Кам’янський заповідник

«Або вільна Україна, або крові по коліна!» – саме такі слова написав на прапорі України мій чоловік Голобородий Сергій Миколайович з позивним Землемір. Справжній воїн, відданий військовій присязі, вірний син українського народу, маючи за честь бути українцем, він мужньо виконав свій військовий обов’язок, проявив патріотизм і повагу до минулого та віру в майбутнє своєї нації. Із перших днів повномасштабної війни став на захист нашої Батьківщини, не жаліючи власного життя, і загинув 20 лютого 2024 року, навічно в нашій пам’яті залишився 49-річним…
Не так все мало відбутися… Скільки нереалізованих планів, мрії про спільну старість… Жартуючи, ми говорили, що помремо в один день…
Народився Серьожа 21 травня 1974 року в селі Лузанівці на Кам’янщині, у дружній і порядній родині Миколи Дмитровича та Євдокії Василівни Голобородих. Батько працював учителем математики, а мати – в кооперації. За спогадами мами, син ріс доброю, старанною, спокійною дитиною. Відповідально ставився до своїх обов’язків, добре навчався, не мав звички обманювати, допомагав по господарству. Врівноважений, спокійний, він з дитинства розмірковував як дорослий. Це з його ініціативи на батьківському подвір’ї з’явилася корова. Якось він сказав: «Мамо, у всіх моїх друзів є корови, вони їх випасають, це так добре. Нехай і у нас буде, я буду допомагати».
У 1981 році Серьожа пішов до першого класу Лузанівської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів. Завжди мав багато друзів, а найкращі –Павло Голобородий, Микола Селецький та Віталій Польовий. Вони були як Д’Артаньян і три мушкетери. Разом купалися на ставку, будували землянки у лісі та грали у «войнушки».
Серьожа підростав, і його захоплення змінювалися. Він був прихильником рок-музики: Metallica, AC/DC, Scorpions, культового українського рок-гурту «Брати Гадюкіни». Із друзями робили собі стильний одяг 90-х: виварювали джинси, щоб вийшли «варьонки», за допомогою відбілювача «Білизна» наносили різноманітні написи на жилетки, піджаки, носили ланцюжки на шиї, браслети, ремені з металевими бляхами. Одним словом, були крутими хлопцями-металістами.
Класний керівник Махно Ніна Петрівна розповідає, що у школі Сергій завжди був активним учнем, брав участь у всіх класних і шкільних заходах, спортивних змаганнях (теніс, шахи, шашки). «Чесний, справедливий, ініціативний, лідер у всіх починаннях. Бувши юнаком, він виділявся своєю патріотичною позицією, любив рідну землю та український народ. В одинадцятому класі разом із однокласниками відкопав вдома кущ калини і посадив на шкільному подвір’ї, біля криниці. Домовилися, що після закінчення школи будуть зустрічатися саме біля неї. Проходили роки, калина розрослася, кожного літа буяла цвітом, а восени – червоними ягодами. Калину облюбувала горлиця, збудувала гніздо. Прилітає кожну весну, висиджує пташенят. Життя продовжується. І зустрічі будуть, але вже без Серьожі… Та кущ калини завжди буде нагадувати про нього…»
У 1991 році мій чоловік закінчив школу. Любов до історії рідного краю спонукала вступати до Кіровоградського педагогічного інституту на історичний факультет, але він не пройшов за конкурсом. І щоб не гуляти до армії, вступив до професійно-технічного училища міста Городище, де здобув професію слюсар з контрольно-вимірювальних приладів та автоматики (кіповець).
Після закінчення училища у червні 1992 року був призваний до лав Збройних Сил України. Службу проходив в смт. Озерне Житомирської області, в ППО, в роті охорони. Служив віддано, за справедливість і щирість отримав позивний Отєц. Він ніколи не ображав молодших за себе, а навпаки давав поради, захищав.
У березні 1994 року завершив службу у званні сержанта і повернувся додому. 28 квітня у сільському БК крутили індійський фільм. Саме тоді вперше Серьожа провів мене додому. З того часу ми не розлучалися… Кохання з першого погляду – і на все життя… На 30 років, двадцять вісім з половиною з них – у щасливому шлюбі. Все своє життя Серьожа прожив заради дітей і мене. Сім’я у нього була на першому місці…
Серьожа був дуже близький із своїм батьком, вони могли годинами проводити час у майстерні, де, спілкуючись, виготовляли на токарному станку різне кухонне приладдя: дощечки, качалки, підставки під квіти. А ще вони змайстрували для нашої донечки двоповерхове дерев’яне ліжко. Що цікаво, на ньому виросли обоє наших дітей ще й внучок.
Сергій полюбляв із батьком Миколою Дмитровичем ходити на риболовлю. Звичайно, і я з маленькою Аліною хвостиком за ними. Бо свекор одного разу мені сказав: «Інеса, ти повинна бути завжди з чоловіком: де голка – там і нитка». То я так і робила. Коли я прийшла у невістки, у них у сім’ї полюбляли грати у карти. Ну і, звичайно, навчили мене у «філя». Ми завжди грали із Серьожею на пару, і коли давали «три» – ми раділи. Я пам’ятаю його сміх, такого сміху немає ні в кого…
Після закінчення 10 класу я вступила у педучилище, а Серьожа – на історичний факультет Черкаського педагогічного інституту. Я – на денну форму, а Серьожа – заочно. Ми обоє стали студентами. Розлука на тиждень була для нас випробуванням. Чекали з нетерпінням п’ятниці, тиждень так довго тягнувся… Я згадую, як Серьожа зустрічав і проводжав мене на дизель-поїзд взимку, по заметах віз мене на санках сім кілометрів… А як писали листи один одному… (вони й до цих пір збереглися, тільки дуже тяжко їх перечитувати…) Приїжджаю на навчання у неділю, а лист вже є: прийшов у суботу. Коли згадую цей період, життя захоплює дух: у нас було щире, вірне кохання…
На той час у сільській раді була вакансія землевпорядника, і Серьожі запропонували цю посаду, на якій він пропрацював 26 років: із 1 листопада 1994 року до 29 травня 2020 року.
У листопаді 1995 року ми одружилися, а незабаром у нас народилася донечка Аліна. Серьожа прийняв рішення: він залишає навчання і працює, допомагає моїй мамі доглядати Аліночку, а я продовжую навчання, бо заочної форми у педучилищі не було. Його вчинок гідний справжнього чоловіка. Він відмовився від своє мрії бути істориком і все робив для того, щоб я здобула професію і щоб наша молода сім’я жила в мирі та злагоді. У 1998 році вступив у сільськогосподарський коледж на спеціальність «Землевпорядкування», який закінчив з відзнакою та здобув кваліфікацію техніка-землевпорядника.
Підростала донечка, ми працювали, я продовжувала навчатися: університет, магістратура… Серьожа в усьому мені допомагав: збирав зі мною гербарії, ловив раки для лабораторних досліджень, допомагав писати курсову роботу. Він був мені не тільки чоловіком, а й другом та порадником. Займався вихованням донечки. Всю домашню роботу вони робили разам: і гвіздки забивали, і город коткували, садили, збирали. А коли донька підросла, то і «нуль виставляла» лише вона із батьком, в них це дуже добре виходило без криків, злагоджено. Я такої роботи не витримувала, бо мені потрібно було, щоб все швидко, а Серьожі – щоб точно. Скрізь пишу «Серьожа», бо він не любив, коли я говорила «Сергій», хоча іноді таке траплялося. Жартуючи, казав: «Добавляй, Миколайович». Він завжди жартував. Багато знав анекдотів. Любив читати книги, дивитись фільми (фантастику, містику, історичні). Деякі книги перечитував по кілька разів. Любив розповідати різні історії, з ним було про що поговорити.
Через вісім років спільного життя у нас народився син Максим. Серьожа виховував у ньому справжні риси чоловіка. Дбав про фізичне здоров’я сина: впродовж 10 років возив до спортивної школи на заняття з дзюдо. Підростаючи, Максим з батьком міг розмовляти годинами, у них були спільні теми для розмов. Серьожа брав його на розкопки, де вони проходили десятки кілометрів. Я сердилася, що дитина втомиться, а синові було це залюбки, бо разом із батьком. Завжди поверталися брудні, втомлені, голодні, але задоволені, навіть якщо не було знахідок. Чоловік говорив: «Зате надихалися свіжим повітрям». Наш син успадкував від батька мужність, надійність, розсудливість, розум, наполегливість, відповідальність, почуття гумору, вміння співпереживати та підтримувати. Зараз я дивлюся на сина і бачу Серьожу в молодості…
Кожного літа ми разом ішли у відпустку, і тоді Серьожа сідав, брав аркуш паперу, ручку і планували: що зробити, що купити, куди поїхати… Кожної відпустки щось будував, переробляв, але й відпочивали: ходили на риболовлю, просто до лісу посмажити сало і спекти картоплі. Він вогнище вмів розвести із одного сірника. А як ми сім’єю полюбляли збирати гриби! Не потрібно було його вмовляти, щоб повіз до лісу – кидав будь-яку справу і їхали… Кожного літа – поїздка на Дніпро.
По життю у Серьожі було таке гасло: «Вирішуємо проблеми в міру їх надходження, а не накручуємо себе наперед». І в нього це виходило. За один день вирішить все, що зібралося за довгий період. Я вдячна йому, що дійсно я була «за чоловіком».
З перших днів повномасштабної війни мій чоловік пішов до ТРО Кам’янської громади, але невдовзі сказав, що тут йому робити немає чого і добровольцем вступив до ЗСУ. 21 червня 2022 року був зарахований на військову службу, а 1 липня 2022 року – до розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини. Мав позивний Змєй. Потім перевівся до щойно сформованого мінометного взводу мінометної батареї номером обслуги міномету калібру 82 міліметри, згодом – 120-мм. Гідно боронив українську землю від армії рф на Донецькому напрямку: Майорськ, Кодема, Нью-Йорк, Торецьк, Курдюмівка, Бахмут, Соледар, Верхньокам’янське.
За рік і вісім місяців війни він багато пережив. Були болючі втрати друзів та побратимів: Віталія Кондратюка, Ігоря Алєксєєва, кума Сергія Драгана… Але мій чоловік залишався хоробрим та нескореним…
На одній із позицій «Берізка» (на жаль, вона вже втрачена) Серьожа написав: «Тут жили, мучились та ї…ли орків славні воїни війська Українського». Це в його стилі.
Зі спогадів побратима Гламурного: «Тільки лиш гарними спогадами запам’ятався мені Сергій Миколайович. По-іншому я його не називав, хоча більшість хлопців казали просто Зьома. Трішки шкутильгаючий, мого зросту та з притаманним лише йому гумором і сміхом, при тривалій небритості схожий на Санта Клауса (мав білу бороду). Оскільки додому в Лузанівку було далеко, Сергій Миколайович залишався на ППД, часто підміняючи хлопців в наряді, навіть по декілька суток підряд, щоб потім мати більше вихідних та можливість провести час з дружиною та любим онуком, якого він часто згадував. Я мав достатньо часу, щоб вивчити Миколайовича, тому, коли Самара запитав, з ким я бажаю поїхати на війну, першого назвав Миколайовича. Отже, розрахунок у складі Гламурного, Зьоми, Толі і Тарзана в листопаді вирушив на Донбас.
Наш розрахунок розмістили в Миколаївці. Наступного дня «Кращий солдат Третього рейху» (так Миколайович називав кума Толю, бо він пробивний вояка, має добрі навички по роботі з місцевим населенням), знайшов окрему квартиру, куди ми переїхали із розрахунком. Попередньо з Миколайовичем добре попрацювали, прибрали, зробили ліжка та підготували житло, оскільки там довго ніхто не жив. Перед заїздом на позицію ми приїхали в Криву Лику, де займались організацією побуту та підготовкою до заступання. Ніколи не забуду наш перший бойовий виїзд. Погрузивши БК та всю необхідну провізію, ми вирушили на Сіверськ – Верхньокам’янське. По дорозі Сергій Миколайович (чи то у нього був досвід роботи екскурсоводом), ні на хвилину не замовкаючи, розповідав всі пригоди, які з ним трапилися в попередньому заїзді в напівзруйнованих селах: Званівка, Золотарівка, Верхньокам’янське.
