Кам’янський заповідник

Спілкування з письменниками завжди підживлює душу і розум, спонукає до роздумів, надихає, а нерідко, – перетворюється на таїнство посвяти у незбагненні перипетії життєвих доріг. Справжньою відкритістю та щиросердною відвертістю у спілкуванні завжди відрізнявся Сергій Лукович Носань, Майстер Слова, якого кам’янчани називають земляком, хоча він і не народився в нашому місті.
Під час навчання в Черкаському педагогічному інституті Сергій Лукович зустрів свою долю, музу і натхненницю, першого уважного слухача і критика, кам’янчанку Валентину Миколаївну Гордієнко. 1 травня 1964 року в Кам’янці молоді люди одружилися і з того часу Сергій Носань постійно відвідував місто, яке стало для нього по справжньому рідним.

А згодом впродовж 20-ти років родина прожила в Кам’янці. Незадовго до відходу за межу вічності письменник зізнавався: «Кам’янка для мене – серцевина мого життя: там я зустрів своє кохання – дружину, там діти мої виростали, там я творчо виростав сам. Це те, на чому тримаюся я сьогоднішній».

У кам’янський період життя Сергій Лукович працював у районній газеті “Трудова слава», де обіймав посаду літпрацівника сільськогосподарського відділу. Їздив у відрядження по всіх селах району, багато писав про простих людей, трудівників. У 1972 році його прийняли до Спілки журналістів України.

Свої перші твори, оповідання та вірші, Сергій Носань публікував ще в армійській пресі, коли служив у лавах Збройних Сил. Творчу працю молодий письменник продовжив і в студентські роки. Але головний літературний дебют відбувся у травні 1976 року, коли журнал «Вітчизна» надрукував його повість «Стежка в зеленому житі».

Першим критиком і поціновувачем усіх творів письменника завжди була його дружина Валентина Миколаївна. До того ж, багато зі щойно написаного Сергій Лукович надсилав Юрію Мушкетику, вважав його своїм хрещеним батьком у літературі. Саме Мушкетик, прочитавши його «Стежку в зеленому житі», надіслав її спочатку до львівського журналу «Жовтень». А згодом похвалився головному редактору «Вітчизни» Любомиру Дмитерку, що прочитав гарну повість молодого невідомого письменника з Кам’янки, що на Черкащині, та передав її для друку в «Жовтень». На що той відразу ж зауважив: «А чого не дав повість нам, ми б її відразу надрукували». Коли Ю.Мушкетик зрозумів, що «Вітчизна» готова зараз же поставити в номер твір С.Носаня, вибачився перед «Жовтнем» і забрав у них повість на користь київського літературного часопису.

Про твір схвально відгукнулися критики, літературознавці й читачі, він мав широкий резонанс. Патріарх української літератури Олесь Гончар написав С.Носаню: «Стежка в зеленому житі», на мою думку, – оце і є головна стежка вашого життя. Тож не марнуйте себе ні на що, а віддавайте себе передусім на діло святе. Вашій душі є що сказати».

Гарні відгуки надихнули письменника і він з новою силою поринув у роботу. В Кам’янці Сергій Лукович написав і свою наступну повість «На баркасі», яку журнал «Вітчизна» надрукував у 1977 році, після чого письменника, який ще не мав окремої книжки, а лише газетні та журнальні публікації, прийняли до Спілки письменників. Рекомендації до вступу йому даюли Л.Дмитерко, В.Калат і Ю.Мушкетик.

До найпочеснішої письменницької організації як правило приймали тих, хто вже видав книгу. Отож при обговоренні кандидатури Сергія Носаня письменники говорили про його журнальні публікації та відсутність книжки. Але втрутився О.Гончар і звернувся до комісії: «Є книжка чи немає, а є повість, є слово новел, то такого чоловіка і без книжки можна приймати». До того ж, на підтримку Сергія Луковича виступив Василь Земляк, який зауважив, що «Стежка» – це найкраще, що він прочитав у нашій літературі за останні 5 років. Всі проголосували одноголосно.

«Письменник – це величезна праця, – говорив Сергій Носань, – але в цій праці завжди присутній поштовх. Поезії не притаманно сидіти й думати, бо це хвиля, сплеск, вилив емоцій, як мелодія в душі. Проза – зовсім інше. Потрібно працювати багато й наполегливо». І він дійсно працював щоденно й напружено, постійно перебував у творчому пошуку.

Кам’янський період став вирішальним в житті письменника, з 1977 року він повністю перейшов на творчу працю, займався лише журналістикою та письменницькою роботою. Вставати Сергій Лукович любив з першими сонячними променями. Щодня сідав за робочий стіл о 5-тій годині ранку, в таку пору йому гарно писалося. До редакції приходив у доброму гуморі, але, коли щось не виходило і робота над новим твором гальмувалася, було не до жартів.

Якось товариші С.Носаня по редакції «Трудової слави» згадували, що раніше при газеті діяв літературний гурток і було б непогано відновити його роботу. Сергій Лукович відразу ж підхопив цю ідею, став організатором і керівником гуртка, який відвідували і діти, й дорослі. На засідання письменник запрошував до Кам’янки відомих українських літераторів, таких, як Микола Негода, Костянтин Світличний, Григір Тютюнник.

У березні 1974 року. Г.Тютюнник, який давно хотів побувати в місті на скелястих берегах річки Тясмин, приїхав до Кам’янки на запрошення товариша. У той час подружжя Носанів з двома дітьми винаймали невеличку квартирку з однієї кімнати. Носань і Тютюнник багато палили, тож раз-по-раз виходили на веранду. Григір щиро співчував літературному побратимові, який жив і працював у важких побутових умовах, обдивлявся облущені стіни, а піднявши голову до гори, раптом зустрівся поглядом з мишею. Вмить народилися рядки: «Коли Носань пише – на нього дивляться миші».
У Кам’янці Сергій Лукович познайомив товариша з місцевим художником Макаром Мухою. Спілкувалися кілька годин. Макар Корнійович розпитував Г.Тютюнника про його брата Григорія, роман якого «Вир» добре знав і любив, а на прощання подарував письменникові свій малюнок. А як вийшли від художника, то Григір Тютюнник зауважив, що оце і є справжня Україна, яка живе у кожній квіточці, намальованій М.Мухою. А ще товариш узяв із Сергія Носаня слово, що той напише книгу, присвячену цій «святій людині», і обов’язково ілюструє її малюнками майстра народної творчості. Сергій Лукович виконав дане слово і написав книгу «Пір’їна з крила Жар-Птиці”, але показати її Г.Тютюнникові не встиг, бо товариша вже не було серед живих.

У юності Сергій Лукович і сам мріяв стати художником. Макару Корнійовичу показував свої малюнки і майстер хвалив письменника, особливо його графіку. Довго Сергію Носаню з сім’єю не давали в Кам’янці квартиру. І навіть коли увійшов до Спілки письменників, розповідав, як до нього навідувалися різні молодики в цивільному, багато розпитували, вели провокаційні розмови. Пізніше працівники КДБ вже приїздили відкрито, перевіряли.

У Кам’янці С.Носань потоваришував з іншим літератором – Григорієм Білоусом. Згодом почали разом їздити на роботу до черкаської районної газети «Серп і Молот». Цілий рік письменник курсував між Кам’янкою і Черкасами. Григорій Павлович, сам охочий до гумору, навіть якось запропонував, щоб товариш написав про те, як вони їздили, бо дорогою траплялося багато кумедних історій. Так народилася ідея написання іронічної прози Сергія Носаня «Пір’я» (27 невеличких книжечок).

Є у творчому доробку Майстра твори, в яких він звертається до сьогодення та історії Кам’янки, – це роман «Метеори», пов’язаний з місцевим машинобудівним заводом, а також – “Голгофа любови», оповідання, нариси. «Кам’янка для мене, як Божий знак, – зізнавався письменник, – не даремно я тут написав свої перші серйозні твори».

У 1988 році Сергія Носаня обрали головою Черкаської обласної письменницької організації. Посада надзвичайно відповідальна, ідеологічна. На письменницьких зборах були присутні представники обкому. Під час обговорення кандидатури Сергія Луковича зайшла мова про те, що він не належить до лав комуністичної партії, отож і не може очолювати Спілку. На захист товариша виступила його колега, поетеса Людмила Тараненко, яка зауважила, що Сергій Носань – гарний письменник і заслуговує на те, щоб керувати письменницькою організацією, а заяву в партію він напише пізніше. Випадок на той час був рідкісний. Сергій Носань і справді пізніше написав заяву про вступ у компартію, але зробив це дуже своєрідно – червоною пастою. Йому наказали переписати, проте… не склалося.

Ще напередодні, в 1983 році родині нарешті дали в Кам’янці квартиру. Носані обміняли її на житло в Черкасах, де письменник проживав з дружиною до останніх днів свого життя.
Але він ніколи не поривав зв’язків із рідним краєм, влаштовував у Кам’янці презентації нових книг, нерідко приїздив з обласним телебаченням на зйомки, спілкувався з друзями. На творчі зустрічі з Сергієм Носанем завжди приходило багато людей. А Кам’янка продовжувала надихати його на творчість, тут письменник знаходив наснагу для різнобарвних емоцій, нових ідей, свіжих образів.
Остання офіційна зустріч Сергія Луковича із земляками відбулася восени 2016 року, коли він презентував свій двохтомник «Міражі істини» або «Шлях до Едему» – двокнижжя, яке стало творчим заповітом літератора нам усім. Знаковим є й те, що останній твір, який вийшов за його життя і С.Носань планував презентувати його в Кам’янці, – це дитяча книжка «Реп’яшок». Її письменник колись написав у нашому місті, а допрацював і видав через багато років.

Сьогодні в нашому місті є вулиця Сергія Носаня. Кам’янка навіки вкарбувала ім’я письменника у свою історію, віддячивши увагою за увагу, прихильністю за прихильність, любов’ю за любов. І тою дивовижною, божественною, всеосяжною любов’ю пронизані всі його книги, які назавжди залишаються з нами.

Таміла Чупак,
письменниця НСПУ,
заступник директора Кам’янського державного
історико-культурного заповідника з наукової роботи