Кам’янський заповідник

Епоха України світом йде,
вкарбовуючись в пам’ять іменами…
Світлій пам’яті Артура Ярощука
Минає страшний трагічний рік з часу загибелі кам’янчанина Артура Володимировича Ярощука, безстрашного Захисника України, Героя, Ангела Світла, Любові і Добра, який поповнив Небесне Військо 21 січня 2024 року.
Для Людмили Василівни, мами Артура, як і для багатьох інших матерів, які втратили дітей, загибель її дорогого сина назавжди залишиться невиплаканим горем, тяжким болем і невиліковною, незагоєною душевною раною. Вона не може збагнути й усвідомити те, що проклята війна в ХХІ столітті забрала її кровинку.
Кам’янка для Людмили Василівни та її дітей, Інни й Артура, на десятки років стала рідним містом. Після закінчення Уманського музичного училища Людмилу чекала консерваторія, адже була однією з найталановитіших студенток і отримала направлення на продовження навчання. Але доля розпорядилася по-іншому. Жінка вийшла заміж і приїхала вже за іншим направленням музучилища – працювати викладачкою по класу віолончелі в Кам’янську дитячу музичну школу. Вона виховала багато учнів. Також її пам’ятають як яскраву учасницю камерного ансамблю музичної школи.
Артур з’явився на світ 8 травня 1986 року в місті Христинівці, куди Людмила Василівна поїхала народжувати у пологовий будинок, в якому працювала свекруха. Невдовзі з новонародженим сином вона повернулася до нашого міста, яке на довгі роки стало дорогим серцю Артура і де пройшло його дитинство, шкільні роки та юність.
Коли батько залишив сім’ю, Інночці було 8 років, Артурчику – 4 роки.
Мама говорить, що син рано подорослішав, а порядність, відповідальність, благородна шляхетність – це у нього, напевне, вроджені риси характеру. Він ніколи нічого в неї не просив. Мабуть, хлопчик розумів, як тяжко доводиться мамі їх виховувати. Лише одного разу, згадує жінка, маленький Артурчик, ще не вміючи добре говорити, попросив зайти в універмаг і купити «красавки», бо його вже малі.
Щоб забезпечити достойне життя своїм дітям, Людмила Василівна змушена була полишити викладацьку роботу, свою улюблену музику і зайнятися торгівлею. Мабуть, у ті важкі часи це був єдиний вихід для неї та й для більшості інтелігенції. А маленький Артурчик як тільки міг допомагав мамі, адже вона надто багато працювала, і він по-дорослому турбувався, захищав і жалів її та сестричку.
У 1993 році Артур розпочав навчання у Кам’янській загальноосвітній школі №1, яку закінчив у 2003 році. Хлопчик цікавився предметами, був допитливим, спокійним, вихованим, хоча вчителі й учні добре знали, що на навчання йому не вистачає часу за турботами про “хліб насущний”. Артур мав природний розум і високу відповідальність за все те, що він робить. У нього було особливе, трепетне ставлення до дівчаток і жінок, тому що турбота про своїх рідних відобразилася на його поведінці.
Людмила Василівна говорить, що їй тотально не вистачало часу, і вона просила класного керівника Раїсу Михайлівну Чернову повідомляти про навчання і поведінку сина. В той же час мама не мала клопоту зі своїм хлопчиком у складний перехідний період. «Його просто не було в нього”, – каже жінка. Очевидно, безмежна любов до мами і сестрички, висока відповідальність за їхню долю, настанови бабусі Валентини Федорівни, маминої мами, вчительки української мови, рідного дядька Вадима Васильовича Левценюка, який замінив йому батька, вплинули на формування найкращих рис характеру Артура.
«Якось, – згадує мама, – зустрілися ми з Раїсою Михайлівною, і вона порадувала мене надзвичайно приємною новиною: Артур здобув найвищий рейтинг в класі, став лідером за опитуванням і набрав найбільшу кількість балів. А взагалі вчителька ніколи не жалілася на сина. Завжди говорила: “Якщо Артур щось робить, то я спокійна, знаю, що все буде добре”. Мені було дуже приємно чути такі гарні слова про мою дитину».
Особлива сторінка в недовгому житті Артура – це віддана дружба з Олександром Босовським, якого він вважав своїм братом. Хлопчики подружилися ще в ранньому дитинстві, в дитячому садку ця дружба переросла в справжню чоловічу надійну підтримку один одного аж до загибелі Артура. «Між ними був тісний зв’язок. Ніколи в житті, – пише Людмила Василівна, – у них не було ніяких непорозумінь чи сварок. Вони завжди підтримували один одного у горі і радості. Ділилися всім – і духовним, і матеріальним. Артур дуже поважав родину Олександра і завжди тепло відгукувався про неї. Знаю, що для Саші, як і для мене, загибель Артура стала потрясінням, невимовним горем, втратою частини душі і серця. Я продовжую спілкуватися з другом сина по телефону, відчуваю його співчуття і підтримку».
Після закінчення школи в 2003 році Артур вступив до Черкаського державного технологічного університету на факультет інформаційних технологій і програмування — “Комп’ютерна інженерія”. Добре навчався, опановуючи складну науку.
