«МАМО, Я НАЗАД НЕ ПОВЕРНУСЯ…» (Світлій памяті Сергія Ратушного)

thumbnail

…Прощаючись із матір’ю перед від’їздом до війська, він сказав: «Мамо, я назад не повернуся…» На превеликий жаль, слова, вимовлені у хвилини розлуки, стали пророчими: 20 грудня 2023 року солдат Сергій Анатолійович Ратушний, стрілець 2-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 1-ї стрілецької роти батальйону 115-ї окремої механізованої бригади загинув, виконуючи бойове завдання з виявлення та знищення сил противника поблизу села Синьківки Куп’янського району на Харківщині. Вже цілий рік не висихають сльози на материному обличчі і не загоюються рани в серцях тих, для кого Сергій був по-справжньому дорогий. Бо ніщо у світі не може заповнити пустоту, що виникла після загибелі рідної й близької людини.

Народився Сергій 18 березня 1980 року в селі Райгороді. Подружжя Ратушних – Варвара Іванівна та Анатолій Михайлович – виховували трьох дітей: старшого сина Варвари Іванівни від першого шлюбу Руслана та двох спільних – Сергія та Інгу, яка народилася через рік після Серьожі, у той же день.

Коли Сергійкові виповнився рік, Ратушні переїхали до Лузанівки. Там хлопчик пішов до першого класу, провчився до третього. Мама розповідає, що в дитинстві її молодший син був слухняним, добрим і приязним, завжди мав багато друзів. Дуже любив коней, проводив біля них багато часу, обожнював їздити верхи.

Через деякий час родина Ратушних знову перебралася – уже до Сміли. На той час у місті було лише 3 школи з українською мовою викладання, всі решта – російські. А хлопчик хотів навчатися лише рідною мовою – тією, якою спілкуються в його родині, якою він навчався в селі. Одна із українських шкіл, що знаходилася неподалік від дому, була переповнена, тому довелося іти в школу-інтернат № 2.

Після 8 класу Сергій продовжив навчання в Смілянському професійно-технічному училищі № 5, яке готувало робітників радіотехнічних професій для радіоприладного заводу: монтажників, слюсарів-складальників, регулювальників радіоелектронної апаратури і приладів; складальників мікросхем; токарів, фрезерувальників; операторів верстатів ЧПК та інше. Серед усієї різноманітності спеціальностей юнак обрав токарну справу.

Після закінчення навчання в профтехучилищі Сергій разом із батьками повернувся в село. Працював у Лузанівці, потім – у Березняках, на тваринницькій фермі. У часи, коли знайти роботу було особливо тяжко, їздив на заробітки до Києва.

Варвара Іванівна згадує, що одним із улюблених занять сина була риболовля. Розповідає, як одного разу він упіймав величезного коропа, що коли поклав його у балію, то голова і хвіст не поміщалися. «Він на сьомому небі був», – каже мама.

На жаль, доля не подарувала Сергієві Анатолійовичу нащадків: ні у першому, ні у другому шлюбі дітей не було. Тому всю свою любов і турботу він віддавав племінниці, хрещеним батьком якої був, та її дітям.

Коли вже ішла повномасштабна російсько-українська війна, Сергій Ратушний прийняв рішення іти добровольцем на фронт. Незважаючи на те, що не служив в армії і не мав ніякого військового досвіду, вирішив стати на захист Батьківщини і своєї родини. «Він хотів іти воювать, а його все не брали, – розповідає Варвара Іванівна. – Все жди, жди. То він ждав очереді…»

Після мобілізації навесні 2023 року упродовж двох місяців був на вишколі у 169-му навчальному центрі імені князя Ярослава Мудрого, відомому як навчальний центр «Десна». З 4 квітня до 6 травня проходив навчальний курс базової загальновійськової підготовки, отримавши кваліфікацію Стрілець ІІІ класу (ВОС 100). Крім того, отримав сертифікат про закінчення курсу фахової підготовки ремонтних підрозділів і здобув кваліфікацію майстра з експлуатації та ремонту бронетанкової техніки ВОС (700).

Деякий час після закінчення підготовки в «Десні» Сергій Ратушний служив у резерві, неподалік столиці. Мама згадує: «Він коли у Києві був, я йому казала: синок, не спіши на передок, краще будь у Києві. А він сильно хотів…» Через травму руки ще трохи затримався в резерві, а потім був направлений на Харківщину.

Зі сльозами на очах мама розповідає: «Він тільки 5 днів на Куп’янську був, під Синьківкою. Там його двоюрідний брат загинув і він…» 18 грудня Сергій телефонував рідним востаннє. А 20-го, отримавши поранення несумісні з життям, Сергій помер. В окопі, на полі бою, не дочекавшись медичної допомоги і евакуації. Ворожий вогонь був настільки сильним, що навіть тіло неможливо було забрати…

Поховали полеглого захисника України 31 грудня 2023 року в рідному селі Лузанівці. 2 лютого 2024 року Сергія Анатолійовича Ратушного було відзначено почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного «Комбатантський хрест» (посмертно). А 9 вересня 2024 року Варвара Іванівна отримала ще одну посмертну нагороду загиблого сина – орден «За мужність» ІІІ ступеня (указ Президента України від 29 лютого 2024 року № 136).

З самого дитинства й до останніх днів Сергій Ратушний мав найкращого товариша – Андрія Бобикіна. За словами матері, хлопці були близькі, як брати. Андрій упродовж шести років боронив Україну, ще в АТО і ООС. А під час повномасштабної війни друзі дитинства стали ще й побратимами, воювали на одному напрямку. Андрій був там, де загинув його найкращий друг, і до сьогодні йому боляче говорити про свого полеглого товариша…

Світлана Керекеша, цивільна дружина Сергія, згадує свого чоловіка як дуже добру людину: «Він мені помагав в усьому. Усе на світі. Я тепер без нього – як без рук…»

І знову згадуються Сергієві слова, сказані на прощання: «Мамо, ти знай, що я назад не вернуся, звідти не вертаються… А ти будеш на лавці сидіть і будеш гордиться мною, що в тебе син – герой…»
Для мами, для родини і друзів, для усіх нас Сергій Анатолійович Ратушний справді Герой, полеглий на полі бою. Дякуємо за захист! Честь!

Наталія ПУГАЧ, старший науковий
співробітник історичного музею Кам’янського
державного історико-культурного заповідника