нову техніку, старався не підвести та, як згадують його старші колеги, всьому новому вчився «на льоту». Михайла любили, поважали, цінили на роботі. Техніка і футбол – це два захоплення, які його постійно його супроводжували. В селі на місцевому стадіоні часто проводилися футбольні турніри, і він завжди був їх учасником. Футболу не заважала ні втома після важкого робочого дня в полі, ні буденна сільська праця. Тільки випадала вільна хвилинка, Мишко присвячував її улюбленому заняттю – грі у футбол.

З початком повномасштабної російсько-української війни Михайло Іванович Волощенко пішов до Кам’янського ТЦК та СП, виявивши добровільно бажання стати на захист Батьківщини. 17 травня 2022 року хлопець був мобілізований та направлений на навчання до н.п. Немирів Львівської області. Саме тут Михайло поряд із іншими знаннями вдосконалював свої навички роботи з технікою, тепер вже військовою. Коли вперше познайомився з танком, то відразу зауважив, що це той самий трактор. Так і отримав від побратимів позивний «Мішаня-тракторист». З 29 липня 2022 року боронив країну та забезпечував безпеку її населення в Донецькій області. В період з 21вересня по 3 жовтня 2022 брав участь у проведенні наступальних та веденні пошуково-ударних дій на Лиманському напрямку.

Приймав участь в звільненні населених пунктів Яцьківка, Коровій Яр, Карпівка, Нове, Зелена Долина, Колодязі, Ямполівка. «30 вересня 2022 року в районі н.п. Ямполівка солдат Волощенко виконував роль номера обслуги автоматичного гранатомета УАГ-40, обравши вигідну позицію та точно прицілившись, наніс вогневе ураження живій силі противника, знищивши відділення в повному складі та автомобіль з боєкомплектом, тим самим не давши противнику закріпитися на шляху просування суміжних підрозділів», – зазначалося в поданні на нагородження захисника. За високий професіоналізм, дисципліну та бездоганність службовця, виняткові досягнення та відданість службі восени 2022 року Михайло Волощенко був відзначений нагрудним знаком «За зразкову службу».

Коли Михайло воював, усе село за нього переживало, вболівало, чекало разом із рідними вісток з фронту та якнайшвидшого успішного повернення його додому. А ще односельці збирали та при нагоді передавали воїну та його побратимам на фронт продукти харчування, військовий одяг, засоби захисту, обереги, вітальні листівки. В одному з листів, адресованому захисникові, керівник господарства Тетьора Людмила Миколаївна написала: «Дорогий наш, Михайло! Від усього колективу дякую тобі і твоїм побратимам за наш спокійний сон, за те, що можемо бачити і обіймати наших рідних, за те, що можемо сіяти і збирати, доїти корів і доглядати худобу. Ви наші герої. Ми постійно за Вас молимося, щоб повернулися додому живі і здорові. Михайле, хочеться тебе обійняти і захистити. Звертайся, коли тобі буде потрібна допомога. Бережи себе і повертайся живим. Ми, твій колектив, чекаємо тебе і молимося за тебе. Ми всі за тобою скучаємо. З великою повагою і вдячністю твій директор».

За час служби захисник кілька разів був у відпустці. Коли приїздив до села з війни, встигав відвідати всіх: друзів, вчителів, колег, рідних, бабусю в сусідній Грушківці. А ще розповідав рідним про свою військову службу. Мама Ганна Василівна згадує: «Міша після першої контузії лікувався в госпіталі, ми навіть не знали що з ним сталося і де він відновлюється. Телефонував додому і лише заспокоював, що все буде добре. Після одужання, коли син повернувся в бригаду, йому дали нову машину, хлопці її називали мотолига (дана назва належить технічному засобу під скороченою назвою МТ-ЛБ (багатоцільовий тягач легко броньований), розроблений на Харківському тракторному заводі ще в 1964 році). Військовим завданням Мишка було вивезти хлопців на позиції і забирати назад цілих, поранених та загиблих побратимів. Одного разу, будучи в черговому дозорі, виїхавши на позицію, син побачив схованими в «зеленці» 3 ворожих танки. Огледівшись та оцінивши обстановку, підійшов поближче, перевірив наявність ворогів. Побачивши, що русні поблизу немає, він одного танка причепив до своєї мотолиги та притягнув у розташування підрозділу. Хотіли з побратимами забрати і ті два, що залишилися, але коли повернулися, то їх вже не було. Забрали наші бійці з інших підрозділів». Добре відгукуються про Михайла його побратими, які в даний час тримають лінію зіткнення на передовій. Військовий на позивний «фізрук» написав: «Мішаня був прекрасною людиною і хорошим військовим. Він був дуже позитивним і в будь якій ситуації шукав тільки позитив. Завжди, при потребі, приходив на допомогу: чи з ремонтом машини, чи з моральною підтримкою. Службу ніс добре, ніколи не відмовлявся від виконання завдань, які б вони складні не були… Був чудовим другом і побратимом, з такими товаришами легко нести службу!!! Ми до цього часу згадуємо про нього, бо в усіх залишились про Мішу тільки добрі спогади … Мені було за честь служити поряд з ним… Герої не вмирають!!! Слава Україні!!! Героям Слава!!!».

13 квітня 2023 року мама Ганна Василівна ще спілкувалася з Мишком, а вже 14 квітня страшна звістка про те, що герой загинув, сколихнула жителів села Лебедівки. Родині сповістили, що їхній син і брат під час виконання бойового завдання поблизу села Червонопопівки Сєвєродонецького району Луганської області пропав безвісти. Сталося непоправне. Розпочалися довгі шість місяців надії, чекання для рідних і довга дорога повернення додому для героя-захисника. Офіційно загибель Волощенка Михайла Івановича підтвердили лише 11 жовтня 2023 року. Михайлу було лише 29…
13 жовтня герой-захисник повернувся до рідного села «на щиті» та був похований на місцевому кладовищі. Михайло Волощенко був одним із найкращих воїнів – вмотивованим, відважним, сміливим і вправним бійцем, справжнім і надійним побратимом. Ніколи ні на що не скаржився рідним, щоразу говорив їм: «У мене все нормально». Гідно, з честю виконував свій військовий обов’язок. Понад усе любив Україну. Вірив у велику Перемогу, виборював її і загинув заради неї, залишивши по собі безумовний біль і вічну славу….

Тамара ГОРДІЄНКО,
науковий співробітник історичного музею
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника