Кам’янський заповідник

Як багато може статися за рік. Особливо зараз, коли й хвилина може цілковито змінити життя…

13 липня 2023 року на Вербівському сільському цвинтарі зібралися всі ті, хто прийшов віддати останню шану Івану Миколайовичу Крьоці, солдату гранатометного взводу механізованого батальйону 32 ОМБ, герою, який віддав життя заради миру на своїй землі. Серед українського сільського розмаїття, під молитовний спів прощання перетворилося на єдиний потік вдячності та пам’яті. Серед тих, хто прийшов, були рідні та друзі, односельці героя-захисника. Відчуття спільноти та солідарності наповнювало простір, об’єднуючи всіх присутніх у спільному горі…

Іван Миколайович Крьока народився 2 серпня 1975 року у мальовничому селі Березники Свалявського району (з липня 2020 року, внаслідок проведення адміністративно-територіальної реформи, Хустського району) Закарпатської області. Він був другою дитиною в сім’ї: молодшим братом для сестри Тетяни і старшим – для молодшого Василя. Батьки, Марія Іванівна і Микола Миколайович, виховували своїх дітей в любові, доброзичливості, взаємній повазі. З дитинства прищеплювали їм любов до рідного краю, до землі, повагу да людей, що на цій землі працювали. Іван переймав від батька вміння господарювати, постійно вчився чогось нового та вправлявся у тих навичках, що вже мав. Мама Марія Іванівна згадує, що син ріс доброзичливим, працьовитим хлопчиком, з непереборним бажанням якнайшвидше стати дорослим. Сестра Тетяна говорить про Івана Миколайовича, як про чуйного і хорошого брата, який завжди приходив на допомогу.

Навчався Ваня в Березниківській загальноосвітній школі, яку закінчив у 1990 році. Відразу після випуску пішов працювати на Свалявський лісокомбінат, звідки був направлений до Березниківського лісництва, де став, дякуючи батьківським порадам та настановам, одним з кращих лісорубів. В цей же час пройшов курси водіїв, опанувавши професію шофера. В 1992 році Івана призвали на строкову службу до Збройних Сил України. Службу розпочав в аеромобільному батальйоні 95-ї окремої десантно-штурмової бригади в місті Житомирі. Потім був направлений на навчання до «Яворівського військового полігону», в село Старичі Львівської області, де опановував професію військового зв’язківця. Після закінчення навчання подовжив службу в 138-й зенітно-ракетній бригаді ПВО в місті Шепетівці.

Товариш по службі Володимир ділиться спогадами про той час: «Зустрілися ми з Ванькою через пів року нашої служби в ЗСУ у Шепетівці і служили разом вже до «дембеля». Службу несли на командному пункті. Дружили. Ходили на бойові чергування на радіостанції. Ванька був «то, що нада»: добрий, серйозний, безвідмовний. Добре вмів робити чоловічі зачіски, тому проблем у мене і в хлопців із «постригтися» ніколи не було. Мене теж навчив цього ремесла. Після закінчення служби ми продовжували дружити. Їздили один до одного в гості: і самі, і з дружинами. Дуже часто спілкувалися по телефону. Коли Ваню мобілізували, я кожні два тижні їздив до нього в «учебку». Допомагав збирати кошти на військові прилади. Були завжди на зв’язку. Він постійно запрошував поїхати разом на гостини до його рідного села Березники на Закарпаття. Але не встигли, клята війна внесла свої корективи в наше життя…»

Після демобілізації Іван працював разом з батьком на будівництві та різних сезонних роботах в межах України. В 1997 році доля закинула Івана Миколайовича на Черкащину, спершу до міста Сміла, а потім – в село Вербівку Кам’янського району, де він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Людмилою. В 1998 році молоді люди побралися, народився син Дмитрик. «Ваня не цурався ніякої роботи, багато працював, був майстром на всі руки, за що б не брався, у нього все виходило до ладу. Ми завжди були разом. Навіть, коли я нічим не могла допомогти чоловікові, він говорив: «Хоч посидь біля мене, і мені буде веселіше, і робота краще ладитиметься». Я сама без нього ніхто. Мріяв про власний дім, на який ми збирали кошти. Був дуже балакучим, завжди говорив правду і на все знав відповідь, полюбляв порибалити, особливо взимку, був люблячим чоловіком і турботливим татом. Словом, справжнім позитивом», – розповідає дружина Людмила.

Чоловік багато працював, і невдовзі на зароблені кошти сім’я Крьоків придбала власний будинок та почали все облаштовувати на свій лад. Будинок перебудували та добудували, упорядкували подвір’я, посадили сад. Забрали земельні паї та продовжили працювати вже на своїй землі. «Ваня любив працювати на землі: орати, сіяти, косити, збирати врожай. Він любив землю, а земля любила його. У нього все завжди гарно росло і врожаїло. Любив займатись садом. Навіть під час наших коротких розмов, коли він воював, завжди запитував, як там наші деревця, підростають?.. Шкода, що встиг покуштувати лише декілька яблук із власного саду. Згодом у чоловіка з’являється ще одна мрія: купити комбайн, здійснити яку він планував вже після перемоги», – продовжує Людмила.
Іван Бондаренко у статті «Слово про трударя-хлібороба», розповідаючи про Івана Миколайовича, пише: «По життю Ваня (так здебільшого всі в селі до нього зверталися) був трудолюб: любив свою землю, доглядав її, трудився на ній зранку до вечора… Цим він жив, це його стихія… Руки в нього завжди пахли хлібом…»

Народну мудрість про справжнього чоловіка, який за життя повинен побудувати будинок, посадити сад, виростити сина, Іван Миколайович виконав, та на досягнутому зупинятися не збирався і мав багато планів щодо майбутнього, але чорний день 24 лютого 2022 року зруйнував усе…

«Коли повідомили про повномасштабне вторгнення росіян, Ваня вже наступного дня хотів іти до військкомату, – продовжує згадувати Людмила, – та пожалів мене, бо я постійно просила, щоб не кидав. В перші дні війни, коли більшість жителів села, особливо вночі, ховалися по погребах, чоловік брав рушницю і ходив по подвір’ю, пильно вдивляючись в нічне небо: раптом там буде ворожа ціль. Дуже вже йому хотілося збити ворожого «шахеда». Дружина, як завжди, була поряд з чоловіком і по-жіночому просила, переконувала, іноді навіть сварилася, щоб спустився в укриття, та самого не лишала. Так вже склалося в їхній сім’ї, що скрізь і завжди разом. Усі радості, тривоги, негаразди – на двох.

Після повномасштабного вторгнення Іван Миколайович постійно моніторив новини з фронту і весь час рвався туди, на лінію зіткнення, хотів бути корисним. Мобілізували Крьоку Івана Миколайовича до лав ЗСУ 16 січня 2023. На вмовляння дружини її не кидати дав дуже коротку чоловічу відповідь: «На цю тему більше не говоримо. Хто, як не я?», розставивши всі крапки над «і».

Він був зарахований бійцем 72-ї ОМБ ім. Чорних Запорожців. Навчання Іван Миколайович розпочав у місті Біла Церква, продовжив – у Німеччині, пройшовши місячний вишкіл гранатометника. Після повернення в Україну був переведений до 32-ї окремої механізованої бригади, сформованої на початку 2023 року для підсилення й утримання тих позицій, на які Збройним силам України вдалося вийти під кінець 2022 року. Матеріальною базою 32-ї бригади став зенітний ракетний полк у місті Біла Церква Київської області. Офіційним днем заснування Бригади вважається 28 лютого 2023 року.

Символом бригади є щит «британського типу», облямований золотим кантом, вертикально поділений навпіл на червону та чорну частини. Містить зображення трьох перехрещених між собою золотих мечів, так що утворюють собою трикутник вершиною вниз. Червоний колір в геральдиці традиційно символізує мужність, любов, великодушність. Чорний колір уособлює одночасно силу і прагнення до перемоги, завзятість, мудрість, честь. Меч – це символ готовності до захисту батьківщини, помсти за образу роду. Гасло бригади: «Бийся і перемагай».

Після бойового злагодження в Німеччині бійці 32-ї ОМБ з червня 2023 року вели бої на Сватівському напрямку Луганської області. Повернувшись в Україну, Іван Миколайович постійно рвався «на передок», на лінію зіткнення. При виїзді на нульові позиції він не міг навіть думати про те, щоб залишити без вогневої підтримки своїх побратимів. На прохання дружини бути обережнішим, не ходити так часто на позиції відповідав:

– Як я можу не йти, якщо я розпочинаю вогонь по ворогу, а потім вже мене підтримують інші? Як я можу цю молодь залишити? А якщо вони загинуть?
– А якщо тебе вб’ють? – не здавалася Людмила.
– То так і буде, – відповідав Іван.

Навіть у найважчі години на фронті був на позитиві та переконував рідних, що все буде добре, вселяючи віру в щасливе майбутнє. 4 липня Іван Миколайович ще розмовляв із дружиною, а вже через день зателефонував його побратим і розповів рідним, що Герой загинув у нього на руках.

6 липня 2023 року Крьока Іван Миколайович, солдат, номер обслуги гранатометного взводу механізованого батальйону 32 ОМБ, під час виконання завдань за призначенням поблизу населеного пункту Стельмахівка Сватівського району Луганської області у результаті мінометного обстрілу доєднався до Небесного Легіону ЗСУ.

Поховали відважного захисника, справжнього патріота своєї держави на цвинтарі в селі Вербівці Кам’янської ОТГ. На відомсту ворогові за смерть свого побратима бійці гранатометного взводу на одній з мін написали: «За Гуцула! Герої не вмирають!» Івана Миколайовича вони згадують як хороброго, вмотивованого, відданого своїй Батьківщині справжнього українця, чоловіка з великої літери.

24 вересня 2023 року за ініціативи дружини Людмили Василівни в селі Вербівці біля будинку Крьоків по вулиці Центральній, 43 було встановлено та освячено пам’ятний знак на честь Героя. При відкритті пам’ятного знаку односельці звернулися до загиблого захисника із словами: «Хвала і низький уклін тобі, Іване Миколайовичу. Ти – герой-захисник великого нашого дому, який зветься Україна, нашої рідної української землі. Ти завжди будеш серед нас: в думках, розмовах, спогадах, дяках…»

Сьогодні родина Івана Миколайовича вчиться жити без чоловіка, тата, сина, брата… І хоч пройшов вже рік з того часу, як він загинув, біль не вщух.

Людмила Василівна не змогла просто сидіти і оплакувати чоловіка, тому вирішила подовжити його справу та добровільно долучилася до лав ЗСУ. Зараз вона є бійцем 118 ОБрТрОта і має намір здійснити мрію Вані: збити разом зі своїми побратимами ворожий «шахед». Іноді жінці здається, що вона говорить вустами чоловіка, дивиться його очима, думає його головою, а ще, заступаючи на чергування, вкотре звертається до Бога, щоб допоміг знищити не одну ворожу повітряну ціль у небі над рідною Кам’янщиною.

Крьока Іван Миколайович житиме і в наших серцях, і в нашій пам’яті. Адже саме завдяки таким, як він, Україна тримається, Україна бореться, Україна переможе. Герої-захисники – кращі з нас, наша гордість, наш стрижень, наша віра у добро, у правду, наша сила для подальшого протистояння, наша наснага, аби ніколи й ні за яких умов не здатися. Кожен із них навіки став і стає щомиті, щодня частиною майбутньої великої української ПЕРЕМОГИ.

Тамара Гордієнко,
науковий співробітник історичного музею
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника