«ГОЛОВНЕ – БУТИ ЛЮДИНОЮ!» (Світлій пам’яті Олександра Будаша)
25 вересня минають сумні роковини з часу загибелі на Донеччині нашого земляка – солдата, стрільця-снайпера Олександра Валентиновича Будаша. Народився Олександр 3 червня 1991 року в селі Грушківці колишнього Кам’янського району. Родина була багатодітною: мати Катерина Михайлівна виховувала десятьох дітей: п’ятьох хлопчиків і п’ятьох дівчаток. Саша був четвертим.
Навчався Сашко у Грушківській середній школі. Перша вчителька Ольга Олександрівна Гудій ділиться спогадами: «Завжди усміхнений. Дуже добрий і світлий хлопчик. Безконфліктний. Пам’ятаю, коли мама привела його до школи на підготовку, він був такий сором’язливий, все опускав голівку, ховався за маму. Вчився посередньо, але був дуже допитливим, товариським. Саша не був активістом, але умів товаришувати. Мабуть, не було жодного, з ким він не дружив. Дуже любив грати у футбол. Найкращим товаришем у нього був Усенко Денис. Цю дружбу вони пронесли до сьогодення. Денис зараз також захищає нашу Україну…»
Денис про свого загиблого друга розповідає: «Сашко був із своєрідним характером: впертий, незалежний. Знаю, що дуже він полюбляв географію і англійську. За кордон хотів виїхати, у нього бабуся двоюрідна у Чехії, то він з нею спілкувався…»
Після закінчення 11 класу Саша здобував професію в Черкаському будівельному училищі № 15 (Черкаське вище професійне училище будівельних технологій). Вчитися було нелегко, бо паралельно їздив працювати в Київ. Із розповіді Дениса Усенка: «Він шукав любу роботу, якби тільки фінансово допомогти своїй сім’ї. Усі кошти, які заробляв, – то і батька забезпечував, і сестер своїх. У них же багатодітна сім’я… Він усім допомагав, ну й собі частинку якусь там залишав. Дуже хотів купити собі телефона, хорошого, крутого, але не виходило, бо багато коштів ішло на сім’ю. Ще у школі всі на канікулах літом, а він – на заробітки в Київ, на будівництво. Бо саме простіше туди влаштуватися…
Потім, після ПТУ, він набрався вже досвіду, … заробляти непогано почав, знайомими обзавівся… І тут у нього в батька зі здоров’ям почалися проблеми, і йому треба було повертатися у Грушківку. І це дуже-дуже його турбувало і пригнічувало. Він ніяк не міг своє особисте життя улаштувати, хоча була у нього й дівчина, ради якої він навіть хотів покинути роботу в Києві і влаштуватися у Кам’янському районі (по-моєму, в селі Косарі, на пилорамі). Вже знайшов і будинок для неї й для себе, щоб недалеко від батька. Але не склалося… Погіршилося здоров’я у батька. Він вирішив, що буде до останнього з ним…»
Мама Катерина Михайлівна розповідає, що іще до повномасштабного російського вторгнення хлопці, які працювали разом із Олександром у Києві на будівництві, кликали його на заробітки за кордон, у Чехію. Але відповідь була одна: «Я не поїду, я батька не покину…» «Саша такий жалісливий був, – каже мама і наголошує, що головною рисою сина була доброта: «Він ніколи й нікому не відмовляв ні в чому».
«Саша в нас – добра душа: терпить, помагає, терпить, помагає…», – говорить друг Денис. – Його і всі бабусі дуже любили. Що треба кому помогти – завжди Саша…»
Ще у 2014 році мама Олександра виїхала з молодшими дітьми на Захід України і зараз мешкає в Рівненській області, у Радивилові. Сашко навідував маму з вітчимом, з яким у нього були добрі взаємини. Навіть мріяв після війни переїхати до них у Рівненську область, придбати будинок. Але не судилося…
Восени 2022 року батько Сашка помер. Наступного року, 3 травня 2023-го, Олександр Будаш був мобілізований. Служив спочатку в Гончарівському на Чернігівщині, а рівно через місяць, у день народження Сашка, його підрозділ перевели на Рівненщину, у Тучин. Мама розповідає, що в липні син приїздив навідати рідних: відпустили на півтора дні. А вже в середині вересня він був на Сході на посаді стрільця-снайпера 3 мотопіхотного відділення 1 мотопіхотного взводу 2 мотопіхотної роти 15 окремого мотопіхотного батальйону у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. 23 вересня син подзвонив і привітав її з 60-річним ювілеєм. Телефонував і наступного дня, а 25 вересня його телефон був уже не в мережі…
На передовій Олександр пробув всього тиждень. У сповіщенні про загибель ідеться, що 25 вересня 2023 року, виконуючи бойові завдання між селом Павлівка та селом Пречистівка Волноваського району Донецької області, Олександр Валентинович Будаш отримав поранення несумісне з життям, захищаючи Батьківщину від російських загарбників.
Воїн не встиг створити сім’ю, не встиг народити і виховати дітей, не встиг насолодитися життям. Він ніколи не постаріє. На світлинах і в пам’яті усіх, хто його знав, Саша Будаш назавжди залишиться 32-річним.
Колись у розмові з мамою Сашко сказав фразу, яка стала головним кредо його життя: «Головне – бути людиною…» Олександр Будаш був справжньою людиною. Справжнім чоловіком, захисником своєї країни. Вічна пам’ять і слава воїнові, який віддав своє життя за Україну!
Наталія ПУГАЧ, старший
науковий співробітник
історичного музею КДІКЗ