«І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі…»
Світлій пам’яті Валерія Волчанкова
Ці пророчі слова великого українського поета Тараса Шевченка та багато інших цитат українських письменників, рядки з Біблії, вислови філософів можна було почути з вуст мого чоловіка Валерія Волчанкова. Це був патріот, мужній український воїн, найкращий батько, чоловік, син.
Народився Валерій Волчанков 28 травня 1979 року в місті Кам’янці Черкаської області. У своїх батьків Тетяни Григорівни та Володимира Михайловича Валерій був єдиним сином. Мама, Тетяна Григорівна, розповідає, що Валерій ріс енергійним і допитливим хлопцем. З навчанням проблем не було. Відвідував дуже багато гуртків. Все ніби себе шукав, все пробував. На одному місці не міг всидіти. Допомагав в усьому батькам, був товариський, багато мав друзів.
Після закінчення школи вступив до Херсонської філії Запорізького юридичного інституту МВС України на спеціальність «правоохоронна діяльність». У липні 2000 року отримав диплом молодшого спеціаліста-юриста. З 2000 по 2007 роки служив в органах внутрішніх справ міста Кам’янки Черкаської області на посаді дільничного інспектора. Товариш по службі Василь Ребрина згадує Валерія як відкриту людину. Він умів знайти спільну мову з будь-ким, незалежно від статусу людини. Його завжди було легко слухати, був хорошим товаришем. Також своїми спогадами поділився колега і товариш по службі Василь Мельник: «У кожної людини на життєвому шляху трапляються знакові постаті, особистості, які впливають на наше подальше життя у плані сприйняття навколишнього світу, якісно змінюють наше відношення до життя, роботи, служби, особистих стосунків. На своєму шляху я зустрічав таких особистостей менше, ніж пальців на руці. Найяскравішою постаттю був Валерій. З перших хвилин нашого знайомства я зрозумів, що поруч з ним сумувати не доведеться. Риси, які я цінував у ньому, – щирість, відкритість, дружелюбність, професіоналізм, вміння спілкуватися, налагоджувати контакти з різноманітними людьми, почуття гумору, практичність, хазяйновитість, безстрашність. Він миттєво міг розрізняти добро і зло, зерно і полову, оригінал і підробку. Його практично неможливо було обдурити, налякати, обвести круг пальця. Такі речі він відчував нутром, моментально давав відпір такому негативу. Він знав поіменно силу-силенну народу в Кам’янці. Дуже допомагав мені по службі. Поруч із ним було надійно, спокійно і весело. Я цінував його як людину, як друга і як професіонала».
У 2002 році ми з Валерієм одружилися. Покохала я Валерія за його великодушність, доброту, щедрість, турботу, веселу вдачу. Біля нього я себе відчувала в безпеці та комфорті. Він засипав мене тисячами компліментів, дарував багато квітів. Бувало, приносив до квартири оберемки бузку, жасмину, тюльпанів, нарцисів, троянд – все, що цвіло по дорозі додому. У нашій родині народилися три прекрасні доньки: Яніна, Катерина та Ельвіра. Валерій був чудовим батьком. Крім того, що забезпечував родину матеріально, він дуже любив своїх доньок. Він завжди говорив з гордістю: «Я – батько трьох доньок».
Як турботливий батько, старався виконувати всі їхні бажання. З нами у квартирі жили хом’яки, щури, папуги, коти, собаки. «Бо діти попросили», – так він говорив. Варто було їм сказати своє бажання – і він все виконував. Були життєві ситуації, коли він переживав за доньок більше, ніж я. Пригадую, коли Яну вперше відпустили саму до магазину за покупками, то він йшов позаду неї, щоб вона не бачила, стежив, бо, можливо, дитині потрібна буде якась допомога і, не дай Боже, хтось її образить. А коли старші доньки поїхали на навчання після закінчення школи до інших міст, то він по десятку разів на день телефонував і запитував, як вони, чи не голодні, можливо, щось потрібно?
