Кам’янський заповідник

Паралельно із доленосними державотворчими процесами в Україні 1989 – 1991 рр., котрі увінчались проголошенням Незалежності, в цей час відбувався і активний рух за утворення національних релігійних організацій. Так, зокрема, у 1988 р. офіційно вийшла із “катакомбного” функціонування Українська греко-католицька церква (далі – УГКЦ), в наступному 1989 р. відновила свою діяльність заборонена ще перед початком Другої Світової війни Українська автокефальна православна церква (далі – УАПЦ). Також у цей же період почали діяти різні протестантські течії. Рух за відокремлення найчисельнішого в країні Українського екзархату Російської православної церкви (далі – РПЦ) та створення на цій базі незалежної національної релігійної організації провадив очільник екзархату, митрополит Філарет (Денисенко).

Звичайно, реальна самостійність Української церкви не влаштовувала імперський центр у Москві. Через це РПЦ усунула Філарета з посади Предстоятеля, а той, у свою чергу, у 1992 році разом з однодумцями проголосив утворення Української православної церкви Київського патріархату (далі – УПЦ КП).

Основою формування нової національної православно-церковної організації стали розрізнені парафії РПЦ та УАПЦ, які долучались до структур УПЦ КП в усіх куточках України після її офіційного проголошення. Першою православною громадою Кам’янщини, котра виявила бажання приєднатися до КП і навіть деякий час формально була в його складі, стала Кам’янська Свято-Миколаївська парафія. І перед тим, як детально розкрити історичний ракурс цієї теми, слід коротко окреслити хронологію розвитку парафії новітньої доби часу.

Свято-Миколаївський храм у Кам’янці комуністи зруйнували у 1936 р. в ході розгортання в СРСР антирелігійної кампанії. На місці цієї селянської церкви (поряд у парку знаходилась родинна церква власників містечка – поміщиків Давидових) невдовзі збудували Будинок культури (діє понині). Відповідно, на деякий часи православно-християнське життя у містечку припинилось.
Богослужіння відновилось уже наприкінці радянсько-німецької війни 1941 – 1945 рр. Але при цьому релігійні обряди проводились у простій сільській хаті, переобладнаній під храм. Ця будівля знаходилась недалеко від зруйнованої у 1936 р. Свято-Миколаївської церкви. До початку 1980-х рр. тут змінилось кілька священиків, які в умовах всіляких утисків і обмежень проводили церковно-релігійну діяльність. Все кардинально змінилось, коли до Кам’янки у 1981 р. прибув новий настоятель – отець Олексій (Решетняк). Оскільки навколо цієї особи буде розкриватися основна проблематика дослідження, слід коротко зупинитись на характеристиці його життєвого шляху.

Олексій Федорович Решетняк народився у 1927 р. у м. Старобільську (нині – окупована Росією частина Луганської області). В ході Другої Світової війни він був мобілізований до лав радянської армії, де прослужив впродовж 7 років. О.Решетняк, в умовах офіційно пануючої політики державного атеїзму, зумів вирости віруючою людиною. Під час відбуття військової повинності він підвозив священика, тепла і щира розмова з яким наштовхнула його на духовну стежину. Цьому дуже посприяла і віруюча мама О.Ф.Решетняка, що в цілому і визначило його долю.

Після демобілізації Олексій Решетняк повернувся до Старобільська, де працював спочатку у шахті, потім водієм у колгоспі, а пізніше – завгаром. Тут він познайомився із дівчиною Олександрою (майбутня матушка Олександра Григорівна), з якою у 1954 р. одружився. Звісно, що у містечку О.Решетняк відвідував церкву, яка попри складні обставини тут функціонувала. З часом настоятель Старобільського Миколаївського храму, інші місцеві священики почали наполегливо радити і переконувати Олексія Федоровича перейти на духовну ниву. Той, врешті-решт, погодився. Спочатку духовну освіту він здобував при рідній церкві у Старобільську, а потім поїхав до Дніпропетровська (нині – м. Дніпро), де став послушником в одному з місцевих храмів. Вже згодом, у 1977 р., у Київському Володимирському соборі митрополит Філарет висвятив О.Ф. Решетняка у священицький сан.

У 1978 р. о. Олексія направили до м. Тальне. Тут він відслужив впродовж трьох років. За цей час, за надскладних обставин, завдяки небайдужій громаді та вищим духовним силам він зумів побудувати у містечку храм. Це, звісно, забрало багато моральних та фізичних сил у священика. Зокрема, під час зведення церкви о.Олексій дуже застудив легені, і аж у далекій Одесі його врятували від згубних наслідків. Однак такі випробування долі не зігнали священика з обраного шляху.

У 1981 р. Олексія Федоровича направляють уже до Кам’янки очолити місцеву Свято-Миколаївську парафію. Ще напередодні священика попередили, що тут немає храму, який, як і в Тальному, йому доведеться будувати. Однак такі труднощі не зупинили о. Олексія.

Прибувши до Кам’янки й побачивши молитовну хатинку, яка слугувала за храм, священик почав клопотати щодо зведення нової церкви. Але така ініціатива відразу викликала супротив з боку Черкаського обласного уповноваженого у справах релігії та культу, який координував цей процес, та, відповідно, місцевої влади, яка була безпосередньо підконтрольна центру. Такий стан речей, звичайно, зовсім не здивував о. Олексія, однак тоді, за свідченням його дружини, він сказав: “Я побудую тут храм навіть ціною свого життя”.

Під приводом реконструкції існуючого молитовного будиночка у обласної влади був взятий дозвіл на закладання нового фундаменту. Настоятель парафії разом із матушкою Олександрою, яка, звісно, у всьому сприяла і допомагала чоловікові, розраховували, що після закладання фундаменту вже потім якимось чином вдасться на ньому звести і храм. Чи то так було потрібно, чи то так просто збіглося, але під час залиття бетоном підніжжя хатинки її старезна задня стіна розвалилася. Відповідно, весь будиночок треба було так чи інакше переплановувати. Однак, коли прибув на інспекцію черкаський релігійний (точніше антирелігійний) уповноважений керівник, він забракував закладений фундамент, зрозумівши, що на цій об’ємній площі планується зведення не простого прямокутного приміщення, а повноцінної культової церковної споруди. Через це погодження на подальшу розбудову уповноважений не дав, і майбутнє парафії стало невизначеним.

Така свого роду заборона та всілякі обмеження навели о. Олексія на думку звести храм у іншому місці. Зокрема, мається на увазі будинок, де вони мешкали з дружиною по вул. Свердлова (нині – вул. Сонячна). Своє жиле приміщення, ще раніше, як варіант “Б”, подружжя навіть розширило й перепланувало, щоб згодом, переробивши екстер’єр та інтер’єр, “скласти” церкву. Однак цього все ж таки не сталось, і храм з’явився на визначеному на початковому етапі місці. Хоча для реалізації цієї мети довелось застосувати високу дипломатію.

Син подружжя Решетняків – Олександр Олексійович – зумів здобути в таких тяжких обставинах вищу духовну освіту. Більше того, його направили служити священиком у м. Карлові Вари (тодішня Чехословаччина). Маючи духовний сан та такий поважний статус, однозначно, він міг “замовити словечко” перед вищим керівництвом країни щодо того чи іншого питання. Цим і вирішили скористатись його батьки. Детально описавши сину ситуацію щодо супротиву партійних бюрократів стосовно побудови церкви у Кам’янці, о. Олексій з дружиною попросили, щоб він переговорив про це із найвищими очільниками у Москві. Як наслідок, о. Олександр (Решетняк) зустрівся із представником Ради у справах релігії при Раді Міністрів СРСР, який тривалий час до цього керував відомством – Володимиром Олексійовичем Куроєдовим. Після тривалої розмови, умовлянь і переконань той дав “зелене світло” і відправив до м.Черкаси розпорядження щодо дозволу будівництва храму в Кам’янці. При цьому був даний припис, щоб церква мала якісну, привабливу зовнішню архітектурну конструкцію. Звісно, що погодження у вищих органах стимулювало активний будівельний процес.

Отець Олексій з матушкою Олександрою організували збір коштів на зведення нового храму. Старенькі бабусі, небайдужі кам’янчани ходили повсюдно по оселях і по копійчині збирали фінансові пожертви. Матеріали на церкву купляли в різних населених пунктах. Так, зокрема, цеглу придбали у Кривому Розі. Однак це було зроблено з надзусиллями. Виплеканий радянською партійною ідеологією пролетаріат з ворожістю поставився до представників духовенства. Тому, навіть за наявності грошей, не хотів продавати будматеріал. Як згадує матушка Олександра Решетняк, о. Олексій, який на автівці приїхав до м. Кривий Ріг з дружиною, був зовсім виснажений. Відмова видавати цеглу його ще більше морально підкосила, тим паче, що в той момент він уже хворів. Тоді Олександра Григорівна пішла до одного з керівників підприємства, поклала йому на стіл свій нагрудний срібний хрестик, як додатковий викуп за матеріал, з проханням видати обіцяне та не вбивати морально священика, який був дуже слабким. Врешті-решт, після всіляких умовлянь цеглу таки видали. Можливо, що саме згаданий хрестик і визначив позитивне вирішення питання. Разом із будматеріалом також виділили й вантажівку з водієм, який все це відвіз до Кам’янки. По приїзді, уночі, машину небайдужі містяни швидко розвантажили, й вона вирушила назад до Кривого Рогу.

Основні будівельні роботи церкви проходили впродовж літа-осені 1988 р. Отець Олексій приурочив таку важливу справу, звісно, до 1000-ліття хрещення Київської Русі. До кінця осені 1988 р. екстер’єр будівлі був завершений. Однак висвятити храм о. Олексій не встиг. Як вже було згадано раніше, священик тривалий час хворів, потім переніс важку операцію, після чого 19 лютого 1991 р. О. Решетняк відійшов у вічність. Завершальні роботи по зведенню храму Миколи-Чудотворця у Кам’янці громада міста на чолі з матушкою Олександрою зробили на початку 1993 р.

На той момент постало питання щодо конфесійної приналежності парафії, що в умовах виникнення кількох православно-церковних течій – УАПЦ, РПЦ (що офіційно в Україні переназвали на УПЦ МП), УПЦ КП – було надважливо у суспільно-ідеологічному плані. Цю релігійну проблематику описує наступна передісторія.

Після смерті о. Олексія Свято-Миколаївську парафію у Кам’янці, яка відносилась до Українського екзархату РПЦ, почергово очолювали кілька священиків. Однак жоден з них, через різні причини, надовго не прижився. Опісля настоятелем храму на деякий час став син подружжя Решетняків – о. Олександр. Очолюючи ще з 1989 р. екзархат РПЦ у Чехословаччині, на початку 1990-х рр. він переїхав до Кам’янки, оскільки, як пояснює матушка Олександра, йому приснився покійний батько, який просив сина допомогти матері. Однак о. Олександр протримався на священицькій кафедрі недовго.

Наприкінці 1992 р. о. Олександр вирушив до м. Карлові Вари залагоджувати свої побутові справи. Як наслідок, замість О.Решетняка сюди прислали о. Василя (Одородько), який знав о. Олександра. Черговий новий священик проявляв симпатії до національної церковної структури УПЦ КП, хоч він сам перебував у лавах РПЦ, як і власне Свято-Миколаївська парафія у Кам’янці. У такій сприятливій атмосфері, на фоні загального українського національно-культурного відродження, громада парафії вирішила зорганізуватись для виходу зі структури РПЦ (УПЦ МП). Матушка Олександра, за порадою о. Василя, провела збір підписів про перехід храму Миколи-Чудотворця до УПЦ КП. Результати опитування підтвердили бажання людей створити українську парафію – сотні людей сказали “так”. Однак, звичайно, цього було замало для реалізації поставленої цілі.

Невдовзі о. Василя, очевидно через його прихильність до українського церковного руху, перевели в іншу парафію, і замість нього на початку 1993 р. на Свято-Миколаївську парафію, на тимчасовій основі, допоки не прибуде з Чехословаччини о. Олександр (Решетняк), прислали нового священика – о. Олександра. Однак він, попри очікування, став тут повноцінно господарювати, даючи зрозуміти, що має бажання залишитись надовго. Але вже через недовгий проміжок часу стали поширюватись чутки серед населення, що новоприбулий священик Олександр не має духовної освіти, не відповідає зайнятому ним сану, відповідно не маючи права бути настоятелем храму. Щоб розібратися з цією проблемою та з’ясувати причини постійного зміни священиків, люди вирішили провести парафіяльні збори.

На це зібрання, яке відбулось 27 лютого 1993 р., зійшлись як місцеві жителі – прихильники “єдиної” РПЦ, так і представники українських національно-політичних течій – “рухівці” В.Кужіль, В.Даниленко, В.Скляренко, О.Нестерчук та ін. Також із Черкас приїхав член УНА-УНСО В.Дрозд, який роздавав різні націоналістичні брошури та газети.

Згадує О.Нестерчук: “Збори почались із вечірньої, яку провів о. Олександр. Він зачитував різні тексти зі Святого Письма, говорив про притчі та християнські повчання. Зокрема, процитував Євангеліє від Матвія: “Не суди і судимий не будеш”. Після цього священик почав вихваляти УПЦ МП (РПЦ), назвавши її єдиною “істинною” церквою, лаяв митрополита Філарета та УПЦ КП, а УАПЦ взагалі назвав сектою. На такі твердження відреагували “рухівці”. Я зробив зауваження священикові, посилаючись на його ж слова про неосудність, тим паче виголошені в церкві та ще й напередодні посту. Отець Олександр не зміг чітко відповісти, але цю ситуацію врятував приїжджий благочинний РПЦ (Кам’янський і Смілянський райони) зі Сміли о. Вадим. Той почав говорити про наболілу для містян проблему – зміну священиків у парафії, відсутність благодаті у храмі, що цьому, очевидно, і сприяє тощо. Однак його промову перебив один із місцевих жителів, який почав вимагати говорити українською мовою. Священик відмовив, запитавши того пред’явити документи. Прихожанин, в свою чергу, став вимагати показати посвідку о. Вадима. Ситуація ставала все більш напруженішою.

Парафіяни церкви Миколи Чудотворця почали випитувати у благочинного про причини постійної зміни священиків. Частина прихожан говорила, що їхнім єдиним настоятелем є о. Олександр (Решетняк), на повернення якого у Кам’янку вони ще сподівались. Прихильники ж РПЦ із с. Юрчихи, які знаходились у церкві, у відповідь емоційно голосили, що приїжджий з Чехословаччини священик тут запровадить католицизм, а у відході настоятелів з храму звинуватили матушку Олександру, яка нібито видзвонює всі інстанції, щоб зміщувати неугодних їй людей. Натомість, о. Вадим просив, щоб люди допомагали новому священикові – о. Олександру – обжитись і закріпитись. Однак на вимогу присутніх активістів показати диплом про вищу духовну освіту цієї особи та документи про його призначення благочинний із Сміли нічого не зміг відповісти. Відповідно, поширені раніше чутки, фактично, підтвердилися”.

Отаким незрозумілим чином збори і завершились, по суті, нічого конкретного не вирішивши. Люди з недовірою ставились до о. Олександра, який невідомо звідки взявся й хтозна-де навчався. Свідомо оцінюючи ситуацію, очільники церковної ради не видавали священикові ключі від храму. Представники ж кліру та прихильники РПЦ, у свою чергу, почали зводити на матушку Олександру та її сина наклепи, що вони нібито крадуть рушники, перевозять і продають закордон ікони, й взагалі готують парафію до переведення у католицтво та ін. З цими усіма “неподобствами” прибулий о. Олександр обіцяв розібратися, гарантував наведення загального ладу і спокою, а також навіть хвалився організувати церковний хор із професійних співаків. Обстановка напружувалась, переходячи всі можливі межі.

У п’ятницю 19 березня 1993 р. по місцевому радіо прозвучало оголошення, що 21 березня Миколаївський храм відвідає очільник Черкаської єпархії УПЦ МП (по суті – РПЦ) єпископ Софроній. Мета відвідин – переобрання православно-церковної ради і вирішення проблеми із частою зміною священиків. Почувши про це місцеві активісти національно-релігійного руху, враховуючи думку населення (чому підтвердження – зібрані раніше підписи), таку незрозумілу ситуацію із кліром РПЦ у парафії вирішили організувати перехід до лав УПЦ КП. Один із представників місцевого осередку “Народного Руху” відправив телеграму у Київ про бажання приєднання Свято-Миколаївської парафії до КП і водночас надіслав лист Софронію про вихід з РПЦ.

