Кам’янський заповідник

3 жовтня минає 147 років від дня народження Наталії Давидової – української художниці, колекціонерки, організаторки народних промислів та мистецьких виставок.

Походила Наталія Михайлівна із стародавнього роду Гудим-Левковичів, який впродовж усієї своєї історії, починаючи з ХІV ст., плідно працював задля розвитку української культури. Народилася майбутня мисткиня 20 вересня (за старим стилем) 1875 року у Київській губернії. Освіту здобула у Київському художньому училищі. Окрім захоплення малярством, Наталя була тонким знавцем і цінителем музики, вивчала народне мистецтво, цікавилась філософією, володіла кількома європейськими мовами. Це була багатогранна й енергійна особистість, митець і громадський діяч. Саме Наталя Давидова на початку ХХ ст. входила до групи небайдужих людей (художників, промисловців, земельних власників), яких об’єднала ідея відродження, збереження і розвитку народного мистецтва. Закоханість у народне мистецтво передалась Наталії Михайлівні від матері – Юлії Миколаївни Гудим-Левкович, яка зібрала величезну колекцію українських вишивок і килимів, замалювала безліч неповторних орнаментів.

Вийшовши заміж за Дмитра Львовича Давидова, племінника П.І.Чайковського, Наталія переїхала в його маєток Вербівку Чигиринського повіту, що за 12 км від Кам’янки. У 1900 році вона заснувала там артіль народних промислів, де працювало 30 місцевих майстринь. Тут створювалися вишивані та мережані вироби на полотні й шовку: килими, скатертини, подушки, рушники, ширми тощо.

Спочатку сама, а потім разом із колежанкою Олександрою Екстер, яка часом проводила у Вербівці все літо, Наталія Давидова організовувала експедиції, під час яких збиралися зразки старовинних селянських вишивок, літургічного шиття, ткацтва. Знайдені речі слугували майстриням артілі зразками для варіювання, адаптації до сучасних форм. Ескізи для виробів готували як народні художники, так і професійні майстри, серед яких були друзі Наталії Михайлівни, художники-авангардисти О.Екстер, К.Малевич, О.Розанова, Н.Удальцова, Л.Попова, Н.Генке-Меллер.

Оскільки Вербівською майстернею керували професійні художники, її вироби привертали увагу особливою вишуканістю і високою артистичністю. Їх одразу помітили й оцінили художники. Так, у 1907 р. М.В. Нестеров включив ряд вишивок із Вербівки в експозицію своїх виставок у Петербурзі й Москві. Інтерес до них проявляли й дослідники-етнографи, адже Давидова і Екстер надзвичайно делікатно ставилися до народних традицій, нічого не деформували і не перекручували, а лише розкривали нові можливості й перспективи.

Коли наприкінці 1904 року в Києві відкрився Художньо-промисловий музей із великим етнографічним відділом, артіль під керівництвом Наталії Давидової налагодила з ним тісну співпрацю. Директор музею, відомий історик мистецтва Микола Біляшівський, часто бував у Вербівці, посилав Давидовій зразки зі збірки музею, давав різні історичні консультації.

Вироби Вербівської артілі були представлені на першій південноросійській кустарній виставці народного мистецтва, організованій дирекцією Київського історичного музею та запрошеними для допомоги особами, які володіли колекціями народного мистецтва чи мали відношення до народних промислів. Виставка відбувалася 19 лютого – 1 травня 1906 року в приміщенні Київського Міського музею імені імператора Миколи Олександровича. В офіційних документах вона також називалася «Выставка прикладного искусства и кустарных изделий». Головою комісії з підготовки до виставки була княгиня Наталія Яшвіль, секретарем – Микола Біляшівський, який розробив увесь науковий бік проєкту. Він же запропонував і склад комісії, до якої увійшли і Олександра Екстер та Наталія Давидова. Заступником скарбника було призначено чоловіка Наталії Михайлівни – Дмитра Львовича Давидова.

Підготовка до виставки тривала майже рік: експедиції, пошуки, реставрація старих предметів, систематизація матеріалів. В результаті експозиція представляла майже всі галузі декоративно-прикладного мистецтва: гончарство; плетіння з лози, лика, рогози, соломи; ткацтво, вишивку, вибійку; писанкарство; гутний промисел; обробку шкіри, рогу, каменю тощо. Н.Давидова та з О.Екстер взяли участь в організації розділу «Вишивання».

У програмі виставки, складеній М.Біляшівським, вказувалося, що умовою відбору експонатів є рішуче відмежування від явищ псевдонародності, міщанства чи самодіяльності, а також підкреслювалося, що виставка буде «охоплювати лише ті вироби, на яких проявилась художня творчість». Саме такими й були вироби, виготовлені вишивальницями з майстерні Наталії Давидової, які були відмічені Малою срібною та бронзовою медалями (В.Прозорова та Д.Бондаренко з Вербівки). Ця виставка мала вирішальне значення для створення в українській столиці унікальної колекції творів народного мистецтва в сучасному художньому процесі.

Великий успіх першої південноросійської кустарної виставки, а також цікавість публіки до народної творчості стали поштовхом до створення Київського Кустарного Товариства, яке об’єднало шанувальників народного мистецтва. Київське кустарне товариство було офіційно зареєстроване 8 серпня 1906 року під назвою Київське приватне кустарне товариство «под августейшим покровительством императрицы Алексанры Федоровны». Осередок Товариства знаходився у Києві на вулиці Миколаївській, 6. У його програмі відзначалося, що «товариство засновується для сприяння розвитку кустарних промислів у губерніях Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській, Полтавській та суміжних з ними місцевостях».

Ім’я Н.М.Давидової в історії української культури пов’язане, перш за все, саме з організацією цього товариства. Адже Наталія Михайлівна стала спочатку його головою, а потім – віцеголовою. Товариство проіснувало 10 років, за цей період було проведено величезну організаційну роботу. Засновниками Київського Кустарного Товариства на чолі з Давидовою були обстежені буквально всі губернії України, складено карти художніх промислів і списки майстрів народного мистецтва. Відкривалися спеціальні школи, майстерні, музеї, склади кустарних виробів, виставки робіт народних умільців. Надавалися кредити для кустарів, організовувалося посередництво у придбанні сирих матеріалів і в збуті товарів, читалися публічні лекції, видавалися брошури і т. ін. До цієї роботи долучалося не лише багато меценатів (члени сімей Терещенків, Ханенків, Гудим-Левковичів та ін.), але й відомі художники (О.Екстер, Є.Прибильська) та мистецтвознавці-етнографи (М.Біляшівський Д.Щербаківський).

Рушійною силою Київського кустарного товариства на початку його існування у 1906–1907 роках була вишивка. Н.Давидова вирізнялася серед майстринь у цій галузі, адже у її родині вишивальний промисел мав давні традиції. Принаймні з кінця ХVІІІ ст. – у першій пол. ХІХ ст. у маєтку Гудим-Левковичів у селі Григорівці Київської губернії працювала майстерня, де створювалися речі, які й до сьогодні чарують вишуканістю орнаменту і кольору. Тут вишивалися не тільки рушники, але також оздоблювалися бісером і шовком предмети панського побуту – скатертини, подушки, одяг, гаманці, чохли на меблі та багато інших речей. У 1906 р. мати Наталії, Ю.М.Гудим-Левкович, організувала майстерню у селі Зозові Київської губернії. Починаючи з вишивки шовком і золотою ниткою, скоро майстрині почали працювати і в техніці вишивки бісером. Свою продукцію майстерня успішно продавала в Москві, Лондоні та Парижі.