Дуже любив готувати та всіх частувати своїми стравами. Такої смаженої картоплі, як готував він, не можна скуштувати ніде. Також різні м’ясні, рибні страви. Випікав лаваші. Його хобі була риболовля. Часто на гачок потрапляли великі щуки, окуні, плітки. Дуже любив швидко їздити та ремонтувати мотоцикли, автомобілі. Середня донька Катюшка із задоволенням любила проводити час із батьком. Було, йду на роботу, а для доньки приготую одяг, щоб Валерка її відвів до садочка, бо він працював тоді «доба через три». Повертаюся з роботи – а вони вдома. Запитую, чому Катюша вдома, а він каже: «Дійшли до магазину «Шик», а вона мене за шию обійняла, поцілувала і каже: «Пішли до магазину по іграшку – і додому». Як же я її міг відвести в садок?»
Батько навчив Катюшу всіх секретів майстрування (болгарка, дриль, полагодити електропроводку, поміняти розетку, кран – будь ласка, все вміє), навчив водити автомобіль. З особливою турботою і любов’ю він ставився до молодшої доньки, називав її своєю радістю: «Ельвірка – моя радість».
Ми з доньками тепер щодня згадуємо, як він міг назвати якимись своїми словами-прибаутками речі. Лунає постійно в нашій оселі вислів: «А пам’ятаєте, як Валерка казав…» Ще це була дуже щедра людина. Він завжди хотів щось комусь подарувати. Я, бувало, казала: «Навіщо воно людині?», а він мені: «Їм приємно і згадають мене». Хотів, напевно, щоб більше людей пам’ятали про нього. Це могли бути книги, посуд, одяг, взуття. Де б він не був – на роботі чи службі далеко від нас – завжди присилав нам посилки з подарунками та смаколиками.
Валерка був дуже непосидючий за своєю вдачею і не міг працювати на одному місці тривалий час. За 22 роки, що ми прожили разом, він змінив дуже багато місць роботи. Працював в охоронних фірмах: Товариство «Галукс», Товариство «Агентство безпеки КУБ», ТРЦ «Оушен Плаза», Товариство «Родина Варта», СП ТОВ «Нива Переяславщини»…
З 2016 по 2017 рік служив за контрактом у військовій частині А0981 на посаді водія. З початком повномасштабного вторгнення Валерій ні на хвилинку не задумувався і прийняв рішення йти боронити Неньку-Україну. Він з власної ініціативи двічі ходив до Кам’янського РТЦК, але йому сказали: «Чекайте вдома своєї черги, наразі потреби у водіях у війську немає». Але Валерка був не тією людиною, що сяде і буде чекати. Коли ми всі почули про жахіття, які були у Бучі, Гостомелі, він сказав: «Я не можу чекати вдома, поки росіяни прийдуть на наш поріг і поглумляться з вас, адже я єдиний чоловік у нашій родині. Я повинен захистити насамперед тебе, трьох доньок, матір, тещу».
Коли він дізнався від товариша, що в Малиновському ТЦК міста Одеси мобілізують усіх бажаючих, то зателефонував туди, і йому сказали: «Приїздіть». Ми склали необхідні речі в рюкзак, я купила йому електронний квиток на потяг – і вже через два дні, а саме 4 серпня 2022 року, він був мобілізований Малиновським РТЦК та СП міста Одеси. Повістку з Кам’янського РТЦК принесли, коли він вже був два тижні на службі.
З серпня 2022 по квітень 2023 року Валерій був стрільцем роти вогневої підтримки 21 окремого мотопіхотного батальйону 56 окремої мотопіхотної бригади ЗСУ, військова частина А2962. Вже на третій день після мобілізації він повідомив мені по телефону, що його одразу відправили «на нуль». Кожного разу перед виїздом на позиції він телефонував мені й прощався, казав, що це, можливо, останній раз, коли я чую його голос. Говорив, що сильно нас любить, а ще просив мене берегти дітей: «Я тут на захисті, а ти – вдома».
Кожного разу чекала того дзвінка. І головне – почути слова: «Ми повернулися з позиції», і байдуже, що це третя чи четверта година ранку. По можливості телефонував по відеозв’язку і показував, яке там було пекло. Наших захисників росіяни випалювали всім, чим тільки можна було. Там, де була суцільна посадка дерев, можна було побачити лише поодинокі дубці. Все зрівнювали із землею ці нелюди.
Розповідав, як ховалися по погребах, підвалах, а по вулиці їздив танк і розстрілював усе. Можна тільки уявити, що в цей час наші хлопці там відчували. Одного разу поїхав на черговий виїзд, і на другий день серед ночі пролунав дзвінок: «Танюша, я трьохсотий», потім – якісь незв’язні речення. Зрозуміла: наслідки контузії. Сказав, що був дуже сильний артобстріл, ледве вдалося виїхати. Вже попрощався з життям. Це трапилося, коли перебував на бойових позиціях поблизу населеного пункту Первомайське Донецької області. Внаслідок артилерійського обстрілу отримав мінно-вибухову травму та поранення. Після лікування продовжив службу та пройшов ВЛК. Згідно з висновком ВЛК, був визнаний частково обмеженим.
З квітня 2023 року зарахований на посаду старшого стрільця третього відділення третього взводу роти охорони Хаджибейського РТЦК та СП міста Одеси. Валерій Володимирович казав мені: «Я гордий, що так сталося: я служив саме в 56 бойовій бригаді, а не десь там сидів за бугром. Моя служба – це мій особистий внесок до нашої спільної Перемоги».
Після служби в 56 бригаді, коли вже був переведений до Хаджибейського, а посвідчення учасника бойових дій так і не було, кажу йому: «Валеро, пиши рапорт, щоб отримати посвідчення». Написав, пройшло три місяці – відповіді немає. Через три місяці знову кажу: «Пиши». Сердився, казав: «Навіщо мені те посвідчення? Я знаю, що я там був. Ти знаєш, діти знають. Мені не потрібні ніякі посвідчення». Кажу: «Так треба!» Сердився, але на другий день телефонує і каже: «Я написав новий рапорт».
Пройшло ще три місяці – знову тиша. І вже аж за третім разом, коли я його вмовила, через два місяці нарешті отримав посвідчення учасника бойових дій. І, мабуть, через два дні він надіслав його Новою Поштою додому і сказав: «Воно тобі більше належить, ніж мені. Ти його заробила. Тому що після першого разу, як я подав документи і мені нічого не прийшло, я більше б не подавав. А це все твоя наполегливість».
Побратим Михайло Селихов згадує: «Хороший був мужик, і цим усе сказано». Денис Пужаков: «Завжди веселий, доброзичливий, з гідною порадою. Казав: «Це не забаганка – це вимога сьогодення».
Під час служби в Хаджибейському ТЦК часто скаржився на тиск, серце, задишку. Мріяв про відпустку. Коли, нарешті, 13 серпня 2025 року рапорт підписали – щастю не було меж. Важко добирався додому, але приїхав. На нашій дачі сказав: «Як тут добре. Спокійно. Наче й не війна…»
Увечері 18 серпня ми вечеряли на подвір’ї. Валерій сказав, що важко дихати, і пішов полежати. Коли я зайшла в дім – була тиша. Його вже не було… Я робила штучне дихання до приїзду швидкої. Але… запізно.
Колись він жартома казав, що якщо мені знадобиться серце – віддасть без вагань, бо я – мати його трьох дітей. Але серце, зношене війною, здалося першим. Валерія поховали в Кам’янці на Алеї Слави. Тепер я – та, хто носить квіти до його могили…
Військово-лікарська комісія визнала, що смерть настала внаслідок хвороби серця, набутої під час служби. Незадовго до смерті Валерій казав, що напише про своє життя книжку і присвятить мені цілий розділ, бо я – головна жінка в його житті. Тепер пишу я. І все, що написано – лише мала частина цієї великої Людини. Він казав, що мав тисячі шансів загинути, але Господь його беріг. Напевно, для великої справи. І цією справою стало – віддати своє здоров’я і життя за Україну.
На сьогодні у тебе, Валеро, немає нагород чи медалей. Але для мене, для наших дітей, для твоєї мами Ти – Герой. Дякую тобі, моя любове, що ти був у моєму житті. За жіноче щастя. За доньок. Вічна пам’ять.
Дружина – Тетяна Волчанкова