«Ти ж, Віталій запам’ятовуй дорогу, – казав Він. – А ось дивись: знак був Бахмутський район, хтось з…, а я його хотів розкрутити, а ось град спалений, а ось машина розбита, ось прильот, ось прильот, ось вирва. Запам’ятовуй, шоломи ще не надівайте, ще зарані, нічого не видно, може світло ввімкнути? Але ні – це ж небезпечно! Ой, проїхали! Ти, Толь, не пам’ятаєш, де поворот? Ой, щось не туди, потрібно повертати назад, бо скоро кацапи. Диви, до танчика доїхали, точно не туди». І тут ми в колії, з якої Навара не може вискочити, намагаємося розвернутись. Миколайович був шофер хвацький: розхитав, повернув, вертаємо назад. «О!!!, – каже, – стовп, отже, десь тут, дивіться, де дорога, вмикаю світло».
Ми з Тарзаном понервували знатно. В далині помітили червоне світло – маячок, наблизилися – Байрактар (позивний). «Ху, добралися!»
Вдень, коли він заступав на чергування, ми, на жаль, вже не були в одному розрахунку. Я попросив, щоб позичив 0,5 «зігріваючого лікарства» (в нього завжди було «ензе»)
– Тримай, повернеш, – відкриваючи бардачок Унімога, подає «ліки». Повернути особисто в руки не було вже можливості… Останні його слова:
«Старий я вже для цієї війни…»
Побратим, воїн, друг, веселий, хоробрий, мужній, люблячий чоловік, батько, дідусь – таким Він був для мене. Я пишаюся тим, що мені довелося нести службу з Сергієм Миколайовичем. Я завжди пам’ятатиму Вас. Спочивай з миром, Друже…»
Завжди, коли чоловік телефонував, першими словами були: «Як діти? Як ти?» Діти – це і внучок його любимий. Він у ньому «душі не чаяв…» Тимофійчик нам – як третя дитина: ми стали дуже молодими дідусем і бабусею і допомагали дочці у вихованні внука. Серьожа старався додати внуку все те, що за браком часу та досвіду не дав дітям… Лише Він міг будувати для онука «хатку» в кімнаті із подушок, стільців, ковдр; носити його в мішку для кукурудзи, коли збирали урожай; дозволяти разом кермувати; возив на риболовлю, по гриби, у садочок та з садочка. Серьожа був люблячим, щедрим дідусем, нічого для внука не шкодував. Смерть дідуся Тимофій сприйняв по-своєму, по-дитячому: взяв скарбничку із своїми заощадженнями (більшість дідусь поповнював її), приніс до мене із словами: «Бабусю, візьми всі мої гроші і віддай, нехай дідусь буде живий…» Ми пояснили, що не все можна купити, на жаль. Що дідусь на небі… став нашим Янголом-охоронцем. Тіма пам’ятає, шанує дідуся. Він розповідає своїм друзям, що дідусь – Герой!
Був період, коли я просила, щоб навчив мене водити автомобіль. У нього завжди була відповідь: «А навіщо тоді я?» Але останній рік життя (літо 2023 р.), коли він приїхав із війни, щоб підлікуватися, бо хронічні хвороби дали про себе знати, записав у автошколу. Мабуть, відчував, що той час уже близько, бо говорив про це… Я його благала, що досить, вже втомився, що немає здоров’я… На що він відповідав: «Це що тобі, дитячий садочок? Хочу – іду, хочу – не йду! А, що буде, якщо всі так зроблять?» Поки лікувався, навчив мене всіх азів водіння. Коли здавала практичний іспит, то інструктор запитував, хто мене навчив? А я з гордістю відповіла: «Мій чоловік!»
Я завдячую всьому, що вмію і маю, лише йому… Коли здала іспит, він дуже радів! Говорив своїм побратимам, що коли наступного разу приїде на ротацію, то я буду зустрічати біля кафе «Браво» сама. Але не судилося… Саме у день загибелі Серьожі, 20 лютого, я отримала посвідчення водія. Відчувала, що щось не так, бо зранку не було від нього смайлика «все окей». Працівник сервісного центру сказала, що така дата, запам’ятаю на все життя…
Дійсно, я запам’ятала і пам’ятатиму завжди: ця дата змінила все моє життя… Я була щасливою, у мене був коханий чоловік, щаслива родина… У нас були мрії… Це день, коли життя розділилося на «до» і « після». Це день, коли я в одну хвилину почала розуміти вислів: «Якби не було війни…»
Мій чоловік, сержант Голобородий Сергій Миколайович, водій мінометного розрахунку мінометного взводу мінометної батареї під час здійснення підвозу боєприпасів до вогневих позицій мінометних розрахунків поблизу н.п. Верхньокам’янське Донецької області, внаслідок ворожого обстрілу з ствольної артилерії 152 мм, отримав вогнепальні осколкові поранення несумісні з життям. Вірний військовій присязі, у бою за нашу Батьківщину, виявивши стійкість і мужність, загинув 20 лютого 2024 року. Він віддав своє життя за те, у що вірив – за Україну, за свободу і за честь українського народу. Нагороджений нагрудним знаком «Золотий хрест», відзнакою Президента України «За оборону України», Орденом « За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Після смерті Серьожі моя сестра Іра, для якої він був не просто зятем, написала «Ні… Ти для мене не просто зять (я так на тебе ніколи не казала). Ти навчив мене лазити по деревах, ти вчив мене не боятися висоти! З тобою я ловила рибу, збирала гриби! Ти так розповідав про історію, що я її полюбила, я навіть ручку тримаю так, як Ти! Ти вчив мене бігати і витримувати біль! Ти був прикладом для мене!!!! Ти був… Я не хочу говорити про тебе в минулому…. Саме Ти приїхав до мене на початку повномасштабного вторгнення з Серьожою Драганом, щоб допомогти, тоді тільки Ти про мене подумав… (Тепер Ви разом).
Літо… Тяжкі випробування. Твої слова, що Ти знаєш мене, як борця, і що я маю боротися, бо іншу ти мене не знаєш. І я не опускаю руки…
Як же так Серьожику!? Чому тебе забрали небеса!? Ти так потрібен тут!!! Страшне не прийняття!!! В голові твій сміх, твій голос!!!
Ти – чудова людина, ти прекрасний чоловік і тато, найкращий дідусь, ти чесний і справедливий (на жаль, у нас таких не люблять, бо говорив завжди правду). Чому!? Чому тебе не врятували?! Вже ніколи не буде так, як було… Бог забрав тебе, бо йому сумно… Ти ще той жартівник… Хай буде проклятою вся ру#ня!!! Ти завжди житимеш в моєму серці!!! Дякую за Чин, рідний! Дякую, що захищав наші життя!!!!»
Мій Серьожа був турботливий, люблячий, розсудливий. Він – мій спокій, мій Коханий, мій «Ведмедик». Він робив мене щасливою, жіночною, приймав мене абсолютно і підтримував, допомагав у кожній справі. Вмів кохати так, як ніхто. Він особливий, без пафосу, без гучних слів, натомість із великими вчинками. Його ставлення, життєві погляди, викликають повагу.
Він був воїном, був борцем, віддав своє життя… Я поважаю його шлях… Він був тим, кому не байдуже майбутнє Батьківщини, вкладався у боротьбу, він жив нею».
«Я НЕСТИМУ ТЕБЕ У СВОЄМУ СЕРЦІ, КОТРЕ НЕ Б’ЄТЬСЯ З МОМЕНТУ ТВОЄЇ ЗАГИБЕЛІ, ЗАВЖДИ!»

Інна ГОЛОБОРОДА, дружина