Художньо-промислова майстерня Н.Давидової «Вербівка» масову продукцію почала давати з 1906 року. На 1912 р. річне виробництво складало 710 одиниць, річний прибуток складав приблизно 3 тисячі рублів. З часом Наталія Михайлівна разом із братом свого чоловіка Юрієм Давидовим організувала майстерню, де виготовлялися дерев’яні вироби та ляльки. Це виробництво знаходилося у Бондурово і мало філії у Чигирині, Бірках, Бовтишці та Красносілці. Згадка про цю майстерню є, зокрема, у щоденнику Маріанни Давидової, дружини останнього власника Кам’янського маєтку Льва Олексійовича Давидова.

Успіхи Київського кустарного товариства сприяли тому, що у лютому-березні 1909 року відбулася «Друга південноросійська кустарна виставка», що проходила в приміщенні Київського художньо-промислового музею. Експертна комісія знову відзначила майстрів із Вербівки за вироби «з характерним українським стилем». Наталії Давидовій була присуджена Велика срібна медаль за організацію виставки.

У 1912 році під керівництвом Н.Давидової у Кам’янці було засновано оснащену машинами красильню, де фарбували полотно, нитки, сирий шовк. Нею користувалися ткалі не лише Кам’янки, а й сусідніх сіл – Лебедівки та Коханівки. У листопаді цього ж року Н.Давидова разом з Маріанною Давидовою відкрили у Кам’янці ще й килимову майстерню. Вироби усіх майстерень користувалися великою популярністю і неодноразово були нагороджені медалями на художньо-промислових виставках.

У 1913 р. Київське кустарне товариство майже у повному складі представило продукцію своїх закладів на ІІ Всеросійській виставці, що проходила в Санкт-Петербурзі. Серед артілей, відзначених на виставці за високоякісну продукцію, була й майстерня Наталії Давидової.

Як мисткиня широкого діапазону, Давидова яскраво проявила себе не лише в народному мистецтві, а й у моделюванні одягу, аксесуарів та біжутерії. Її можна вважати першою українською професійною художницею-модельєркою, яка у 1917–1918 роках вивела українську моду на європейський рівень. По суті, вона була однією із основоположниць східноукраїнської школи моделювання одягу початку ХХ ст., з якої вийшли Є.Прибильська, О. Екстер, Н.Генке-Меллер та ін. Активну працю в галузі моделювання одягу з використанням народної традиції Н.Давидова починає з 1907 року. У наступні роки вона, як голова Київського кустарного товариства, організовує мережу майстерень, де проектувався і виготовлявся одяг та аксесуари; підтримує матеріально ті осередки, що були засновані раніше. Ці майстерні знаходилися в Києві, Корсуні, Миргороді, селах Зозові, Березці, Трипіллі, Сунках, Оленівці та ін. Сама Наталія Михайлівна як художниця-модельєрка керувала майстернями у Вербівці, Кам’янці та ін.

У 1910 р. під керівництвом Н.Давидової була заснована навчально-показова майстерня жіночого рукоділля Київського кустарного товариства. Це була одна з перших майстерень, де костюми проектувалися професійними художниками (крій та декор). Окрім художників, тут працювало 28 осіб у швейному та вишивальному виробництвах. Основна робота майстерні – створення та масове виробництво українських костюмів у традиціях народного мистецтва. Майстерня, поставлена з великим розмахом, дуже швидко піднялась і завоювала популярність. Так лише після двох років існування на виставці в Ніжині (1912р.) представлена продукція одягу була відзначена високою нагородою – бронзовою медаллю. У моделюванні одягу Н.Давидова орієнтувалась на європейську моду, на міський костюм, який оздоблювався авангардними малюнками, вишитими за стародавньою технікою. Роботу виконували селянки, а ескізи для вишивок створювали друзі Давидової, художники-авангардисти: О.Екстер, К.Малевич, Н.Генке-Меллер, Н.Удальцова та інші.

Перша світова війна, що повністю охопила й українські землі, пригальмувала, а потім остаточно припинила діяльність Київського кустарного товариства. І якщо окремі осередки продовжували існувати, то цілісність товариства була зруйнована. Не маючи можливості продовжувати працю в цьому напрямку, Н.Давидова в повній мірі проявила свій малярський талант. З 1915 року вона заявляє про себе як одна з найактивніших художниць авангарду, беручи участь майже у всіх найлівіших виставках. Підтвердженням цьому є тогочасні афіші, рецензії виставок, листи і спогади художників.
Мистецькі вподобання художниці формувалися у двох напрямках. З одного боку, це були традиції «модерну», що панував у цей час і, безперечно, підтримувався її родиною. З іншого боку, на її світогляд впливали тенденції культури авангарду, що ледь зароджувався. Найяскравішим його представником була колежанка Олександра Екстер, яка для українського мистецтва авангарду 10-х років ХХ ст. була однією з ключових фігур. Знайома з усіма авангардистами України, Росії та Західної Європи, вона стала своєрідним ланцюгом, що поєднував інформацію між сходом та заходом. Однак вплив був не однобоким, а взаємним. Саме Н.Давидовій завдячувала Екстер знайомству з українською народною культурою, яку обидві художниці так щедро використовували в своїй творчості. Разом з Давидовою і Прибильською вона сприяла відродженню селянських промислів, поширюючи свій вплив від Москви і Парижа до України. З червня 1914 року, коли на прохання Давидової Олександра Екстер почала керувати Вербівською артіллю, майстерня стала унікальною лабораторією авангардного мистецтва.

Демократична атмосфера в художній майстерні Наталії Давидової дозволяла народним майстрам звільнитися від обов’язкового наслідування усталених догм. Саме завдяки цьому Вербівський осередок дав Україні суцвіття талановитих художників-самородків, найвідомішими серед яких стали Євмен Пшеченко та Висиль Довгошия.

В листопаді 1915 р. в московській галереї Лемерсьє відбулася «Выставка современного декоративного искусства. Вышивки и ковры по эскизам художников», де поряд із художниками К.Богуславською, К.Малевичем, К.Васильєвою, В.Поповою, І.Пуні, О.Екстер, Г.Якуловим, вперше свої роботи виставили Н.Генке та Н.Давидова, серед робіт якої особливу увагу привертали золото-зелені шарфи. У передмові до каталогу, написаному О.Екстер, визначалися завдання артілі Наталії Давидової у Вербівці: «Знайти новий тип художніх вишивок». Задум творчого експерименту Екстер та Давидової полягав у тому, щоб звернути увагу на витоки і начала нового авангардного мистецтва. Цю ідею підкреслив художній критик та мистецтвознавець Я. Тугенхольд, який зазначив: «Тут безпредметна барвистість мовби повертається до первісного витоку свого».

Впродовж 1915–1916 років у Вербівці за зразками українських та російських художників-авангардистів створювалися речі нового стилістичного напрямку, який спирався на супрематичні засади. Заслуга Наталії Михайлівни не тільки в тому, що вона сама розробляла такий одяг і аксесуари, але і те, що вона залучила до співпраці в моделюванні всіх найвидатніших «супрематистів». Наприкінці грудня 1915 року в тій же галереї Лемерсьє відбулася ще одна виставка Вербівської майстерні. Цього разу Давидова й Екстер хотіли втілити принципи безпредметних композицій у кольоровому вирішенні суконь. В ескізах суконь О.Екстер, І.Пуні, К.Богуславської утверджувалися, по суті, ті ж принципи «повернення до витоків», але більш узагальнено, різко і демонстративно.
6–9 грудня 1917 року в московському салоні К.Михайлової відбулася друга виставка сучасного декоративного мистецтва «Вербівка», де експонувалися речі, вишиті народними майстрами з Вербівки на шовку за ескізами майже усіх художників, що поділяли ідеї супрематизму: І.Пуні, Н.Давидової, К.Малевича, О.Розанової, Н.Удальцової, О.Екстер. Було представлено близько 400 предметів – переплети, подушки, стрічки, сумочки, набійки, ляльки. За день до закриття на виставці, що проходила в художньому салоні на Великій Дмитрівці, 2, із доповіддю «Вербівка» виступив В.Маяковський, підтримавши ідею її організаторів.

Результати своєї праці Давидова показувала і на найбільших світових виставках у Західній Європі, вивівши таким чином українське народно-ужиткове мистецтво на європейську арену, а, можливо, й відкривши новий напрямок у світовому авангардизмі, що виростав з особливостей української народно-декоративної творчості.

Після 1917 року Н.М.Давидова працює в Москві, де бере участь у діяльності товариства «Бубновий валет», експонує свій живопис на виставках. Разом із Малевичем і Розановою створює об’єднання «Супремус» і готує перший номер журналу з однойменною назвою. В часи воєнних лихоліть 1918–1920 років вона знову в Україні, продовжує свою мистецько-культурологічну діяльність з неослабленою енергією, як на полі живопису, так і в моделюванні одягу, створюючи численні живописні композиції, що, на жаль, не дійшли до нас. Разом з тим виставляється за кордоном. У 1918 році Наталія Михайлівна заснувала в Києві ще одну майстерню – з виготовлення українських іграшок. 5 грудня 1918 р. в Петрограді на засіданні Комісії з організації Музею живописної культури був затверджений список закупок робіт сучасних художників, які зробили значний внесок у розвиток живописної творчості. Серед 142 прізвищ фігурувало й ім’я Наталії Давидової.
Деякий час у 1918 році художниця жила в Одесі, де разом з О.Екстер організовувала виставки, розробляла курс викладання живопису в дитячій художній школі, робила свої перші спроби у мистецтві сценографії. У березні 1919 р. Н.Давидова разом з колишніми авангардистами О.Богомазовим, А.Петрицьким, В.Меллером, Н.Генке та деякими іншими очолювала художній сектор при Київському міському відділі народної освіти. Разом з Н.Давидовою працювали такі відомі митці як М.Бойчук та О.Мурашко. Зрозуміло, що таке суцвіття імен української культури підтримало Н.Давидову в організації однієї з перших виставок Української держави. У травні 1919 року у Києві відкрилась «Виставка сучасного селянського мистецтва». Серед експонатів були народні малюнки, вишивки, скульптура, різьба по дереву з колекції Н.Давидової, Є.Прибильської та складу Київського кустарного товариства. Українська культура може завдячувати цій виставці відкриттям ряду імен, визнаних сьогодні цілим світом митців – Ганна Собачко, Параска Власенко та ін. З метою привернення якнайбільшої уваги глядачів до виставки, влаштованої у Першому палаці мистецтв (філармонія), від приміщення виставки вздовж алеї саду і до схилів Дніпра були встановлені великі щити із збільшеним зображенням народних орнаментів.

У 1919 році в Москві на 10-й Державній виставці «Безпредметна творчість і супрематизм», де експонувалося 220 творів дев’яти найвідоміших митців того часу, свої роботи виставила і Наталія Давидова. Вона продовжує свою діяльність і у Вербівській майстерні. Вишивки селян за ескізами Удальцової, Розанової, Пуні, Малевича та ін. були представлені на «VІІ выставке отдела изобразительных искусств ВЦВБ народного комиссариата по просвещению» у Москві навесні 1919 року.

