21 серпня 2025 року минає рік, як пішов за межу вічності найкращий тато, тихий, щирий, врівноважений однокласник, товариш, односелець, побратим Телевний Володимир Вікторович.
Народився Володимир Вікторович 3 січня 1975 року в селі Баландине в багатодітній родині. Садочок, школа, армія, робота… Мав двох доньок, яких любив понад усе. Дочекався внучки. Життя, яке нічим не відрізнялося від тисяч інших життів і яке мало продовжуватися, якби не війна…
27 вересня 2023 року був призваний на військову службу. Після навчання воював на Донецькому напрямку, в лютому 2024 року був тяжко поранений. Кілька місяців у госпіталі, операції, реабілітація. Загинув 21 серпня 2024 року під Григорівкою.
Спогади про Вову… Їх багато, вони різні. Але найперше, що завжди згадували з жартами і добротою, – це «Вовин город». Ще в школі Володя скопав невеличкий клаптик землі за хатою і посадив там по 2-3 кущики усіх овочів, що мати садила на городі. Сапав, поливав, підгортав. Зранку, як тільки прокидався, відразу ішов на город, після школи теж спочатку ішов за хату дивитися на город, а потім уже в хату. І з великою гордістю подавав до столу овочі зі свого городу, які справді вродили краще, ніж на батьківському.
Характер мав тихий, спокійний, врівноважений. Дуже любив читати і читав багато. Зі спогадів однокласниці Лук’яненко Світлани: «Ми до четвертого класу ходили в одну школу і сиділи за однією партою. Пам’ятаю, що любив він читати, мені розповідав про прочитане. Вчителі ведуть урок, а ми про книжки говоримо. От за це нам зауваження в щоденник писали.
З повагою ставився до дівчат. Ще пам’ятаю, як ми збиралися гуляти в берег взимку, а він сказав, що не може: потрібно мамі дома допомагати».
З великою теплотою і любов’ю згадують Володимира Вікторовича його доньки. «Татку…, – пишуть вони в своїх спогадах про найкращого татка. – Ми пам’ятаємо все. Кожну дрібницю, кожну рису твого обличчя, кожне «Миня, не плач»… Тільки ти вмів сказати це так, що навіть біль стихав. Нам зараз важко. Бо тебе немає. Бо ми тебе втратили. Ти був нашим всім.
Після того, як мама пішла – ти не зламався. Ти взяв нас на руки – не тільки фізично, а душевно. Ти годував, навчав, підтримував. Ти виховав із нас сильних людей, і сам був найсильнішим, кого ми знали. Я пам’ятаю, як ми чекали тебе того дня… Як ми молились. Ми благали Бога: «Нехай це не буде тато. Нехай це не буде він…» А потім – машина. Напис «200». І ми ніби випали з реальності. Бо те, що здавалося жахом, стало правдою. І це не минає. Жодного дня. Коли Ліза підросте – вона нас запитає: «Мамо, а де дідусь?» І ми не знатимемо, що сказати. Бо як пояснити, що тебе вбила не просто війна, а безглузда, жорстока, чорна діра, яка забирає найкращих?
Ти був добрим. Ти вчив нас тримати порядок, жити з совістю. Ти не кричав – ти показував прикладом. Ти завжди йшов уперед, навіть коли було важко. А зараз ми вчимось іти без тебе. Хоча кожен крок – як по склу.
Татку, ми так сильно тебе любимо… Ми б віддали все, щоб ще раз обійняти тебе. Пригорнутись, сказати: «Дякую. Ти найкращий тато. І нам дуже, дуже боляче». Але ми знаємо: ти десь поруч. Може, у вітерці, що торкає волосся. Може, в тиші, яка звучить твоїм голосом. Може, в очах Лізи, яка ще не розуміє, але вже носить у собі твоє світло.
21 серпня буде рік, як тебе немає. Але для нас – це кожен день. Кожна ніч. Кожен подих. Ми тебе пам’ятаємо. Ми тебе любимо. І житимемо так, як ти вчив: чесно, з любов’ю, з гідністю. Бо ми – твої доньки. І ми будемо сильними. Для тебе. І завдяки тобі».
Поховали захисника в рідному селі. Згадаймо та вшануймо Героя, серце якого перестало битися заради нашого світлого майбутнього.
Надія Телевна
