Кам’янський заповідник

В серпні 2024 минає рік, як Небесне військо поповнилось душею ще одного героя-захисника. Кривава війна забрала ще одного чоловіка, батька, друга, побратима… При захисті Батьківщини, виявивши стійкість та мужність під час виконання бойового завдання, загинув наш земляк, уродженець села Михайлівки Шевченко Микола Олексійович. Він був одним із тих, хто у перші дні повномасштабного російського вторгнення, не вагаючись, став на захист рідної землі, віддавши життя за Україну, за її свободу, за усіх нас. Цей рік залишив глибокі шрами в серцях рідних, друзів, побратимів, земляків героя. Цей рік зробив нас сильнішими.

Народився Микола Олексійович 10 червня 1977 року в працьовитій селянській родині Олексія Федотовича та Віри Миколаївни Шевченків. Микола був найменшеньким. В сім’ї вже зростали старший син Василь та донька Валентина. Батьки працювали в місцевому господарстві: батько трактористом, мама дояркою. Працюючи на землі, вони завжди були в роботі, тож і дітей виховували працьовитими, щирими, чесними, справжніми. З 1983 по 1994 рік Микола навчався в Михайлівській середній школі. З вересня 1992 по травень 1994 року проходив навчання за програмою тракториста-машиніста ІІІ класу в міжшкільному навчально-виховному комбінаті, що діяв при навчальному закладі. Після його закінчення отримав посвідчення тракториста. Друзі та однокласники згадують, що Микола мав безмежне почуття гумору, ніколи не сумував, завжди посміхався. «Клас, у якому навчався Микола, був дуже бешкетний, – розповідає Конарєва Тетяна Дем’янівна. – Був підбір учнів, особливо хлопчиків, як говорять в народі, «що відірви – та викинь». Учні часто могли почути на свою адресу: «хто з вас виросте?» Та всі хлопці з їхнього класу стали хорошими сім’янинами та справжніми чоловіками.

Після закінчення школи Микола працював у місцевому господарстві трактористом, пізніше – на державному підприємстві «Кам’янське лісове господарство» в місцевому лісництві. Був веселий, безвідмовний, позитивний. Якщо виникали якісь проблеми, він не засмучувався, а просто брав і вирішував їх.

Проживав Микола Олексійович разом із батьками. Першою пішла у засвіти мама Віра Миколаївна, а в 2004 році не стало і батька Олексія Федотовича. Якийсь час хлопець жив із сім’єю старшого брата, з часом почав їздити на заробітки. В 2006 році разом з іншими будівельниками працював на ремонтних роботах в санаторії «Пуща-Водиця», неподалік Києва. Саме тут він і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Наталією. Знайомство відбулося, за спогадами Наталі, 22 травня, на свято весняного Миколая. 2007 рік молоді люди зустрічали вже разом, як сім’я. Від першого шлюбу Наталя мала двох синів, Ігоря та Сашу, які підтримали та схвалили її вибір. «24 серпня 2007 року в нас народилася донька Аня. Чоловік був радий появі дитини, тим паче що це було його перше дитя. Ми разом ростили доньку. Чоловік допомагав мені в усьому. Був хорошим, люблячим, турботливим батьком і чоловіком. Через 6 років, 23 серпня 2013-го, народився син Богдан. Чоловік був у захваті. 25 липня 2018 року ми взяли шлюб, і я стала Шевченко. Наше життя ладилося. Коля був скелею, був опорою, був захистом, був тим, на кому тримався наш сімейний світ. Коли захворіла моя мама, чоловік вкотре став моїм надійним плечем, підтримкою і розрадником. Ми разом більше двох місяців нею опікувалися та робили все, щоб допомогти здолати небезпечну хворобу, але, на жаль, хвороба не відпустила, мама померла, та життя продовжувалася: в нас підростали молодші діти, старші вже поодружувалися і мали свої сім’ї».

Спогадами про свого однокласника ділиться Таня Овсієнко, військовослужбовець: «Одного разу я стояла на зупинці в Кам’янці. Раптом зупинилася машина, і мене хтось покликав. Я спочатку не зрозуміла, хто гукає, а потім у чоловікові розгледіла Миколу. Ледве його впізнала. Він мав дуже гарний вигляд, красиву фізичну форму. Зустрілися. Обнялися. Дуже зраділи один одному. Коля розповів, що дуже щасливий у шлюбі, що йому пощастило з дружиною, що в нього народилася донька. Все було чудово».

Але ранок 24 лютого 2022 року вніс свої корективи до щасливого життя сім’ї Шевченків та багатьох українських сімей. В Україну прийшла біда, розпочалася повномасштабна війна росії проти нашої держави, нашого народу. 3 перших днів війни Микола брав активну участь у захисті рідної землі, свого села Горенка та населених пунктів, що знаходилися поблизу. Здійснював спільно з побратимами евакуацію мешканців сіл Мощун, Горенка та мікрорайону Києва Пуща-Водиця.