Наприкінці 1919 року в пошуках 14-річного сина Кирила, який вступив до Добровольчої армії Денікіна, Давидова вирушила в Одесу, де знаходився штаб генерала. Вона збиралася зупинитися на дачі Давидових, де в той час жив її друг Кароль Шимановський. Однак на момент її приїзду композитора в Одесі вже не було, і вона оселилася з Олександрою Екстер. Через деякий час художниця вирішила поїхати до Москви у справах, тим більше, що ситуація в Одесі ускладнювалася. Та 1 грудня її разом із сином Кирилом заарештували чекісти. Під час обшуку безслідно зникла значна частина її робіт. Наталія Михайлівна провела в ув’язненні пів року, втратила там сина. І лише допомога друзів-художників, зокрема Олександри Екстер, допомогла звільнитися. Про цей період розповідає щоденник Н.Давидової «Пів року в ув’язненні».

Вийшовши на волю, художниця була вимушена виїхати до Німеччини. Після кількох років у Берліні переїхала до Парижа, де з кінця 1924 року проживала одна з її найкращих подруг – О.Екстер. У 1925 році їй вдалося відкрити там свою майстерню, перші вироби якої публіка зустріла досить прихильно. В паризькому журналі «Le Jardindes Modes» від 15 травня 1925 року критик зазначив: «В художній майстерні… відбуваються справжні дива, і наші кутюр’є часто використовують ці чудові роботи для створення своїх моделей. Застосовується все той же вишивальний стібок: це стародавня вишивка, яку можна зустріти у священному вбранні й орнаментах… Орнаменти створені з безпомилковим і сучасним смаком… у деяких випадках для виготовлення цих прикрас використовувалися українські селянські прототипи».

Навіть в еміграції Наталя Давидова підтримувала творчі контакти з Батьківщиною, зокрема з Кустекспортом (об’єднанням кустарів художників-текстильників та майстрів із виготовлення костюма, які працювали на експорт при Наркоматі зовнішньої торгівлі). Декоративне оздоблення моделей часто виконувалося в «сучасному дусі», для чого запрошувалися професійні художники, серед яких була і Давидова. У подальшому мистецтвознавці зазначали, що в 1925 році провідну роль в роботі кустекспорту відігравали Н.Ламанова, Є. Прибильська та Н.Давидова. На Паризькій виставці 1925 року в класі одягу в павільйоні СРСР Надія Ламанова була нагороджена почесним дипломом, а Наталія Давидова – золотою медаллю.

У Парижі Давидова деякий час працювала у будинку мод Коко Шанель. У 1925–1926 роках її матеріальне становище більш-менш стабілізувалося, вона разом із сином Денисом винаймала на літо будиночок в «Chateau la Vivien», навколишній пейзаж якого, за словами Софії Шимановської, дуже нагадував українські краєвиди.

У 1932 р. художниця мала, як завжди, гарний вигляд: мила, сердечна, інтелігентна людина й цікавий співрозмовник. Та 28 березня 1933 р. її не стало. Польські друзі мисткині вважали, що вона здійснила самогубство в тузі за втраченою Україною [8, c.126]. Проте замітка в паризькій газеті «Возрождение» за 29 березня 1933 р. № 2857 писала: «Наталія Михайлівна Давидова, уроджена Гудим-Левкович, тихо відійшла 28 березня, про що повідомляють сини покійної. Панахида на дому, вул. Масне, 6 сьогодні, о 12 годині 30 хвилин дня і в церкві на вулиці Дару о 8 годині 30 хвилин вечора. Заупокійна літургія і відспівування відбудуться в четвер, 30 березня, о 9 годині 30 хвилин в храмі по вул. Дару». Поховали Наталію Давидову (Гудим-Левкович) на кладовищі Сент-Женев’єв-де-Буа.

На Батьківщині, яка тоді була радянською, ім’я Наталії Давидової – Гудим-Левкович, постаті не лише вітчизняної, а й світової культури – не згадувалося більше п’ятдесяти років. І лише в останні десятиліття вона повернулася на обрій національної і світової культури у дослідженнях сучасних науковців.

Наталія Пугач, старший науковий співробітник
історичного музею КДІКЗ