Пам’ятаймо усіх, хто за світами,
Вони назавжди у серці з нами.
Честь і шана вам, наші оборонці,
Тепер ви стали янголи-охоронці.
Т. Прокоф’єва
Російсько-українська війна відкрила нову сторінку героїзму, незламності й сили духу українського народу та, на превеликий жаль, втрат і скорботи. Скільки болю, гіркоти і смертей несе вона. Ця злісна, нещадна, несправедлива, жорстока війна руйнує людські долі, родини і мрії. Неможливо загоїти біль тяжких втрат, що переживає український народ у кривавій боротьбі за волю, суверенність і незалежність держави. Право українців бути вільними, жити на своїй землі виборюється дуже дорогою ціною. Жорстока війнам віднімає в нас найкращих героїв. Пам’ятаймо подвиг кожного воїна, який віддав найцінніше – життя – за мирне майбутнє українського народу на своїй землі!
5 серпня 2024 року доєднався до небесного війська захисників і захисниць України наш земляк, Воропай Володимир Петрович. Шана герою, низький уклін та царство небесне воїнові світла.
Народився Володимир Петрович 16 квітня 1978 року в селі Косарі колишнього Кам’янського району в дружній родині Віри Антонівни та Петра Воропаїв. У рідному мальовничому селі й промайнули його дитинство та юність. Зростав Володя в доброзичливій сімейній атмосфері, мав молодшу сестричку. Ріс допитливим, трудолюбивим, спортивним хлопчиком. Навчався в Косарській загальноосвітній школі, яку закінчив у 1995 році з золотою медаллю. Клас, у якому навчався Володя, був невеликий (всього 16 учнів), дружний і згуртований, майже всі сусіди. Хлопчаки любили поганяти м’яча на шкільному спортивному майданчику, разом купалися на ставку, рибалили, ловили раків, були «тимурівцями». Володя ніколи ні з ким не конфліктував та мав беззаперечний авторитет серед однолітків.
Класний керівник Ольга Миколаївна Глагола розповідає: «На першій парті сидів білявий хлопчина з розумними допитливими очима, завжди слухняний, дисциплінований. Хлопець був скромним, тихим, спокійним, відповідально ставився до своїх учнівських обов’язків. Добре навчаючись, був учасником шкільних та районних олімпіад. Завжди активно брав участь у всіх класних і шкільних заходах, користувався шаленим авторитетом».
Володя любив займатися спортом, надаючи перевагу заняттям дзюдо, разом із своїм найкращим товаришем Вадимом Коваленком відвідував спортивну секцію. Після закінчення школи вступив до Київського українського державного університету харчових технологій на факультет контрольно-вимірювальних приладів, який закінчив у 2000 році. Трудову діяльність розпочав на Косарському спиртовому заводі, де працювали і його батьки, майстром дільниці КВПіА, згодом призначений на посаду начальника дільниці. Для мами й тата він завжди був найкращим сином. Вони хотіли, щоб він одружився, мріяли бавити онуків.
У 2003 році Володимир Петрович переїхав на роботу в м. Київ на посаду фахівця з автоматики та начальника служби сервісу ТОВ «Компанія «Будпроект». Порядність, безвідмовність, доброзичливість, чесність і справедливість забезпечували йому авторитет і глибоку повагу серед людей, які його оточували.
У Києві він продовжував спілкуватися з товаришем юності Вадимом Коваленком. Згодом спілкування переросло в справжню міцну чоловічу дружбу. Володя заприятелював і з дружиною друга. Молоді люди разом проводили дозвілля. Любили подорожувати, їздили в Карпати, піднімалися на найвищу гору в Україні, Говерлу. Зі спогадів Вадима, Володя був справжнім у дружбі, був із тих друзів, якому можна було подзвонити у будь-який час дня і ночі, і він завжди відгукнеться, прийде на допомогу без запитань. Він був мирною і світлою людиною. Щирий, добрий, дуже терплячий, надзвичайно відповідальний, завжди прагнув розвитку. Скільки було планів, мрій, задумів… Багато хотів устигнути, але війна стала цьому на заваді.
За станом здоров’я строкову службу не проходив, був обмежено непридатний до військової служби, та коли за місцем приписки отримав повістку, приїхав із Києва і з’явився до Кам’янського військкомату. Мобілізований до лав ЗСУ 20 лютого 2024 року. Пройшовши підготовку і прийнявши присягу, Володимир Петрович Воропай 5 травня був зарахований спеціалістом радіозв’язку до військової частини 53 ОМБР ім. Володимира Мономаха. Обрав позивний Тясмин. На війні немає простих ділянок фронту. Володимир Петрович сумлінно ніс службу солдата, радіотелеграфіста, підтримував боєздатність радіотранслятора.
27 липня при виконанні бойового завдання в м. Торецьк на шахті «Центральна» отримав тяжке порання під час атаки КАБА російського агресора та був евакуйований в лікарню ім. Мечнікова м. Дніпро. Лікарі боролися за його життя. Рідні та друзі до останнього сподівалися, що він витримає. На жаль, врятувати героя не вдалося. Від отриманих поранень 5 серпня 2024 року Володимир Петрович пішов за межу вічності. Він до останнього подиху залишався вірним військовій присязі та з честю виконував свій обов’язок.
7 серпня 2024 року жителі с. Косарі та вся Кам’янська громада попрощалися зі своїм земляком, захисником, солдатом, радіотелеграфістом Воропаєм Володимиром Петровичем. Героя поховали на малій батьківщині в селі Косарі. Вічна шана і пам’ять герою!
Тетяна БИЧОК, науковий співробітник
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника
