Кам’янський заповідник

Усунення жахливих наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вимагало неймовірної концентрації зусиль, великих матеріальних затрат і, звичайно, необмежених людських ресурсів. Одним із “робочих гвинтиків” розгалуженої системи ліквідаторів був і ребедайлівчанин Віталій Бичок.

Майбутній чорнобилець народився 23 липня 1965 р. в с.Ребедайлівка Кам’янського району. З 1972 по 1980 рр. навчався в рідній сільській середній школі. Після закінчення 8 класів вступив до Смілянського професійно-технічного училища № 12. По завершенні навчання в 1983 році працював в м.Херсон столяром.

З 01 листопада 1983 по 13 грудня 1985 рр. В.Бичок служив в лавах Збройних Сил. Демобілізувавшись, він пішов працювати столяром деревообробного цеху пошуково-зйомної експедиції № 57 в с.Косари. Надовго відвикнути від військового мундира Віталію не судилося. Вже в травні 1987 року Кам’янський райвійськкомат направив йому дочасну повістку нібито для проходження навчальних зборів. Однак, як виявилося, збори були зовсім не навчальними, з незвичним, радіаційним змістом…

На той момент часу Віталій Бичок про аварію на Чорнобильській АЕС в принципі знав, однак, звичайно, порційно. Офіційні джерела подавали лише дозовану інформацію, проте з вуст кам’янчан та жителів району люди довідувались, що подана партійною владою картинка і реальність зовсім не співпадають. Зважаючи на це, тривожитись було про що, тим паче таким молодим хлопцям як на той час 22-річний В.Бичок. І коли прийшла повістка з військомату, він здогадався куди його направлятимуть…

Разом з ребедалівчанином призвали ще 19 осіб з усього району. Спочатку всі вони поїхали в розпридільний пункт до Білої Церкви. Характерно, що ніякого розмежування по вікових групах, коли молодь відсилали назад, залишаючи більш зрілих людей, тут не було. Пощастило в цьому плані наступним групам призовників, але не Віталію Бичку з побратимами. У Білій Церкві всіх хлопців переодягли у воєнну форму, офіційно повідомили (хоча всі й так знали), що вони займатимуться ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС і направили до військової частини, яка знаходилась перед сумнозвісною “30-ти км. зоною” – у с.Оране. Тут В.Бичка призначили у батальйон хімічного захисту. Даний військовий підрозділ виконував роботи по дезактивації приміщень на ІІІ-му і IV-му реакторах.

Як відомо, ще тривалий час після вибуху І-ий і ІІ-ий реактори функціонували. Для забезпечення захисту роботи станційних працівників, обслуговуючого персоналу, численних військових, котрі тут знаходились потрібно було по максимуму усувати джерела випромінювання радіації. Саме цим і займався батальйон, куди входив В.Бичок. Які конкретно роботи виконувались даним підрозділом?
Солдати спеціальним розчином очищали від радіації окремі приміщення. Мили щітками і ганчірками, які згодом утилізували. Деякі кімнати були оббиті спецпокриттям, поверхню якого власне і обмивали, або, у разі великого фону, збивали все покриття і стелили нове.

Також батальйон В.Бичка займався заміною радіаційних матеріалів і ззовні. В заглибинах перед підстанціями АЕС відразу після вибуху у 1986 р. засипали кілька видів щебеню. Вже на травень 1987 р. каміння було заражено радіацією, тому потребувало заміни. Його вичерпували і змивали водою від радіаційного пилу. Потім, цей щебінь вивозився на захоронення, а на його місце засипали три фракції нового. Крім цього, солдати батальйону займались демонтажем та вивезенням радіаційного бетонного покриття в різних частинах станції.

Природно, що перед виконанням робіт дозиметрист вимірював радіацію на тому чи іншому об’єкті. По цим даним командир взводу визначав дозовану тривалість виконання наряду. Час праці коливався від 5 хв. до 1 год. 30 хв., залежно від величини радіаційного фону. Після виконання намічених завдань з отриманням денної дози опромінення солдати до робіт на станції вже не залучались.

Відразу по прибуттю в зону ліквідації Віталій Бичок зрозумів, що насправді являє собою Чорнобиль. Багато людей і техніки, нескінченні роботи, заміри радіації – все це відкрило очі на реальний стан справ. Вразив тут постійний рух, прибуття все нових груп солдатів, різні заборони, пов’язані з радіацією тощо. В перший виїзд на станцію було, звичайно, страшно. Було моторошно спостерігати за роботами безпосередньо біля реактора, коли солдати швидко виходило до певного місця, кидали лопатами бетон і миттєво (за 1 хв.) по металевих драбинах ледь не злітали донизу. Такі факти дуже вражали і демонстрували гігантський об’єм техногенної катастрофи. Також, з перших днів перебування тут, В.Бичок відчув на собі вплив радіації. Це відобразилось у різного роду запамороченнях, головних болях, загальному погіршенні самопочуття. Звичайно, через кілька днів все звиклось, однак тривожні спомини залишились на все життя…

Досить нестандартно проходив процес транспортування ліквідаторів. Зранку вантажні “ЗІЛи” із бази в Ораному відправлялись із солдатами безпосередньо у зону відчуження. Заїхавши недалеко вглиб цієї території, машини зупинялись у с.Детятки. Тут солдати сходили і пересідали в інші вантажівки, які і везли їх до місця роботи. Чому так відбувалось? В Ораному були ще відносно “чисті” від радіації автівки, в той час як в зоні знаходилось уже багато техніки, яка вже не підлягала дезактивації. Тому, щоб не забруднити нові машини, використовували заражені. Звичайно, радіаційний транспорт фонив в межах дозволеного. Зовсім же безнадійні авто розрізали і утилізували.

Якщо солдати з батальйону хімічної розвідки (чи якогось іншого підрозділу) працювали в першу зміну, то вони виїжджали о 06.00 год. ранку, виконували поставлені завдання і о 13.00 год. вирушали назад до частини на автівках, які привозили вже другу зміну. Якщо ж працювали після обіду, вантажівки за ліквідаторами прибували ціленаправлено окремо. По дорозі назад “чистіший” транспорт з Детяток до бази періодично зупиняли на блокпостах. Тут їх перевіряли на вміст радіації. Якщо добряче фонило, машини обмивали спеціальним розчином. Як згадує В.Бичок, іноді дезактивацію одного авто проводили кілька разів поспіль. І коли після всіх промивань дозиметр знову показував високу радіацію, ставало зрозуміло що вона випромінюється не від техніки, а від людей…

По приїзді на станцію ліквідатори переодягались у робочу форму, яка тут постійно знаходилась. Після виконання наряду чоловіки приймали душ, міняли спідню білизну, яку видавали щодня нову і знову одягали форму, в якій сюди приїхали із бази в Ораному. Станційна роба періодично перевірялась на радіацію і коли починала фонити – захоронялась. Однак, зазначимо, що солдати виїжджали зі станції у відносно чистому одязі, але на забруднених радіацією машинах… По приїзді в частину люди чистили від радіонуклідів чоботи, прали й дезактивовуали одяг.

Душ батальйон В.Бичка приймав, в основному, на станції. У великому адмінкорпусі після вибуху IV-го реактора у 1986 р. багато приміщень переобладнали на роздягальні й душові, оскільки сюди прибули тисячі ліквідаторів з різних куточків СРСР. Тут же змивав радіацію і наш герой. Душ був і в Ораному, але ним користувались рідше.

На станцію В.Бичок виїжджав тиждень у першу зміну, наступну семиденку – у другу. Всього він здійснив 26 виїздів, хоча за документами числиться лише 20. Набравши допустиму дозу опромінення, останні 15 днів дочасного призову Віталій Бичок проводив у військовій частині. Всього в Чорнобильській зоні він пробув 45 діб. Очевидно, що норма радіації за час перебування тут була перебрана, адже не раз нові японські цифрові дозиметри, котрі там стали використовуватись у 1987 р. показували більше опромінення, аніж старі радянські 1956 р. випуску. Але про це вже навряд чи хто дізнається.

На початку липня 1987 р. В.Бичок демобілізувався і повернувся додому. Впродовж більше як 20-ти років він продовжував працювати у геологорозвідці. У 2013 р. за інвалідністю вийшов на пенсію, хоча паралельно і до цього дня продовжує працювати. Спогади про Чорнобиль навіки вкарбувались в його пам’ять, постійно нагадуючи про себе погіршенням самопочуття. Саме такі хлопці як Віталій Бичок ціною власного здоров’я “приборкували” радіаційний атом, який виявився зовсім не мирним…

ОЛЕКСАНДР МУШТА,
Кам’янський заповідник