«Коля був на роботі. Він працював у Медичному центрі реабілітації та паліативної допомоги в «Пущі-Водиці» слюсарем-сантехніком. З перших днів війни чоловік записався в тероборону нашого села Горенка. З ним пішов захищати нашу землю і мій старший син Ігор Коновал. Зібрав тероборону 25 лютого Гарнік Каранлгицян. Менший син Саша разом із сім’єю потрапив в окупацію в смт. Димер. Я дуже переживала за дітей, та чоловік мене заспокоював, говорив, що все буде добре. Потім я дізналася, що їм вдалося лісами вийти з Димера. Ми з дітьми були під обстрілами в нашому селі до 4 березня. Коля разом із сином несли службу і допомагали ЗСУ, боронили нашу землю. 4 березня чоловік із допомогою побратимів вивіз нас в Івано-Франківськ. А 5 березня ворожий снаряд прилетів на наш город. Під цей обстріл потрапив син Ігор, та, слава Богу, все обійшлося. Це був його другий день народження. Потім усі рідні почали наполягати, щоб я з дітьми виїжджала за кордон. І 7 березня вся наша сім’я перетнула межу з Польщею: я, мої двоє неповнолітніх дітей, невістка Коновал Ганна і внучка Ангеліна. Волонтери нас перевезли в Нідерланди. Про події на нашій землі, в Україні, в селі я дізнавалася з розмов із чоловіком, рідними, друзями, які залишилися там – у пеклі. З їхніх розповідей я знала, що 8 березня Коля з Гарніком вивозили під обстрілами людей із села Мощун, що коли російські війська відходили від Києва, ворожа ракета прилетіла в нашу оселю, і чоловік зі своїми побратимами її відбудовували… 23 лютого, рівно через рік, Оболонським РТЦК і СП Колю призвали до лав ЗСУ. Він пройшов «учебку» і потрапив під Бахмут».

Микола Олексійович ніколи ні на що не скаржився ні рідним, ні друзям, ні побратимам. Це людина, яка сприймала усі виклики долі гордо, з посмішкою, із впевненістю в собі. Воюючи в теробороні, він мав позивний «Черкаси» і цим підкреслював, що він із славного козацького роду. Дуже гордився своєю малою батьківщиною. Згадує дружина старшого брата Василя Світлана: «Коля зателефонував у перший день війни. Розповів, що записався до місцевої тероборони. Їм роздали зброю, і вони стали на захист свого села та його мешканців. Був в теробороні до звільнення території Київської області, потім разом із побратимами займався зачисткою звільнених територій».

Будучи на фронті, воюючи на бахмутському напрямку, Микола йшов у бій і не бачив страху, часто переступаючи грань людських можливостей. На фронті побратими дали йому позивний «Межа». Захисник мужньо виконував свій військовий обов’язок. В боях за Україну виборював свободу і незалежність нашої держави. У селищі Олександро-Шультине Краматорського району Донецької області 7 серпня 2023 року солдат, гранатометник 3 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 3 стрілецької роти військової частини ЗСУ Микола Олексійович Шевченко загинув. Прощання із захисником відбулося 12 серпня 2023 року в селі Горенка, у церкві Різдва Пресвятої Богородиці (ПЦУ), поховали Героя на Алеї Слави Гостомельського кладовища.

Пізніше друзі, колеги, знайомі, побратими, згадуючи та вшановуючи пам’ять про Миколу Олексійовича, напишуть в соцмережах:

– «Нам без тебе, Миколко, буде сумно. Царство тобі небесне. Вічна пам’ять Ґерою. Співчуття рідним».

– «Дуже багато людей виїхало з Горенки, та ця сумна звістка облетіла весь світ. В кожному його куточку, де тимчасово проживають Його односельчани, рідні,близькі – всі, хто зараз на чужій землі, всі ми приєднуємося і разом з односельчанами з Горенки, з великою скорботою в серці, проводжаємо Миколая в останній його путь. Такі люди не вмирають, такі люди житимуть вічно. Пам’ять про Миколая дуже світла і житиме завжди в нашому серці. Вічна Пам’ять нашому Герою!»

– «Дуже боляче приймати цю печальну звістку. Серце болить, очі печуть від сліз.Такий красень, людина з щирою душею і палким серцем, турботливий батько і люблячий чоловік. Дуже велика втрата для всієї родини, для друзів, для побратимів. Це горе не можна описати ніякими словами. Хай Господь укріпляє родину Українського Героя. Дуже співчуваємо тобі, Наталочко, і всій вашій родині. Вічна, добра пам’ять Миколаю. Хай Господь прийме його душу в Райські обителі, в Царство Небесне. Але Він і його душа – це Янголи на небі, які будуть охороняти свою Україну і свою родину. Це Святі люди, які загинули в цій несправедливій війні. Слава Героям!»

– «Вічна Пам’ять Герою. Вічна Слава Герою. Царство Небесне. Тепер ти став Ангелом. Ми пишаємося тим, що були з тобою знайомі, наш Герой, наш захисник. Ми низько вклоняємось тобі і дякуємо. Миколо, ти назавжди залишишся в нашій пам’яті і наших серцях».

Микола Олексійович Шевченко був Людиною з великої літери, з великим серцем, золотими руками, світлим розумом, з характером, з принципами, з жагою до життя та всього нового. Завжди всім допомагав, вирішував купу питань, боровся за справедливість. Він постійно щось вигадував, знаходив нестандартні рішення в будь-якій ситуації. Його любили та поважали, з ним рахувались. Та, на жаль, не судилось побачити нашому новітньому Герою довгоочікувану Перемогу над ворогами….. Ні він сам, ані його рідні, ні колеги не могли й припустити, що на початку ХХІ століття йому доведеться протистояти ненависним окупантам-росіянам і геройськи відійти на небо, ставши для усіх нас беззаперечним прикладом. На жаль, ми не навчилися ще повертати час і коригувати простір. Але знаємо стовідсотково: герої житимуть доти, поки ми про них пам’ятатимемо.

Тамара Гордієнко,
науковий співробітник історичного музею
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника