Кам’янський заповідник

До 80-річчя з дня народження
До дня працівників освіти України

Кам’янський край виплекав чимало відомих особистостей у різних суспільних сферах. Особливе місце в цьому переліку посідають керівні кадри, адже саме вони у ті чи інші періоди історії брали на себе відповідальність при вирішенні амбітних цілей та завдань. Показовим у даному контексті є ХХ ст., коли на долю українського народу випало чимало випробувань через революційні події, більшовицьку окупацію та спричинені ними голодомори і репресії, війну та післявоєнні лихоліття тощо. У ці складні часи визначальною ставала саме роль окремої людини для розвитку представленої нею сфери діяльності. Той, хто всього себе віддавав роботі, характеризувався добропорядністю й чесністю, вболівав за свою справу назавжди запам’ятався сучасникам як вмілий керівник й організатор, про якого згадують виключно з позитивними враженнями. Одним із таких очільників на Кам’янщині, який дуже посприяв у еволюції позашкільної галузі освіти всього району став Петро Васильович Саранча. Саме про його життєвий шлях та різнобічну діяльність йтиметься у даному дослідженні.

Петро народився у Кам’янці у вирі подій німецько-радянської війни, а саме 07 жовтня 1942 р. Заради кращого розуміння обставин та висвітлення загальної картини подій, за яких наш герой з’явився на світ, слід більш детальніше заглибитись у історію його родини. Тут є про що сказати, тим паче, що життєві перипетії значно вплинули на долі всіх нащадків сімейства.
Батько Петра – Василь Якович – ще в юнацькому віці залишився сиротою. Його тато раптово помер у 1929 р., після того як більшовики усуспільнили все майно господаря в ході проведення насильницької колективізації. Мати ж загинула у 1933 р. від нервового шоку, спричиненого примусовим вилученням продуктових запасів у її сім’ї під час голодомору. Василю Саранчі довелось жити у родичів, а потім він добровольцем пішов у військо. Брав участь у хижацьких воєнних кампаніях Союзу РСР у Західній Україні та Фінляндії 1939-1940 рр., після чого він демобілізувався та повернувся у Кам’янку, де працював на престижній роботі, – водієм голови Кам’янського райвиконкому.

Коли почалась німецько-радянська війна 1941-1945 рр., Василь Якович мав евакуюватись разом із парткерівництвом, але в останній момент все змінилось і чоловік залишився. Маючи “бронь” від мобілізації, В.Саранча пішим ходом самовільно вирушив на евакуацію, але під с.Несваткове радянські сили наказали йому й іншим людям повернутись, оскільки була велика загроза повного оточення. Після прибуття до Кам’янки він працював у цукровому заводі.

В ці страшні воєнні роки Василь знайомиться та зустрічається з кам’янчанкою Ганною Волошин. У січні 1942 р. вони одружуються та починають жити у будинку батьків жінки, що знаходився у сучасному мікрорайоні “Чмижина”. Саме тут 7 жовтня 1942 р. на світ і з’явилась їхня перша дитина – син Петро. Насправді, наш герой народився 1 жовтня, але оскільки в той період бюрократичних процедур дотримувались слабко, бо було якось не до того, то його записали на 6 днів пізніше. Ще одна дитина – донька Ольга – народилась через 2 роки – у жовтні 1944 р.
У січні 1944 р. після вигнання з краю нацистів Василя Саранчу мобілізують до лав армії. Чоловік опинився у складі обслуговуючої групи одного з аеродромів, де він працював водієм із технічної допомоги. У складі цього роду військ В.Я.Саранча пройшов жорстокі баталії німецько-радянської війни у період 1944-1945 рр. Новина ж про остаточну капітуляцію Німеччини застала його у м.Відень.
Наприкінці зими 1946 р. Василя Яковича демобілізували з війська. Повернувся він до рідного дому в Кам’янці в березні місяці. Ця зустріч стала першим свідомим спогадом його сина Петра про свого тата: “…Почувся стукіт у двері. Підійшла мати і відчинила. Зве мене та й каже, що це мій батечко прийшов із війни. Він був для мене зовсім незнайомим. Я підійшов і почалося – сльози, захват і радість водночас”. Так відбулося возз’єднання родини [7].
Після повернення до Кам’янки В.Саранча влаштувався працювати водієм одного з великих керівників містечка – директора машинобудівного заводу М.О.Бондаренка. Вже невдовзі на ба́тьківщині, де колись розкуркулили його родину, він почав будувати нову хатину. Через 1,5 роки – наприкінці 1947-го – сім’я Саранчів перебралась на вул. Тясминську і вселилась у новий будинок. Саме за таких складних обставин пройшли перші роки Петра Саранчі.
Хлопець ріс цікавою, життєдайною та працьовитою дитиною. Він дуже любив купатися та плавати, чому природно посприяла річка Тясмин, біля якої знаходилась його хата. Петро навіть врятував кілька хлопчаків-однолітків від потоплення, що характеризує його високі людські чесноти та спортивну майстерність. Також, в даному контексті, хлопець з ранніх літ захопився і риболовлею. В подальшому він об’їздив ледь не всі багаті на живність водоймища Кам’янського краю, постійно забезпечуючи себе, родину й всю рідню рибними запасами.
У школі наш герой навчався добре, вище середнього рівня, але з роками почав розуміти, що його більше приваблює практика, аніж теоретичне опанування знаннями. Недаремно хлопець активно відвідував різні гуртки, де сповна міг реалізувати свій неабиякий творчий потенціал. Зокрема, Петро Васильович ще з молодих класів почав ходити на танці. На цьому поприщі він досяг значимих результатів, регулярно супроводжуючи (разом з іншими охочими) різноманітними хореографічними виступами державні, святкові та ювілейні заходи на терені Кам’янки та сіл району. Однак ще більше хлопець осягнув, полюбив та показав себе у музичному мистецтві.
Любов до музики, очевидно, передалась по генах. Його батько тривалий час грав у духовому оркестрі цукрового заводу: спочатку трубачем, а вже після війни – баритоністом. Але попри це, Василь Якович дуже хотів, щоб його син опанував баян. Це пов’язано з фронтовими часами, коли в нього був улюблений товариш Петро, який прекрасно володів вказаним вище інструментом. Саме через це Василь Саранча називав свого друга “Петя-баяніст”. Відповідно, пам’ятаючи свого товариша, він відвів свого сина Петра до музичної школи, де записав його до класу баяну.
Петро відбув увесь курс 5-річного мистецького навчання, досягнувши у цьому напрямі чималих успіхів. Він швидко навчився грати, зрозумів специфіку інструменту, чудово вивчив музичну грамоту, що в сукупності з чудовими слуховими даними, дало прекрасний практичний результат. Ще до закінчення навчання юнака почали активно залучати до різноманітних святкових та урочистих заходів у його рідній Кам’янській ЗОШ № 2, інших закладах, де він забезпечував музичний супровід. І не так відсутність відповідних артистів, як не по роках зріла гра хлопця зумовила такий розвиток подій. Це яскраво підкреслювало його неабиякий талант. Чудове оволодіння баяном в майбутньому посприяє професійному зростанню нашого героя, вплине на особисте життя, забезпечить працевлаштування та в цілому значно допоможе у повсякденні.
Ще в шкільні роки П.Саранча почав активно підробляти на різних роботах. Зокрема, свою першу зарплату він отримав у 5-му класі, коли його преміювали на суму 10 крб. за активну участь у районній олімпіаді з художньої самодіяльності, на якій колектив ЗОШ № 2, де Петро грав на баяні, посів І-ше місце. Взагалі з 7-го класу хлопець виконував різні допоміжні роботи у колгоспі “Жовтень”, допомагаючи таким чином матері відробляти трудодні. Петро силосував, підвозив людям воду, згрібав сіно та ін. Зважаючи на такі обставини, природне бажання працювати та прагнення не до теорії, а до практики, після 9-го класу в 1959 р. юнак вирішив улаштуватись на постійну роботу. Батьки цьому не перечили, тому син самостійно вирушив на пошуки.
Об’єктом вибору місця праці для Петра Саранчі стало найбільше підприємство Кам’янщини того періоду – машинобудівний завод. Він прийшов у відділ кадрів, де записався у ремонтний цех учнем токаря. Відповідно, Петро радісно повернувся додому з думками про вже обране працевлаштування. Увечері прийшов його батько, який спитав сина, нібито не знаючи правди, чи знайшов той роботу. Петро ствердно відповів і вказав свій вибір. Василь Якович, який, нагадаємо, був водієм директора машбуду Миколи Бондаренка, сказав, що сам керівник підприємства бачить його на роботі у модельному цеху. Слова такої авторитетної людини Петро Саранча сприйняв належним чином, погодившись на запропоновану ініціативу. Коли наступного дня він прийшов у завод, там уже знали, куди саме відправляти нового робітника – Бондаренко зазделегідь усіх попередив. Прогноз очільника виявився далекоглядним. П.Саранча і до сьогодні майструє різні вироби з дерева, і перші кроки до володіння цим промислом він зробив саме у модельному цеху. У наші дні чоловік згадує чудові слова, які йому колись сказав М.О.Бондаренко: “Токарний станок ти із собою нікуди не візьмеш, а стамеска і сокира у побуті завжди знайдуть собі застосування”.
У модельному цеху наш герой працював впродовж 2 років: з 1959 по 1961 рр. Специфіка цього відділу полягала у виготовленні з дерева ескізів окремих деталей та механізмів, по формі яких відливали їхні точні копії з металу. Робота ця вимагала скрупульозності, точності, неабиякого вміння та майстерності, тому лише найздібніші могли себе тут проявити. Петро Саранча гармонійно влився в колектив модельників, дуже швидко розвинувши необхідні вміння та навички. Робота дуже подобалась юнаку, ставши ще одним місцем для його виробничо-творчої самореалізації. Недаремно чоловіку і зараз сняться сни про те, як він працює у модельному цеху, адже ті роки були одними з найкращих у його житті.
У 1961 р. П.Саранчу мобілізують до лав Збройних сил. Спочатку його направили до навчального центру у м.Баку (Азербайджан), а вже через 11 місяців, після здобуття відповідних знань, він прибув до Туркменістану, де проходив службу у військах зв’язку ППО (протиповітряна оборона). Всього в армії, згідно тодішнього законодавства, наш герой провів цілих 3 роки.
Під час військової служби дуже знадобились музичні таланти Петра. В той період баяністів, власне як і самих інструментів, нараховувалось небагато, а для солдатського дозвілля, організації різних свят і заходів в армії такі люди були просто необхідні. Відповідно, зрозумівши суть проблеми, кам’янчанин взявся за її вирішення. Коли до нього на зустріч їхали батьки, він попросив їх привезти інструмент. Відтоді, всі військові частини, де служив Петро Саранча вже були із музикою. Він забезпечував музичний супровід на різних дійствах, урочистостях, на відпочинку, проводив окремі концертні виступи, що дуже підняло його авторитет в очах однолітків та керівництва.
Демобілізувався Петро восени 1964 р. Не зважаючи на надану відпустку, він майже відразу повернувся на роботу у модельний цех машинобудівного заводу. Саме тут і пройдуть наступні 7 років його насиченого життя [2, 243].
В цей період П.Саранча знайшов собі подружню пару. Невдовзі після приїзду до Кам’янки він почав підробляти як музикант у сусідньому селі Юрчиха в дитячому протитуберкульозному санаторії. Тут чоловік і познайомився із молодою вчителькою початкових класів Юрчиського санаторію Марією Денисівною Засядько. Почались зустрічі, зав’язалися романтичні стосунки, що логічно завершилось шлюбом. Одруження відбулось 14 травня 1966 р. Рівно через 2 роки – 14 травня 1968 р. – у них народилась єдина донька, яку батьки назвали Тамілою (нині – відома композиторка і поетеса Таміла Петрівна Чупак).
Після одруження молода пара жила в будинку батьків нашого героя. Але Петро Васильович, як справжній господар, забажав мати власну оселю. Шлях від мети до її реалізації був відносно недовгий: впродовж 1968 – 1969 рр. недалеко від батьківської хатини постав будинок нового покоління Саранчів. Відтоді по суті і розпочався остаточний відлік їхнього самостійного життя.
На жаль, період перебування у Кам’янському машбуді для Петра раптово обірвався у 1971 р. У нього почалися проблеми зі суглобами і лікарі порадили чоловіку змінити місце роботи.
Працевлаштуванню на нове місце знову посприяли його мистецькі здібності. Ще напередодні відходу із заводу друзі нашого героя порекомендували йому вступити до Кам’янського відділення музично-хорового товариства України з подальшою перспективою роботи вчителем музики та співів у цій організації. Зважаючи на свій стан здоров’я, П.Саранча саме цей варіант і обрав. Після звільнення з машбуду у 1971 р. він долучився до музично-хорового товариства, яке маючи філії майже в кожному населеному пункті Кам’янського району, направило його на роботу до с.Райгород. У школі, де чоловік мав працювати від товариства, не було у той час вчителя музики, тому йому запропонували долучитись безпосереднього до педагогічного колективу навчального закладу. Петро Саранча, звісно, погодився і з 1 вересня 1971 р. почав викладати музику і співи у Райгородській ЗОШ.
У наступному 1972 р. він вступив на заочну форму навчання до Олександрійського культурно-освітнього училища, який успішно закінчив через 4 роки, здобувши спеціальність “Керівник оркестру народних інструментів”. Таким чином, відбулась остаточна переорієнтація П.Саранчі з технічного на педагогічно-організаційний напрям, що найяскравіше проявиться у подальші періоди його діяльності.
У школі чоловік працював упродовж 4 років. Це був досить активний, змістовний та цікавий етап його життя. Робота з молоддю, баян, концерти – все це дуже імпонувало Петру, який з радістю проводив таку насичену навчально-освітню діяльність. Більше того, він озвучував різні сільські концерти, звітні виступи аматорських колективів, весілля, урочистості, забезпечуючи свято музики для різних верств населення. Крім цього, П.Саранча у школі невдовзі викладав ще й трудове навчання і фізичне виховання, демонструючи гармонійне поєднання педагогічного таланту та практичних творчих здібностей. В контексті останньої тези приємно констатувати, що він виховав у Райгороді чимало послідовників на мистецькій ниві, які працювали в школах Кам’янщини, озвучували різні заходи, грали в сімейному колі тощо. Все це свідчить про його велику відповідальність до своїх професійних обов’язків, які чоловік завжди намагався виконувати з максимальною відповідальністю. Недаремно, що коли і зараз його райгородські учні зустрічають свого вчителя, вони з великим захопленням із ним спілкуються, разом згадуючи приємно проведений час у шкільні роки.
Хоч період вчителювання у селі мав багато позитивних вражень, були і свої негативні моменти. Траплялось, що не виїжджав автобус і тоді нашому героєві доводилось іти пішки. За таких обставин, окрім втоми від довгого 15-км маршу, він не раз потрапляв під зливу. Також, за умови насиченого робочого графіку, Петро Васильович часто ледь встигав на електричку по дорозі додому. Тобто, проблеми з логістикою були очевидні. Тому, коли у 1975 році у Кам’янському Будинку піонерів з’явилась вакансія художнього керівника, він відразу перевівся на нове місце роботи.
У цьому закладі П.Саранча в цілому провів 5 років: спочатку на посаді художнього керівника, а через 2 роки – очільника гуртка по різьбленню й випалюванню з дерева. Зазначимо, що гуртки Будинку піонерів до 1977 р. функціонували в одному з приміщень Кам’янської ЗОШ № 2, а потім – перемістились до житлової будівлі по вул. Миколаївська (колишня Кірова). В цьому контексті слід зазначити, що Петро Васильович разом зі своїми колегами по цеху доклали чималих зусиль, шляхом активної фізичної праці, роботи на суботниках, щоб заклад на новому місці повноцінно запрацював на всю потужність. Силами працівників тут був зроблений ремонт, переобладнано і змінено інтер’єр, удосконалено опалення тощо. Набутий організаційно-практичний досвід, який наш герой отримав у співпраці зі своїм добрим другом, директором Будинку піонерів Валерієм Бабенком, вже невдовзі буде використано у становленні й розвитку нового навчального закладу Кам’янщини, з яким і пов’яже більшу частину свого життя Петро Васильович Саранча – Станції юних техніків. Але це станеться трішки згодом, що стане наслідком наступного розвитку подій.
