Злітають душі у вирій,
Великий вже той клин.
Не вернуть вони на землю,
Назавжди полишать дім.
Любов Отченко
18 липня минає три роки непоправної втрати, пекучого болю та невимовної скорботи з того часу, як, виконуючи бойове завдання, вірний військовій присязі, захищаючи до останнього подиху волю і незалежність України, свій рідний дім і родину, загинув у війні з російськими окупантами в районі населеного пункту Покровське Бахмутського району Донецької області наш земляк – старший навідник третього гранатометного відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки – Андрій Володимирович Отченко.
Довгим, у два з половиною роки, тривав шлях повернення «на щиті» Героя до рідного села Косарі. Він до лютого 2025 року вважався безвісти зниклим.
Андрій Володимирович народився 8 березня 1983 року в Алтайському краї, в місті Рубцовськ у багатодітній родині. Мама дуже раділа появі свого хлопчика і благала у Бога щасливої долі. Ніколи навіть не думала і в страшному сні не бачила, що проклята війна відбере її дитину, а в дітей – батька, і внуки залишаться сиротами.
Любов Володимирівна пережила сирітство при живій матері, адже та полишила її у 8 місяців. Скитаючись по дитячих притулках, жінка прагнула створити гарну велику сім’ї та віддати свою безмежну материнську любов дітям.
За сімейними обставинами в 1989 році Любов Володимирівна разом з дітьми переїхала до Косар. Тут пройшли дитячі, шкільні, молоді роки Андрія, тут він знайшов свій останній пристанок.
Мама говорить, що син ще в юному віці допомагав їй по господарству, тому що вона тяжко працювала дояркою на фермі. Він проявляв великий інтерес до техніки, збирав навколо себе хлопців, і вони в їхньому гаражі ремонтували мотоцикли, мопеди та велосипеди, а потім влаштовували перегони. Дуже любив спорт, особливо футбол. Усім заправляв Андрій і, як відмічає жінка, мав загострене почуття справедливості та хотів щоб усе було по-чесному.
Після закінчення 9 класу вступив до Смілянського будівельного професійно-технічного училища та здобув дві спеціальності: муляра і плиточника.
Після завершення навчання Андрій Володимирович трохи працював за фахом. 2001 року його призвали до збройних сил. Чесно і добросовісно служив він у військовій частині в місті Донецьку. Це була окрема механізована частина оперативного призначення Внутрішніх військ України. Йому пропонували залишитися на службі, але його серце прагнуло іншого: повернутися до свого рідного села Косарі, займатися улюбленою справою, створити сім’ю, жити у мирі і спокої.
Невдовзі Андрій зустрів свою долю – Оксану. 29 грудня 2008 року народився старший синочок Андрій, 30 листопада 2011 року з’явився на світ менший – Вадим. Чоловік радів своєму щастю, намагався забезпечити родину всім необхідним. Працював на залізниці в Косарях, машинобудівному заводі, їздив по заробітках у Київ. Поспішав до Оксани з дітками. Здавалося, сімейний затишок триватиме вічно. Та невдовзі біда прийшла в дім господарів. Тяжко захворіла дружина. Всі рідні боролися за життя молодої жінки. Та 2017 року Оксани не стало. Без мами лишилися малолітні діти. Страшне горе навалилося на Андрія. І, як завжди, в тяжку годину, коли здавалося, що життя закінчилося і не має вже в ньому ніякого сенсу, на допомогу приходили найрідніші люди – мама і молодший брат Віталій.
Коли 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабну агресію проти України, Віталій не роздумуючи ані хвилини, прийняв рішення стати на захист рідної землі. Андрієві ж потрібно було відновити військові документи і 4 травня 2022 року він добровільно вступив до лав Збройних Сил України, аби боротися за свою країну, за свободу і незалежність кожного українця.
Його військовий шлях розпочався з короткого навчання у Степанцях. За сумлінне виконання службових обов’язків, високий рівень морально-ділових якостей, високий рівень бойової підготовки солдату Отченку Андрію Володимировичу командиром військової частини оголошена подяка. 25 червня 2022 року він був відправлений на передову у населений пункт Покровське, найгарячішу точку фронту. За 36 кілометрів від Андрія воював брат Віталій.
Любов Володимирівна востаннє говорила з сином по телефону 8 липня 2022 року. Безкінечно хвилювалася за нього і все наказувала берегти себе. На що Андрій відповів: «Мамо, я ж у тебе фартовий». З того часу син не спілкувався з матір’ю і братом. Віталій постійно перепитував маму, чи не було звістки від Андрія. Та марно чекали добрих новин. 23 липня на подвір’ї Л.В. Отченко з’явилися працівники п’ятого відділу Черкаського РТЦК і СП. Мати спитала: «Хто?». Військові зі скорботою повідомили, що під час бою 18 липня 2022 року під населеним пунктом Покровське Андрій Володимирович Отченко зник безвісти.
Вся родина сподівалася на те, що Андрій одного дня повернеться живий. Любов Володимирівна зверталася у всі інстанції, які тільки знаходила в інтернеті та військових і цивільних установах. Говорила, просила допомоги, виливала свою зранену душу і лила гіркі сльози. Два з половиною роки надій, тривог, сподівань і розчарувань. Жінка говорить, що інтуїтивно відчувала, що її син на небесах, але ж надія жевріла до останнього.
Свої переживання мама виливала у віршах:
Мій рідний, знаю ти вернешся,
Бо ти мені це обіцяв.
«Фартовий я, – казав, – у тебе,
Тому з війни мене чекай».
І я чекаю, скільки зможу,
Бо ти мій син, моє дитя.
Молю у Бога допомоги
Для всіх, хто безвісти пропав.
Далі була експертиза, постанова про ідентифікацію особи. Моторошно читати сухі, специфічні судово-медичні висновки Головного управління Національної поліції в Одеській області, слідчого управління про людину, воїна, захисника.
Генетична експертиза була зроблена за зразками мами та синів Андрія і Владислава.
Андрієві назавжди буде 39.
Яка жорстока дійсність війни. Кращі з кращих стають її жертвами. І хто скаже, що Герої не вмирають? Доблесні Герої-Захисники вмирають і лише живуть на небесах і людській пам’яті.
До рідного дому, до свого села, Андрій Отченко повернувся «на щиті» 7 лютого цього року.
Ставали на коліна, друзі, знайомі, жителі села, побратими, вся громада, віддаючи шану Захисникові, який жертовно поклав життя за нашу свободу, за можливість жити на рідній землі.
Його поховали на Косарському кладовищі поряд з дружиною.
У пам’яті співвітчизників Андрій Отченко назавжди залишиться справжнім Героєм, добрим, щирим, людиною, яка з честю виконала свій обов’язок перед країною, віддала своє молоде життя у боротьбі за людську гідність, честь і справедливість.
Галина Таран, директор Кам’янського
державного історико-культурного заповідника
