Кам’янський заповідник

Писати про людину, яку знав, досить важко. Тим більше, що цієї людини вже немає. Важко передати словами весь біль і горе рідних, близьких і знайомих. Проте жорстока дійсність війни вносить свої корективи в наше існування. Ця розповідь про мого земляка, гарного чоловіка, батька і дідуся, а головне, мужнього захисника і воїна Юрія Анатолійовича Пестрікова.

Юрій народився 19 вересня 1972 року в селі Жаботині. Після закінчення школи вступив до Смілянського професійно-технічного училища на спеціальність слюсар електричних машин і апаратів. У 1990 році був призваний на військову службу, яку проходив у військах морської піхоти. За час своєї служби неодноразово нагороджувався командуванням за високі досягнення в службі і зразкову дисципліну. Ось витримка із військової характеристики Юрія: «За час служби гвардії сержант Пестріков Ю.А. брав участь у 9-ти навчально-бойових висадках морського десанту, має три стрибки з парашутом. Навчений прийомам рукопашного бою, добре володіє холодною і вогнестрільною зброєю».

Після повернення з армії Юрій одружився. Працював у місцевому сільському господарстві. Через рік у родини народилася дочка Вікторія, а потім – син Вадим. Щасливі батьки виховували дітей, піднімали їх на ноги. Діти виросли, одружилися, а потім ощасливили Юрія і Олену онуками. Минав час у сімейних турботах, господарських клопотах, роботі. Всі земляки пам’ятають Юрія як порядного, доброзичливого, спокійного, працьовитого господаря і чоловіка. Любив риболовлю, любив мандрувати лісом, планував допомогти доньці зробити ремонт у хаті… Однак російські фашисти 24 лютого 2022 року перекреслили мирне і спокійне життя не лише родини Юрія, а і життя тисяч українських родин.

20 травня 2022 року Юрій був призваний до лав Збройних сил України і направлений до учбової частини м.Золотоноші. Напередодні відправки він сказав дружині Олені: «Ми з тобою скільки всього разом пережили, переживемо і цю війну». Потім посміхнувся і додав: «Піду, вижену цих проклятих рашистів, бо не хочу, щоб мої внуки жили у неволі». Будучи у війську, часто телефонував додому, розпитував, як справи, що нового в селі. Говорив, що, можливо, скоро його направлять у діючу армію. Переживав за батьків, які вже похилого віку, багато розпитував про онуків і зятя, який також служить у ЗСУ.

Дружина Олена розповідає: «Я завжди дуже боялася того страшного телефонного дзвінка…можливо, щось відчувала. Той страшний ранок для нашої родини настав 28 червня 2022 року, коли ми дізналися про його смерть. Напередодні донька з дітками їздила до нього у військову частину, возила йому речі. Розповідає, що батько був дуже веселим, жартував. Якби я тільки знала, що то був останній раз…» Юрій сказав, що хлопців почали відправляти на передову, а його чомусь поки залишають у частині. І ось коли Юрій перебував у наряді на чергуванні, у нього стався серцевий напад, лікарі не встигли його врятувати.

На жаль, на війні гинуть не тільки від куль і вибухів. Війна забирає найкращих, тих, хто мужньо встав на захист своєї землі від рашистських загарбників.
Дружина Юрія розповідає, що дуже довгий час не сприймалося, що його більше немає. Чекали: ось-ось задзвонить телефон, і на тому боці почуєш знайомий голос. Біль втрати не згасає. Серце і душа болить за кожного захисника, який загинув у боротьбі за нашу Україну. Вічна пам’ять і шана всім героям! Я вірю, що прийде день Перемоги, і тоді ми низько вклонимось всім тим, хто ціною власного життя і здоров’я виборов нам право на життя.

Час повернути не можна. Проте людина, яка віддала життя за свою країну, за мирне життя своєї родини, буде жити вічно в пам’яті всього нашого народу, який хоче вільно і незалежно жити на своїй Богом даній землі!

Вічна пам’ять тобі, Юрію, вічна слава і шана! Ми завжди будемо пам’ятати тебе і інших наших захисників, які ціною власного життя зупинили нашестя очманілих рашистських орд на нашу Україну!

Жителька села Жаботина Людмила Ткаченко присвятила Юрію Пестрікову та його родині проникливий вірш:
Війна. Навіть слово страшне. По суті:
Окопи, холод, ворожі дрони.
Будь вона проклята на розпутті!
Хай в душі не відлунює чорним дзвоном.
Біда прилітає так несподівано,
Що словами не передати…
Перекреслює плани й надії,
Хижим птахом вривається в хату.
Горе страшне й непоправне
Не оминуло і наш дім
Найдорожче війна забрала,
Залишивши у душах кривавий слід.
Вже рік, як немає нашого тата,
А нам тяжко у це повірити.
Все життя будем ми пам’ятати,
Що тато загинув за волю й за віру.
Але надія хай останньою не вмирає,
Треба вірити в перемогу!
Хай Бог воїнів наших охороняє
І завжди захищає на всіх дорогах.

Юрій ЛЯШКО
завідувач історичного музею Кам’янського
державного історико-культурного заповідника