Вже наступного дня – 20 березня, – очевидно, за направленням від вищого керівництва, до Кам’янки прибув єпископ Черкаський і Чигиринський УПЦ КП Нестор. З дозволу матушки Олександри він почав проводити богослужіння. З точки зору патріотичних емоцій, почуття омріяного наближення до національно-церковної організації, її захисту та безпеки до храму Миколи-Чудотворця прибули місцеві активісти – В.Рябошапка, В.Кужіль, О.Нестерчук, С.Трохименко, В.Скляренко, М.Шульський та ін. Всі вони були присутні в церкві під час відправлення обрядів. У той же час, у ході цього процесу до храму періодично заходив діючий тоді священик УПЦ МП о. Олександр, місцеві прихильники “руського міру”, різні провокатори. Всі вони говорили про незаконність богослужіння о. Нестором, згадували “незлим, тихим…” митрополита УПЦ КП Філарета, говорили, що в церкві служать католики тощо. В храмі ж відправляли службу впродовж всього дня аж до ночі, а місцеві “рухівці” – О.Нестерчук, В.Рябошапка, С.Трохименко – взагалі вирішили тут заночувати. Цей день і був, по суті, єдиними нетривалим періодом формального перебування Свято-Миколаївської парафії в лавах УПЦ КП.

Згадує М.Андрущенко: “Ранкову недільну службу 21 березня єпископ Нестор розпочав о 07.30 год. До вже присутніх тут активістів у храмі в цей час долучились ще кілька осіб – я, М.Шульський, та ін. Тоді вже було відомо, що прийшла позитивна відповідь з Києва про прийняття парафії до УПЦ КП, але, в той же час, отримано і погрозливого листа від о. Софронія, що перехід до нової конфесії – незаконний, а всі причетні до цього представники парафії на чолі з матушкою Олександрою відлучаються від церкви. Зважаючи на ці обставини, церкву Миколи Чудотворця, при виникненні форс-мажорних ситуацій, єпископ Нестор наказав зачинити з середини під час служби, та взагалі сказав людям бути готовим до всього. З такими тривожними думками і почали очікувати результатів такого національно-релігійного переходу”.

Зі спогадів М.Шульського: “Очільник Черкаської єпархії Софроній, дізнавшись про ймовірний відхід парафії, сколотив чисельну “групу підтримки”, яка разом з ним поїхала до Кам’янки. До цієї “свити” входили як духовні особи, безпосередньо йому підконтрольні, так і агресивно налаштовані різні світські громадяни (суч. мовою – “тітушки”). Паралельно, тут же у Кам’янці сформувалась група людей, яка складалась із духовних осіб із с. Райгород, с. Юрчиха, с. Ребедайлівка, а також різних прихильників “канонічної” церкви (РПЦ). Саме ця кам’янська спільнота ринулась до храму Миколи Чудотворця у неділю 21 березня о 9.00 год.

Оскільки церкву заздалегідь зачинили, когорта симпатиків РПЦ вирішили туди вдертись силою. Маса людей почала штовхати та виламувати двері, які з середини тримали я та М.Андрущенко. Однак довго ми не змогли протриматись. Під натиском великої кількості осіб вхідна защіпка відірвалась, нападники ввірвались до храму й повністю заполонили приміщення. Інша група прихильників МП зайшли на дзвіницю й забили у дзвони.

Єпископ Нестор з дяком Василем, щоб уникнути розправи, зачинились за вівтарем. Нападники штурхали і ці двері, але все ж вломлюватись ще й до цього місця не посміли. Однак вони вихопили митру (єпископський головний убір) Нестора, яку він не встиг прихопити, рятуючись втечею. Однак, незважаючи на це архієрей з вівтаря все ж не виходив. Згодом до храму ввійшов благочинний РПЦ зі Сміли о. Вадим, який під’їхав сюди разом зі своїми прихильниками з с. Балаклея та району, а вже за ним (через 5 хв.) – Софроній зі прихильниками”.

Згадує О.Нестерчук: “Керівник Черкаської єпархії проголосив, що УПЦ (без вказівки МП) – єдина законна церква в Україні, а УПЦ КП – “розкольники”, “неканонічні” і т.д. Також він лаяв матушку Олександру, якої не було тоді в церкві, що нібито громада не може приборкати жінку, котра закрутила весь цей релігійно-перехідний процес. В догоду до свого черкаського “шефа” виступили місцеві симпатики РПЦ та церковний староста з Райгорода. Далі слово взяв представник Кам’янського “Руху” В.Скляренко. Він наголошував на тому, що потрібно вести богослужіння українською мовою. Але тут же Софроній почав вимагати від нього прочитати українською молитву “Вірую”. В.Скляренко, не знаючи тексту (бо не був підготовлений), замешкався. Прихильники МП зраділи, наживо нібито побачивши ідеологічну правильність своїх переконань. Але Василь Михайлович на цьому не зупинився і став говорити, що УПЦ МП повністю підпорядкована РПЦ, а УПЦ КП – незалежна українська церква, і так має бути, що в своїй державі – своя церква. Софроній його грубо перебив і позбавив слова.

Далі присутні мешканці та їхні поводирі все інтенсивніше вимагали, щоб виступив єпископ Нестор. Зважаючи на масу людей, які могли хтозна-що втнути, УПЦ КП таки відчинив двері вівтаря. Як тільки він вийшов, цей прохід обступили симпатики РПЦ, чітко давши зрозуміти, що вони назад єпископа не пропустять. Нестор у своєму виступі говорив про українську церкву, її важливість для держави, про те, що вона має бути національною та ін. Але як і багато священиків, які вийшли з лав колись єдиної РПЦ, він говорив російською мовою. Тоді один з присутніх крикнув, перебиваючи виступ: “Говоріть українською, а не іноземною мовою”. Той примовк, став далі щось говорити, але невпевнено та розгублено. Натомість, поважний та статний о. Софроній, у гарному вбранні, з чотками, який, як твердили націоналісти, “тягне руку за Москву” говорив чистою українською мовою без помилок і русизмів. Такий стан речей ще більше завадив справі організації національної церковної парафії.

Під кінець виступу о. Нестора вже ніхто не слухав, його перекривляли й перебивали. Завершивши говорити, він поривався знов до вівтаря, але прихильники РПЦ, звісно, туди не пустили. Тоді єпископ пішов у напрямку лав, але о. Вадим і якийсь чоловік з Балаклеї схопили його за руку й не пускали. З іншого боку о.Нестора підхопили О.Нестерчук з друзями, й вони серед натовпу таки протягли його до місця призначення, де він і всівся. Користуючись кількісною перевагою, до нього стали підходити різні симпатики РПЦ, погрожуючи та всіляко ображаючи. В ході цієї “потасовки” у храмі зачепили лампадку, яка гойдалася й обливала людей олією.

Після цього розрізнена делегація РПЦ стала переобирати церковну раду. Проводив це засідання церковний староста із Райгорода. Звичайно, в нову раду включили всіх прихильників РПЦ, в той час як симпатиків матушки Олександри й КП зі звинуваченнями та різними наклепами відстороняли від справи. У раду навіть заочно включили якусь прибиральницю з міста, головне, щоб вона була вірною “канонічній” церкві. Обравши “слухняний” представницький орган релігійної влади, з храму фактично вигнали єпископа Нестора з прихильниками. Йому не хотіли віддавати митру, та все ж повернули, і він покинув межі церкви. Також звідси вже силою виштовхнули колишніх патріотичних представників церковної ради. В однієї із них – ключниці О.Чубатенко – хотіли відібрати ключі від храму, але та не далась, і ці металеві великі ключі від дверей, за заповітом жінки, поклали пізніше у її труну. Інша – О.Селюк – при виході храму міцно вчепилася в о. Олександра й вирвала добрячий шмат його бороди. Ось так скандально й завершився недільний день 21 березня 1993 р. Перехід Свято-Миколаївської парафії до лав УПЦ КП як факт не відбувся, і храм через фізичний та ідеологічно-пропагандистський тиск залишився в межах РПЦ”.

Після таких складних подій місцеві активісти та небайдужі все ж не полишили надій змінити ситуацію. Так уже через 2 дні після скандальної неділі, 23 березня, О.Нестерчук з о. Нестором поїхали до Києва. Там вони зустрілись із представником УПЦ КП о. Борисом. Священик сказав приїжджим, щоб ті тиснули на о. Софронія, влаштували йому скандал, набридали постійними прийомами і силою, як і РПЦ, повернули парафію. Але, як то кажуть, легко говорити, та непросто діяти.

Після візиту до столиці О.Нестерчук разом з іншими активістами зустрілися у Кам’янці з представниками місцевої влади щодо ситуації із Свято-Миколаївською парафією та її фактично силовим захопленням. Ті пообіцяли допомогти, посприяти, розібратись із ситуацією, але далі слів справа не просунулась. У газеті “Трудова слава” вийшла замітка від “Народного Руху України” щодо цих подій, також О.Нестерчук розклеїв по місту листівки про події 21 березня, але зрушити з місця вже усталений стан речей такою агітаційно-пропагандистською роботою, на жаль, не вдалось.
Звістку про протистояння в її рідному храмі Миколи Чудотворця розповів матушці Олександрі єпископ Нестор того ж недільного 21 березня 1993 р. Вона була глибоко вражена і розчарована цими подіями. Її ж мати, яка вже тоді перебувала в тяжкому стані, ще більше заслабла і на 4-ий день після бунту в церкві померла від інсульту. О.Решетняк поховала матір у рідному для неї Старобільську.

Згадує О.Решетняк: “Ще деякий час я продовжувала бути церковною старостою у парафії, але через постійні цькування від утвердженого священика Олександра та підконтрольної йому церковної ради, в тому ж 1993 році я добровільно покинула церкву, яка такими великими зусиллями мого чоловіка та моїми особисто була збудована у Кам’янці. Більше того, пізніше через рішення суду представники РПЦ хотіли видворити мене з дому. І лише після втручання обласної влади, а далі й унормування правових колізій ситуацію вдалось залагодити й не допустити розростання конфлікту так глибоко. Однак ще й сьогодні відлуння старої пропаганди помітне – мене всіляко таврують, а прихожанам Миколаївської парафії забороняють молитись за будівничу в церкві”.

Син Олександри Григорівни Решетняк – о. Олександр – після повернення з Карлових Вар, природно, вже не міг очолити свою рідну батьківську парафію. Однак його досвід та великі знання у духовній сфері знайшли сферу застосування. З утворенням у 1992 р. УПЦ КП о. Олександра запросили до Києва вищі ієрархи для розбудови нової православно-церковної організації. Нині, уже в межах новоутвореної ПЦУ, він обіймає сан Архієпископа Богуславського та вікарія Київської єпархії. Також владика Олександр був тривалий час головою управління зовнішніх церковних зв’язків КП.
Таким чином, слід визнати, що новітня історія Свято-Миколаївської парафії у Кам’янці була насиченою, багатогранною та непростою водночас. Це було зумовлено як пануючою в період радянської окупації доктриною пропаганди атеїзму, так і розмитими суспільно-духовними орієнтирами держави в перші роки після проголошення Незалежності України. Функціонування парафії в цей період та зведення храму для громади невіддільно пов’язане з постаттю священика О.Г.Решетняка.

На жаль, спроба парафії долучитися до національної церковно-релігійної організації виявилась невдалою. Через фізичний та ідеологічний тиск вищих ієрархів УПЦ МП та підконтрольного, заангажованого пропагандою населення перехід храму Миколи Чудотворця до лав УПЦ КП не відбувся й церква залишилася в межах РПЦ. Надіємось, що в недалекому майбутньому справедливість переможе і Свято-Миколаївська парафія, як і сотні інших православних громад в Україні, доєднаються до новоутвореної й офіційно визнаної єдиної Православної церкви України.

Олександр Мушта,
Кам’янський заповідник