Після закінчення вишу в 2007 році, як і належить справжньому чоловікові, Артур Ярощук добровільно пішов в армію. Служив у навчальному підрозділі танкових військ «Десна» Чернігівської області.
Після служби в Збройних Силах України повернувся до Києва і почав працювати за фахом у ІТ-сфері, адже добре розбирався в комп’ютерній техніці, хоча не так вже легко було знайти «місце під сонцем» у столичному мегаполісі. Проте інтелект і «золоті руки» давали можливість рухатися вперед і завойовувати професійний простір.
Артур завжди мріяв відкрити свою автомайстерню, адже по-особливому любив автомобілі, захоплювався різними моделями, їздою і подорожами, відкриваючи нові незвідані місця. Саме тому закінчив курси з ремонту та рихтування автомобілів і деякий час займався улюбленою справою.
Інна розповіла, що Артур відремонтував німцеві машину та так, що її не довелося фарбувати. Власник був захоплений ювелірною роботою українського автомобільного майстра. Тим більше, що німці майже ніколи не ремонтують машини. Артурова робота була виключенням.
Якось вітчим Олександра Босовського, норвежець Лідвірг, познайомившись з Артуром, був вражений його ерудицією і найкращими людськими чеснотами. Він запропонував Артурові працювати на норвезькому риболовецькому судні. Артур погодився. Проте молодий чоловік не міг собі дозволити виконувати роботу без спеціальної фахової підготовки. Тому здобув професійні знання в Херсонському коледжі «Річковий та морський транспорт» і лише тоді став матросом на судні під прапором Норвегії. Робота матроса поєднувала і нелегку працю, і романтику безкінечного морського простору, знайомство з новими країнами, звичаями і традиціями та, безумовно, достойне, забезпечене життя.
Разом з екіпажем пройшов він маршрутом Фернана Магеллана, отримав посвідчення дослідника Магелланової протоки (ісп. estrecho de magallanes, Південна Америка).
Останній морський похід Артура підходив до завершення. Судно мало повернутися в норвезький порт. 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна російсько-українська війна. Людмила Василівна, перебуваючи в Німеччині, чекала, що син ось-ось приїде до неї. Телефонувала і безкінечно запитувала: «Синок, ти де? Ти ще на судні?» На що Артур відповідав: «Так! Я на судні». А одного разу, зателефонувавши синові, почула у відповідь: «Мамо, я вже на війні». Людмила Василівна пережила цю новину у напівсвідомому стані. Вона молилася, благаючи Бога захистити і вберегти її дитину, яку вона не просто любила, а обожнювала. Він був її надією, підтримкою і порадником. Вона завжди радилася зі своїм Артурчиком у всьому. І син знаходив відповідь, а якщо навіть не знав, то обов’язково підшукував ту, яка стане у нагоді мамі. Проте… Артурові назавжди залишиться 37…
Артур проміняв своє щасливе забезпечене життя на жорстоку війну, холодні бліндажі, безкінечні пекельні випробування, боротьбу за виживання на нулівці в найгарячіших точках сходу. До речі, один єдиний з українського екіпажу.
З квітня 2022 року у складі механізованої бригади сухопутних військ танкіст, головний сержант роти танкового батальйону визволяв від ненависного ворога населені пункти Мар’їнку, Бахмут, Авдіївку Донецької області, відтісняв загарбників з української землі на Лиманському напрямку Луганської області.
Загинув Герой 21 січня 2024 року в населеному пункті Макіївка Луганської області від ворожої кулі снайпера, яка наздогнала Артура, коли танк заклинило і необхідно було перезарядити касету зі снарядами.
Втрата Артура стала для екіпажу і всієї бригади болем, щемом, горем.
Побратими зробили все можливе, щоб переправити на щиті Артура Володимировича Ярощука, Воїна, який віддав життя за Україну, свого “Ярого”, свого яскравого, світлого, сонячного друга, щоб з почестями поховати у Києві.
«Прощай, друже, нам було за честь служити з тобою», – під звуки прощальних залпів салюту говорили воїни, які безстрашно дивилися смерті в очі, не приховуючи сліз і горя.
Однополчани помстилися ворогові за смерть Артура. Не могли вони залишити живим вбивцю-окупанта, який відібрав життя в їхнього улюбленця.
За мужність, героїзм і відвагу Артур Володимирович Ярощук був відзначений медаллю «Ветеран війни», нагороджений золотим і срібним нагрудними знаками «Захисник України», орденом «За мужність» ІІІ ступеня та орденом «За мужність» ІІ ступеня (посмертно).
В Артура залишилися дорогі його серцю люди – мама, сестричка, кохана дружина Аня, люблячі діти Даша та Даниїл і багаточисельна родина. Вони разом з усіма співвітчизниками в глибокій скорботі схиляють голову перед світлою пам’яттю Справжньої Людини і Хороброго Воїна.
Всесвіт збіднів, в галактиці утворилася зоряна рана.
Вічна пам’ять і слава Тобі, Герою.

” height=”100″ class=”alignnone size-large wp-image-8792″ />
Галина Таран,
директор Кам’янського державного
історико-культурного заповідника