Наприкінці осені 1979 р. В.Бабенко залишив Будинок піонерів, очоливши літературно-меморіальний музей О.С.Пушкіна і П.І.Чайковського. Новим же директором установи став Петро Васильович Саранча, який в подальшому більше як півроку керував закладом. Однак згодом ситуація змінилася. Восени 1980 р. цю установу було фактично реорганізовано на 2 окремі позашкільні заклади: власне Будинок піонерів, куди увійшли гуртки мистецького нахилу (танцювальний, вокальний, художний та ін.) та Станцію юних техніків (далі – СЮТ), де сконцентрувались гуртки технічного напряму (автомодельний, авіамодельний та ін.). Останню зі згаданих установ і очолив П.Саранча.
СЮТ була створена з метою розвитку технічних здібностей учнівської молоді. Новий навчальний центр позашкілля Кам’янщини розмістився у окремому виділеному приміщенні по вул. Г.Кудрі (колишня ЗОШ №4, нині тут розміщується КП “Кам’янка-Благоустрій”). Після утворення тут почали діяти наступні гуртки: судномодельний, автомодельний, авіамодельний, радіоконструювання, радіотелеграфічний (азбука Морзе) та автоспорт (картинг). З наявним навчально-освітнім навантаженням Петро Саранча починав своє очільництво закладом, в подальшому розгорнувши масштабну діяльність для його всебічного розвитку та удосконалення.
Уже з перших днів роботи Петро Васильович почав налагоджувати тісну співпрацю з різними підприємствами і організаціями Кам’янського району, а далі з обласними, республіканськими та навіть окремими установами за межами України (в рамках СРСР). Це було зроблено для того, щоб постійно оновлювати матеріальну базу СЮТ, постачати нове обладнання, техніку, сировину для ефективної праці школярів на заняттях. Зокрема, з Кам’янського машбуду віддавали сюди відходи з металу, з Відділу геологів і лісгоспу – деревину та окремі будівельні матеріали, зі шкіл – різну списану техніку, верстати, з міліції – використані двигуни мотоциклів й запчастини тощо. Окреме технічне обладнання очільник СЮТ привозив з радіозаводів Сміли, Олександрії, Черкас, а також з далекого Красногорська, і при чому це здійснювалось на регулярній основі. Петро Васильович постійно моніторив ситуацію на цьому споживчому ринку, був у контакті з керівниками підприємств і коли траплялась нагода щось отримати для закладу, придбати, замінити, він обов’язково користався такою ситуацією, поповнюючи запаси СЮТ необхідною продукцією.
Чудово контактував П.Саранча і зі своїм освітянським керівництвом та його різними структурами. Дуже швидко очільники зрозуміли, що директор СЮТ вирізняється відповідальністю, цілеспрямованістю, наполегливістю і що на нього завжди можна покладатися при постановці складних питань та їхньому гарантованому вирішенню. Тому проекти й завдання, які пропонував на розгляд Петро Васильович у більшості схвалювались владними органами і відповідним чином фінансувались. Так, необхідний інвентар та обладнання для роботи в гуртках регулярно закуповувались у цільовому магазині наглядних посібників у м.Черкаси. Часто саме через Петра Саранчу Кам’янський відділ освіти в цьому магазині замовляв товари для всіх інших навчальних закладів району й чоловік за таку послугу не оминав можливості попросити щось і для СЮТу.
Різні матеріали також діставались із освітянських підвідомчих організацій. Петро Васильович постійно поповнював фонди свого закладу із структур Добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту (далі – ДТСААФ) та із Черкаської СЮТ. Коли він бував у обласному центрі, то завжди оглядав їхні склади, відбирав необхідне та домагався про оплату обраного матеріалу від Кам’янської влади. Підкреслимо, що все це зробити було зовсім непросто, адже попри і наявність коштів, пріоритет у поставках і фінансах у той час – 1980-ті – мали новобудови (ЗОШ № 1, ЗОШ № 2 та ін.), тому переконати парткерівництво у розвитку й облаштуванні саме СЮТ було складно. Але Петро Васильович мав чудові дипломатичні здібності, вмів розставляти необхідні акценти, тому поставлену ціль завжди доводив до її логічного завершення.
Стабільна матеріальна база стала вагомим чинником для надійного функціонування й розвитку гурткової роботи. Однак не менш важливим аспектом у даному контексті були й людські ресурси та їхній потенціал. Цьому питанню Петро Васильович надавав великого значення, скрупульозно підбираючи кадри для технічної сфери позашкілля. Відразу зазначимо, що не всі особи прижилися в СЮТі, дехто пропрацював тут лише кілька місяців, оскільки директор швидко розривав відносини із людьми, які не відповідали займаній посаді. Однак ті, хто дійсно працювали, любили свою справу, популяризували творчу діяльність, виконували поставлені плани та завдання, завжди могли розраховувати на підтримку від свого очільника у вирішенні тих чи інших питань. П.О.Лушпіган, І.О.Модліцький, В.М.Кодола, П.Г.Захаренко, О.І.Хоменко, Л.М.Сукач та ін. – всі вони були взяті на роботу Петром Саранчею, показали себе як висококласні спеціалісти, впродовж років очолювали в СЮТі різні гуртки, через які пройшли сотні учнів із Кам’янки та околиць. Для багатьох дітей відвідування цих занять стало визначальним у виборі життєвих пріоритетів, ключовим для розвитку вмінь, навичок і власного прогресу та базовим для майбутньої профорієнтації в цілому. Цьому якраз і посприяли кадри, підібрані П.Саранчею для роботи в СЮТ, які завжди вирізнялись високою кваліфікацією та професіоналізмом.
На базі такого потужного матеріального та людського підґрунтя наш герой активно розвивав структури довіреного йому закладу, постійно сприяючи його якісному оновленню та еволюції. Вже з перших днів директор доклав чимало зусиль для розширення асортименту навчально-освітніх послуг технічного позашкілля, забезпечуючи його необхідним ресурсом та якісним змістом. Це призвело до великих позитивних результатів. Якщо на момент утворення СЮТ у 1980-му році тут працювали лише 6 керівників та відповідно 6 гуртків на 25 груп школярів, то вже на поч. 1990-х рр. – період пікової діяльності закладу – 34 викладачі та 39 гуртків на 104 групи учнів (разом зі сільськими філіями). До вже згаданих вище авіамодельного, автомодельного, судномодельного, картингу та радіоконструювання додались такі наукоємні заняття як: ракетомодельний, колективна радіостанція, радіотелеграфічний, автотрасове моделювання, початкове моделювання, фотогурток, кульова стрільба, столярі-конструктори та інші. Для проведення практичних занять, як уже частково згадувалось вище, Петро Васильович звідусіль звозив, обмінював, купляв, а то і сам виготовляв різне технічне обладнання. У контексті останньої тези яскравим прикладом є той факт, що першу для СЮТу колективну радіостанцію П.Саранча особисто разом із колегами по вечорах паяли, щоб діти могли користуватися і вчитися обслуговувати дану техніку. Все це свідчить про велику самопожертву керівника закладу у його щирому пориві до поліпшення функціонування підвідомчої установи.
Окрім безпосередньо роботи у своєму приміщенні, викладачі СЮТ проводили і виїзні заняття у школах міста. Таким чином, зокрема, навчали азів початкового технічного моделювання, що відбувалось виключно у класах молодшої школи. Тут же при ЗОШ діяли і окремі філії СЮТ. Петро Васильович пропонував учителям очолити той чи інший технічний напрям, і якщо педагог погоджувався, він оформлювався через СЮТ для проведення гурткової роботи. Скажімо, при Кам’янській ЗОШ № 2 діяв фотогурток, при ЗОШ № 3 – ракетомодельний, а при ЗОШ № 1 – взагалі, загальноміський гурток з кульової стрільби. В даному контексті слід зазначити, що в різні періоди 1980-х рр. П.Саранча домігся передачі у власність СЮТу в окремих частинах міста – мікрорайон “Покровський” (“попівська хата” біля ЗОШ № 2), мікрорайон “Чмижина” (будівля дитсадка колгоспу “Жовтень”), мікрорайон “Вокзал” (водокачка) – об’єктів нерухомості. Тут також організовувались заняття, які проводились як вчителями СЮТу, так і педагогами зі шкіл.
Філії станції діяли і при школах району. Майже третина сільських ЗОШ були охоплені гуртковою роботою різної технічної спрямованості. Зокрема, у Михайлівці проводили заняття з колективної радіостанції та картингового спорту, при Ребедайлівській ЗОШ функціонував фотогурток, у Ревівці знову ж таки вчили картингістів тощо. Сільським школам, за потреби, Петро Васильович завозив необхідне технічне обладнання, організовував та координував роботу, вирішував різні організаційні проблеми.
Окрім налагодження постачання матеріальними ресурсами в межах СЮТ Петро Васильович реалізовував масштабні інфраструктурні проекти. Викладачі популярного у закладі автомодельного гуртка – П.Лушпіган, І.Модліцький – не раз говорили своєму керівнику про відсутність кордодрому, який так бажано мати для покращення якості їхньої роботи. Ці прохання не залишились непоміченими. Наприкінці 1980-х рр. П.Саранча домігся від відділу освіти фінансування для облаштування цільового майданчика біля приміщення СЮТ. Кордодром являв собою округлу площину з огородженим по центру окремим блоком, звідки діти запускали, регулювали та контролювали рух автомоделей, які переміщувались навколо них за круговим принципом. Роботи по зведенню нового об’єкту здійснювали безпосередньо працівники СЮТ разом зі своїм директором. Як наслідок, постав чудовий новий кордодром, де роками проводились змагання і тренування автомоделістів, навколо нього їздили картингісти тощо. Цей новий об’єкт став знаковим для СЮТ, одним із його символів, невід’ємно асоціюючись із цим закладом. Деякий час він взагалі був єдиним в усій Черкаській області. На жаль, в наші дні, через різні обставини, тут розмістили одну з міських котелень. Природно, що ніяких занять по автомодельному спорту на цьому місці вже не проводять.
Серед гуртків виокремлюється вже неодноразово згаданий вище картинговий спорт. Цей гурток виник ще у 1979 р. при Будинку піонерів на чолі з І.І.Сухарєвим. Коли у 1980 р. утворилась СЮТ, картингісти переїхали на нове місце, де у підвальному приміщення розмістили раніше придбані й зроблені карти та все необхідне технічне обладнання. В подальшому, завдяки П.В.Саранчі, автопарк постійно поповнювався новими мікро-автівками та запчастинами до них. У 1982 р. в дворищі СЮТу було зведено окреме гаражне приміщення, куди остаточно переселились картингісти, де вони і займались наступні 20 років. Навколишню ж територію у дворі капітально заасфальтували, а вже згодом зробили і кордодром, що дозволило юнакам займатись улюбленою справою, не виїжджаючи на проїжджу частину, що, звісно, унеможливило виникнення різних небезпечних ситуацій.
На початковому етапі вже повноцінного функціонування картингового гуртка в СЮТі виникла проблема із постачанням двигунів. Вихід із такої скрутної ситуації знайшли досить швидко. Із керівництвом СЮТ зв’язались представники Кам’янського відділку міліції, які запропонували для гуртка “безхозні” мотори з мопедів (50 см3) та мотоциклів (125 см3) марки “Мінськ” (конфісковані, списані тощо). Мотори з цього транспорту оптимально сідали на раму картів. П.Саранча погодив цю пропозицію і надалі було домовлено про постачання даних двигунів на СЮТ, де їм знайшли гарне практичне застосування. В наступні роки ця усна угода стабільно діяла, тому питання моторів було закрите.
Розвиток картингового спорту у Кам’янці відбувався настільки швидко і гармонійно, а люди, які цьому сприяли, були такими наполегливими та завзятими, що вже на 2-ий рік функціонування гуртка в містечку – у 1980-му – тут провели обласні змагання. Це відбулося за наполяганням директора СЮТ П.Саранчі. Якраз наприкінці 1979 р. у с.Тимошівка завершили асфальтування посадкових смуг аеродрому. Тому тут, як факт, розмістилась велика простора територія, де можна було потенційно проводити змагання. Цим і вирішив скористатись Петро Васильович для обкатки нового летовища. Як наслідок, після узгодження всіх необхідних організаційних питань з обласною і міською владою, у жовтні 1980 р. у Кам’янці відбулись перші загальнообласні змагання з картингу.
Регіональним рівнем Кам’янська СЮТ не обмежилася і невдовзі тут організували всеукраїнські змагання. Ідея щодо проведення даного республіканського турніру зародилась у очільника СЮТ П.В.Саранчі ще у 1980 р., після вдалого проведення обласних змагань. На базі цього успіху виникло бажання підняти планку до національного масштабу. Петро Васильович на початку 1983-го року звернувся до обласного керівництва СЮТ з відповідною ініціативою. Черкаські очільники не були в захваті від цієї ідеї, розуміючи рівень відповідальності та об’єм різноманітних організаторських клопотів. Але П.Саранча наполіг на своєму, запевнивши в особистому зобов’язанні провести все належним чином. З такими думками він поїхав до Києва, куди кам’янського керівника СЮТу і направили залагоджувати його ж ініціативу.
Перемовини пройшли конструктивно, легко і успішно. Вже невдовзі на Кам’янщину завітала столична делегація, щоб оглянути спроможність місцевої інфраструктури провести республіканські змагання. Оцінивши високий рівень асфальтного покриття на Тимошівському аеродромі, місця для розселення та стоянки транспорту, всіляке сприяння місцевої влади, київські керівники погодили організацію у Кам’янці XVI-их мікроавтомобільних змагань на першість України серед школярів. Датою проведення дійства назначили 1 – 3 липня 1983 р.
Переможцем цих змагань серед школярів у Кам’янці стала команда із Харківської області. ІІ-ге місце посіли представники Миколаївщини, а бронзою вже задовольнилась команда із Дніпропетровської області.
На Всеукраїнських змаганнях з картингового спорту були представлені й місцеві вихованці. І хоча призових місць вони не здобули, у хвості пелотону юнаки теж не пленталися, показавши гідний рівень підготовки.
Обстановка у містечку, прийом, організаторська підготовка – все це було забезпечено настільки добре і злагоджено, що вже через 2 роки – у 1985-му – київські керівники вже самі звернулись до Кам’янки з метою проведення в містечку республіканських змагань із картингу. Звісно, що тут все погодили і під керівництвом П.Саранчі знову провели не менш масштабне дійство. Це стало яскравим “знаком якості” як місцевого картингового спорту, так і населеного пункту в цілому.
Взагалі, починаючи з 1980 р. і до 2003 р. включно, у Кам’янці щорічно проводилися змагання з картингу: або міські й районні, або обласні чи міжрайонні. Був навіть період, коли такі змагання проводили по кілька разів на рік. Все це свідчило про стрімкий розвиток і популярність заняття серед кам’янських юнаків.
Як уже частково згадувалось вище, із перших днів функціонування картингового гуртка у Кам’янці кількість охочих записатись у нього зашкалювала. Це призвело до того, що замість стандартної однієї групи дітлахів на нове захоплююче технічне заняття швидко набралось 4, а потім вже і 6 груп юнаків із 15-ти осіб у кожній. Зазначимо, що окрім власне містян, до гуртка записались та приїжджали і багато учнів із сіл Кам’янського району. З кожними із них Іван Іванович Сухарєв впродовж тижня займався у визначений для цього час. Дещо пізніше, у другій половині 1980-х рр., ще одним викладачем з картингового спорту в СЮТ став Петро Григорович Захаренко. Досить швидко він також набрав 6 груп учнів, розвантаживши таким чином І.Сухарєва та примноживши кількість кам’янських підлітків та школярів із сіл району, бажаючих вивчати ази картингової науки. Але, як виявилося, навіть цього було недостатньо.
