Кам’янський заповідник

Земне життя солдата ЗСУ, учасника бойових дій, захисника України Андрія Івановича Кушнаренка закінчилося 23 травня 2025 року в рідній Кам’ янці.
Народився Андрій 3 серпня 1965 року у нашому мальовничому місті. Його дитинство і юність пройшли в мікрорайоні Чмижина. Подружнє життя матері з батьком не склалося. Тож довелося Ользі Андріївні тяжко працювати, щоб поставити на ноги двох синів – старшого Олександра і молодшого Андрія.
Навчався хлопець спочатку в Кам’янській восьмирічній школі №3, а закінчивши перший і другий класи, перейшов до міської середньої школи №4. Очевидно, що сусідка-вчителька Галина Миколаївна Билина умовила матір перевести хлопців до школи, в якій вона працювала. Першою вчителькою Андрія була Віра Микитівна Дрига, яка не лише навчила його читати, писати, рахувати, а й прищепила любов до рідної землі. Продовжив хлопець початкову освіту з третього класу в Катерини Миколаївни Почечуєвої та вчительки групи продовженого дня Парасковії Іванівни Булигіної, які віддавали всі знання, тепло сердець своїм вихованцям. По-материнські турбувалася про учнів класний керівник Валентина Тимофіївна Ліман – учителька біології, чудовий педагог і людина щедрої душі.
Валентина Тимофіївна, не дивлячись на те, що пройшло майже 43 роки з того часу, як Андрій закінчив школу, добре його пам’ятає. Говорить, що він був звичайною дитиною, тихою, спокійною, слухняною і доброю. До школи приходив завжди чистий і охайний. Навчався посередньо за тодішньою п’ятибальною системою оцінювання. Був трудолюбивим і виконував усі її доручення. «У шкільному житті, – говорить жінка, – Андрій тримався сам по собі, знаходився в якомусь своєму світі. Помітила, що він часто проводить час, спостерігаючи за рибками в акваріумах, які знаходилися в кабінеті біології.
Ніколи не забуду погляд його лагідних очей. Вони світилися у нього по-особливому, ніби просили добра і тепла. Так і хотілося обійняти його і погладити по голівці. Згодом, познайомившись ближче з його мамою, зрозуміла, що за турботами про хліб насущний у жінки не вистачало часу на обійми і ніжність. З раннього дитинства він разом з братом мали допомагати мамі, працювати на городі та обходити численне господарство: корови, гуси, кури, кролі тощо. Ольга Андріївна тяжко працювала спочатку на машинобудівному заводі, а потім дояркою в радгоспі «Жовтень. Тож вставала вдосвіта – діти ще спали, а приходила з доїння – вони вже спали».
У 1982 році Андрій закінчив Кам’янську середню школу №4. Відразу ж вступив до Знам’янського професійно-технічного училища №12, яке успішно закінчив, отримавши «червоний» диплом і спеціальність «помічник машиніста тепловоза».
З 1984 року по 1986 рік Андрій Іванович служив у лавах Збройних Сил на Байконурі в Казахстані. Після закінчення служби поїхав до брата в Петербург і деякий час там жив і працював. Та все ж хотілося повернутися на Батьківщину, в Україну. Повернувся до своєї улюбленої професії помічника машиніста тепловоза у місто Корсунь-Шевченківський. Там познайомився з симпатичною дівчиною Людмилою. Андрій зачарував її грою на гітарі та співом, адже здобув музичну освіту в Кам’янській музичній школі. В 1989 році молоді люди одружився. 1990 року у подружжя народилася донька Альонка. Вона говорить про батька, що він був щирим, доброзичливим, життєрадісним, турботливим, світлою людиною, і вони ніколи не втрачали зв’язку.
Дуже жалкує, що сімейне життя батьків було зруйноване у 2000 році. В долі Андрія Івановича з’явилася інша молода жінка Леся, інша родина, молодша донька Аня… Але й другий шлюб тривав недовго.
Певний час працював чоловік черговим по залізничній станції у селі Цибулеве, на «Новій пошті» в місті Києві.
З липня 2015 року по жовтень 2016 року брав участь в Антитерористичній операції. Воював на Сході у Луганській і Донецькій областях, захищав державну цілісність України.
Андрій повернувся додому у Кам’янку, до матері, яка вже потребувала сторонньої допомоги. Доглядав матір і господарював. Сусідка Галина Олександрівна Степаненко говорить, що Андрій був дуже працьовитою людиною, утримував корів, годував, доїв, продавав молоко, сир, сметану на базарі, мазав, білив хату, прав білизну, та так, що не кожна хазяйка на таке здатна. А ще смачно готував і консервував. Був хорошим, товариським сусідом, готовим допомогти і підтримати за будь-яких обставин.
Коли розпочалася повномасштабна російсько-українська війна, А.І. Кушнаренку було майже 57 років, практично, це вже не призовний вік. Але він добровільно прийшов до військкомату і вже 30 березня 2022 року став на захист України.
Воював солдатом у різних механізованих військах. Пережив пекло під Бахмутом і Покровськом. Г.О. Степаненко пригадує: «Андрій часто повторював, що вижив лише завдяки молитвам свого друга Михайла Низюка, хоча і ми всі за нього молилися».
Ще одна близька Андрієві людина, Микола Михайлович Чорнобай, з яким разом росли, мужніли та пронесли через усе життя справжню чоловічу дружбу, згадує: «Андрій мало що розповідав про війну. Коли я його запитував, то він відповідав, що в нього все добре. А я розумів, що в пеклі добре не буває. Тим більше, що ноги в нього відмовляли, він терпів нестерпний біль і ледве пересувався.
Дуже жаль, що він так рано полишив цей світ. У моїй пам’яті він назавжди залишиться щирим, вірним другом, готовим прийти на допомогу і підтримати в горі і радості. Ці наші стосунки були взаємними, і я також поспішав виручити його і допомогти в скрутну годину».
Тітка Андрія Ангеліна Григорівна Шульга також говорить, що він був не багатослівним щодо розповідей про війну. Взагалі, ключове слово в характеристиці племінника – «совісний».
Захворювання ніг, критичний для війни вік часто виводили його зі строю. Командування намагалося підтримати здоров’я солдата і відпустило його на лікування. Андрій Іванович лікувався на Чернігівщині, в санаторії «Пролісок», у Кам’янській лікарні, проходив реабілітацію на Рівненщині. Та серце солдата раптово зупинилося.
Поховали його з почестями на Чмижанському кладовищі.
У жилах старшої доньки Альони, внучки Мирослави та меншої доньки Ані пульсує кров батька. В них його продовження.
Андрій Іванович відійшов в інший світ, де немає війни, тривог, хвороб, проблем, людської мирської суєти, а є лише світло та вічний спокій.
Тож нехай спочиває з миром. Царство Небесне його душі і Вічна Пам’ять.

Галина Таран, директор Кам’янського
державного історико-культурного заповідника.