Директор СЮТ Петро Васильович Саранча постійно мав стратегію щодо наближення гурткової роботи для дітей у кожному з мікрорайонів міста. Тому поступово у різних місцях Кам’янки з’являвся той чи інший гурток від СЮТ. Зважаючи на велику популярність картингу, його розширення по територіальному принципу з часів свого виникнення було ледь не першочерговим завданням. Відповідно, коли вивільнилось одне з просторих приміщень у мікрорайоні “Вокзал”, П.Саранча, зважаючи на кількість охочих та існуючі перспективи, вирішив заснувати ще один філіал. На посаду керівника він запросив Володимира Васильовича Мендруля, який гарно розбирався в автомобілях. Той охоче прийняв пропозицію. Як наслідок, із СЮТу в означене приміщення на “Вокзал” перевезли декілька картів і вже згодом тут, на новому місці, закипіла насичена автоспортивна праця. Дещо пізніше, за ініціативи директора Кам’янського спиртзаводу Олександра Михайловича Касяна, картингісти переселились у стару будівлю водокачки. Тут зробили ремонт та створили всі умови для цієї справи. Невдовзі В.Мендруль домовився, щоб для картингістів заасфальтували частину дороги та придбали ще кілька картів. Все це свідчило про велике захоплення цим заняттям, завдяки чому і проявлявся великий ентузіазм всіх до цього причетних.
Таким чином, функціонування гуртка з картингу на мікрорайоні “Вокзал” мало наслідком наступну констатацію фактів: у Кам’янці одночасно працювали 3 керівники гуртка картингістів, у кожного з яких було по кілька груп юнаків. Більше того, філіали картингового спорту діяли і в окремих селах Кам’яннського району – Ревівці та Михайлівці. Це стало вінцем розвитку картингу, пікові показники якого припали на кінець 80-х – поч. 90-х рр. ХХ ст.
Регулярне проведення змагань у Кам’янці стало невід’ємним атрибутом діяльності СЮТ часів очільництва Петра Саранчі. Тут постійно організовували міські й районні, а періодично – обласні й згадані вище республіканські (згодом всеукраїнські) командні протистояння у різних технічних напрямах.
Особливо слід виокремити обласні змагання, які відбулись улітку 1991 р. Ця подія була приурочена до 10-річчя з дня утворення СЮТ. В один день визначали між собою кращих вихованці різних технічних гуртків: на пляжі р.Тясмин у Кам’янці змагались судномоделісти, тут же поряд на стадіоні виявляли найспритніших авіамоделісти, у Тимошівці боролись за звання найшвидших картингісти та ін. Вінцем цих заходів став проліт над містом дельтоплану, який розкидав листівки із закликом до молоді записуватись у гуртки СЮТу. Петро Васильович особисто домовився про залучення цього повітряного транспорту у Черкасах, забезпечивши його тут на місці пальним та ще й з великим надлишком. Безумовно, задіяння дельтоплану викликало багато барвистих емоцій серед представників різних верст населення Кам’янки, молодшого та старшого поколінь, адже такі пам’ятні події ніколи не можуть забутись. П.Саранча, однозначно, забезпечив створення святкової атмосфери, не пошкодувавши своїх зусиль, нервів, коштів, матеріальних ресурсів, щоб дана подія відбулась на найвищому рівні. Все це свідчить про його далекоглядність, відповідальність та щире бажання всіма методами і засобами популяризувати свій навчальний позашкільний заклад.
Турбувався Петро Васильович і про дозвілля молоді. Ще коли він працював у Будинку піонерів, чоловік одним із перших у закладі самостійно організував для дітей піший похід до Холодного Яру, під час якого юні вихованці змогли наживо ознайомитись із пам’ятками Гайдамаччини та національно-визвольного руху українського народу середини XVII ст. Надалі, вже в часи очільництва СЮТ, ця практика продовжилась. Наприкінці 1980-х рр. П.В.Саранча домовився про передачу у власність свого закладу пасажирського автобусу, а паралельно – через обласний відділ освіти – домігся придбання вантажного автомобіля “Газ-53”. Все це значно розширило можливості для викладачів та вихованців СЮТ щодо здійснення їхньої професійної діяльності (поїздки на змагання та семінари, обмін досвідом між різними установами), а також і для організації відпочинку. Відповідно, дітей почали регулярно возити з ознайомчою ціллю до Холодного Яру, на відпочинок до р.Дніпро (с.Боровиця, с.Сагунівка), а ще згодом – навіть на оздоровлення до моря. Як правило дітлахів відвозили на Чорне море у м.Лазурне, де було неглибоко й відповідно безпечно для юних гуртківців. Позитивних вражень від відпочинку на прекрасному морському узбережжі вистачало надовго.
Із здобуттям Незалежності України у 1991 р. почався новий етап у діяльності СЮТ. У перші роки роботи помітного негативного впливу у новій суспільно-політичній обстановці ще не відчувалось. Більше того, у 1992 році Петро Саранча зумів через Кам’янський відділ освіти та райдержадміністрацію придбати на республіканській базі ДТСААФ “Чайка” (м.Київ) різне технічне обладнання, мікродвигуни, кілька нових картів, 2 радіостанції та ін. Це стало вагомим підґрунтям для подальшої якісної гурткової роботи. Однак з часом економічні негаразди в Україні, які виникли через розрив штучно створених комуністичним тоталітарним режимом господарських зв’язків та недоліками в управлінні українських владоможців, дійшли і до СЮТу. Почалися затримки із виплатою зарплати, скорочення окремих одиниць, а відтак – і відтік кадрів. Петро Васильович, будучи в однакових умовах з усіма іншими, переконував їх залишитися, очікуючи ймовірного поліпшення обстановки, але залишилися не всі, бажаючи прогодувати сім’ї, дехто йшов із закладу в пошуках кращої долі.
У середині 1990-х рр. ситуація дещо вирівнялась та поліпшилась. Оплата праці та енергоносіїв набули стабільного фінансування, хоча про якесь оновлення матеріальної бази вже не йшлося. Проте і наявних матеріальних ресурсів, які директор СЮТ дістав і накопичив у попередні роки було достатньо для нормального функціонування гуртків впродовж як мінімум десятиліття. Петро Саранча весь цей час, наголосимо, не спочивав на лаврах, а свідомо активно працював. Він постійно спілкувався з кам’янським районним керівництвом, їздив на зустрічі з цільовими візитами до Черкас та Києва, турбуючись про покращення господарських умов і фінансового забезпечення. Також наш герой продовжував контактувати із різними підприємствами та установами Кам’янщини, періодично домовляючись про постачання на станцію сировини, техніки, різного обладнання тощо. Це дало практичні результати. Не зважаючи на різного роду скруту, скорочення діяльності філій по школах, безпосередньо у приміщенні СЮТ наприкінці 1990-х – поч. 2000-х рр. ще продовжувала кипіти робота. Активно діяв деревообробний гурток на чолі з В.Кодолою, авіамодельний під керівництвом В.Бичка, автомодельний за очільництва І.О.Модліцького, картинговий під орудою І.Сухарєва та П.Захаренка та ін. Як і раніше дітей возили у різні місця на відпочинок, створюючи їм чудове дозвілля. Таким чином, Петру Васильовичу вдалось утримати основу колективу, потурбуватись про його матеріальне постачання, забезпечивши на цьому базисі виконання головної мети діяльності СЮТ – виявлення і розвиток технічних здібностей кам’янської молоді.
На поч. 2000-х рр. Петро Васильович почав задумуватись над виходом на пенсію. Вже давались взнаки попередні насичені роки трудової діяльності, різні хвороби й взагалі чоловік сам бажав дати дорогу молоді. Але кам’янські керівники не раз переконували його залишитись, прекрасно розуміючи цінність такого кадра, його обізнаність у цій сфері, високо оцінюючи професійні директорські якості. Однак, все ж у 2003 р. Петро Саранча вийшов на заслужений відпочинок. Ще кілька років опісля чоловік попрацював, організувавши в Кам’янці філію Черкаського турбюро, займаючись перевезенням та організацією відпочинку кам’янчан на море. Але робота у туристичній сфері тривала для нього лише кілька років. Після цього наш герой повернувся до своєї першої набутої і чи не найулюбленішої справи – роботи з деревом. П.Саранча почав виготовляти на замовлення меблі, предмети побуту та інтер’єру. І до сьогодні ця праця дуже подобається чоловіку, недаремно його продукція, вирізняючись витонченістю, майстерністю та якістю, користується популярністю серед споживачів. У цьому контексті наш герой ще й досі з великим захопленням згадує своїх перших вчителів у модельному цеху в машинобудівному заводі, які пройшовши страшне горнило німецько-радянської війни 1941 – 1945 рр., зберегли чесноти людяності, відповідальності та професіоналізму, і так гармонійно зуміли передати професійні навики Петру Васильовичу.
Різнобічна діяльність П.В.Саранчі, його керівничі здібності й таланти не могли обійти поза увагою владні органи. Відповідно, він нагороджений різними грамотами від Кам’янського і Черкаського відділів освіти, Міністерства освіти і науки за чудово проведені змагання з різних видів технічного спрямування, ювілейними відзнаками та нагородами від місцевого самоврядування та громадських організацій, нагороджений знаком “Відмінник освіти України” тощо. Наголосимо, що в даному випадку всі означені регалії не були бутафорними, як дуже часто траплялось по відношенню до інших персон.
На жаль, історія очолюваного П.Саранчею навчального закладу завершилась мінорною нотою. У 2018 році, через різні організаційні, фінансові, демографічні та інституційні проблеми СЮТ був об’єднаний із Будинком творчості (колишній Будинок піонерів) у межах єдиного Центру художньо-естетичної та науково-технічної творчості учнівської молоді. Саме тут зараз і проводиться різна гурткова робота для кам’янських школярів, в тому числі й ті технічні заняття, які колись відбувались у межах СЮТ. У пам’яті ж сучасників та нащадків Петро Васильович продовжує залишатись як мудрий керівник та організатор, чиє творче дітище досягло високих результатів розвитку та впродовж років було гордістю всього Кам’янського краю. П.Саранча, його життя та діяльність, риси характеру і чесноти є чудовим прикладом для наслідування майбутнім поколінням кам’янчан.
В цілому, підсумовуючи вищесказане, можна сміливо стверджувати, що серед когорти талановитих керівників на Кам’янщині у другій половині ХХ ст. яскраво виокремлюється постать П.В.Саранчі. Його організаторські, дипломатичні, практичні та цілеспрямовуючі вміння призвели до нового етапу в розвитку позашкілля, посприявши всебічному розвитку молоді та їхній профорієнтації. Людські, особистісні й професійні риси цієї персони є чудовим орієнтиром для наслідування майбутнім поколінням кам’янчан, як приклад безмежної відданості своїй справі, безвідмовності у вирішенні складних завдань, готовності брати на себе велику відповідальність, здорового прагматизму, щирості, оптимізму для себе й оточуючих. Значимий внесок Петра Васильовича у розвиток освітньої галузі Кам’янського краю оцінений численними відзнаками та нагородами, як на місцевому рівні, так і у всеукраїнському масштабі, що наочно підтверджує його таланти як очільника й організатора. Впевнено констатуємо, що Петро Васильович Саранча – видатний кам’янчанин сучасності, з яким нам щастить жити в один час.

Олександр Мушта,
Кам’янський заповідник