Кам’янський заповідник

10 років тому, коли росія почала свою підлу загарбницьку війну проти України, прикриваючись ідеєю «незалежності народу Донбасу», першими на захист нашої держави стали добровольці. Люди, які точно знали, для чого взяли до рук зброю, змінивши цивільний одяг на берці і камуфляж. Люди із залізною мотивацією і прагненням учитися воювати з ворогом.

У лютому-березні 2022-го, коли російські війська захопили Херсон, підбиралися до Чернігова, Харкова і Києва, було так само. Тисячі добровольців штурмували військкомати, щоб якнайшвидше отримати зброю і боронити рідну землю. Вони йшли на фронт першими і гинули першими…

Максим Монзуль теж був добровольцем. Після повномасштабного російського вторгнення приїхав до Кам’янки: вивіз із Броварів, де мешкав із сім’єю, дружину і сина. Записався в місцеву тероборону, через кілька місяців повернувся додому. А після того, як довідався про загибель свого кращого друга і тезки Максима Бульби, не міг думати ні про що інше. І як не відмовляли рідні й друзі, наполягав на своєму: «Я поїду!» Відніс документи до військкомату. Дружина Наталя благала залишитися: «Ти ж розумієш, що я одна з дитиною. Як я буду?» Проте Максим відповідав: «Вибач, але я не можу. Рано чи пізно підуть усі… Ця війна надовго…» Наталя сподівалася, що чоловіка можуть не забрати на фронт, адже у нього було серйозне захворювання хребта, через яке і в армії не служив, та й взагалі ніякого військового досвіду не мав. Говорила з надією: «Може, й не заберуть…», на що Максим відповідав: «Не заберуть – піду знову». Він вирішив і рішення свого змінювати не збирався…

Народився Максим Монзуль 17 липня 1987 року в Кам’янці. Навчався в середній школі №2. Коли ходив у шостий клас, трагічно загинула мама, і Максим тайого молодший братик Роман залишилися з батьком і бабусею Валентиною, батьковою матір’ю.

Незважаючи на пережите горе, хлопчик ріс спокійним і добрим. Класний керівник Галина Миколаївна Говорунова згадує свого колишнього учня з теплотою і любов’ю: вихований, слухняний, відповідальний, совісний. Йому можна було доручити важливе завдання і бути впевненою, що обов’язково виконає.«Навчався посередньо, зірок із неба не хапав, але якихось зауважень з боку вчителів до нього не було,– розповідає Галина Миколаївна. – Він більше схильний був до гуманітарних наук. Математика, фізика йому тяжче давалися. А література, історія, географія – то ці предмети давалися йому легше. Він краще їх засвоював, і кращі знання були… Друзів у нього було багато, був такий, як то кажуть, комунікабельний, неконфліктний. З усіма спілкувався».

Бабуся Валентина Романівна розповідає, що онуки з дитинства полюбляли риболовлю, часто пропадали з вудками біля річки, а коли підросли, то завжди допомагали по господарству.
Деякий час після закінчення школи Максим жив у Біробіджані, на Далекому Сході, куди його забрала бабуся по маминій лінії, потім повернувся в Україну. Вступив до Харківського національного педагогічного університету на факультет фізичного виховання і спорту. Вчився добре, але після третього курсу вимушений був кинути навчання: потрібно було на щось жити, і він вирішив заробляти самотужки. Переїхав до Києва, працював у Київзеленбуді, впродовж кількох років був таксистом, орендуючи машину, а потім – охоронцем у супермаркеті. Як старший брат, завжди підтримував молодшого Романа, допоміг йому переїхати до столиці.

У Києві Максим зустрів своє велике кохання – Наталю. У 2015 році пара побралася. Друзі розповідають, що він обожнював свою дружину, «здував із неї пилинки», піклувався і оберігав. Дуже мріяв про сина, тож коли народився маленький Мирончик, щастю не було меж. Наталія згадує, що коли чоловік уперше побачив малого у пологовому залі, то від розчулення не міг стримати сліз. Взагалі Максим був надзвичайним батьком, мав особливий зв’язок із синочком. Для того, щоб якнайбільше часу проводити з ним, працював у нічні зміни, а днями постійно возився з дитиною.
Мав гарні, теплі стосунки із донькою Наташі від першого шлюбу Женею. Був привітним, веселим, компанійським і дуже добрим. «Добряком», як про нього говорить дружина. Без Максима не обходилося жодне свято, він умів захопливо розповісти якусь історію чи просто смішний анекдот. Намагався допомогти усім, хто цього потребував, тому ніхто й ніколи не чув від Максима відмови на своє прохання. Дуже любив автомобілі, йому подобалося вовтузитися у гаражі разом із братом.

…А потім почалася війна. 9 серпня 2022 року Максим Монзуль пішов добровольцем на фронт. Дуже хотів бути оператором дрона, відмінно закінчив курси у Запорізькій області, потім пройшов кількамісячні навчання у Великій Британії. Прагнув відвоювати загарбану ворогом землю і помститися за загиблого друга. Воював у складі Десантно-штурмових військ Збройних сил України як стрілець, солдат обслуги аеромобільного відділення 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади. Мав позивний «Грач».

Сина до першого класу Максим провести не зміг, був якраз у самому пеклі. Проте на зв’язок із сім’єю виходив щодня: як дронщик, мав таку можливість. Якщо не вдавалося зателефонувати, то хоч смайлик присилав. Кожного ранку запитував, як там його рідненькі дружина й синочок, і писав, що любить…

Востаннє Максим був удома на Новий рік. 1 січня 2023-го поїхав на фронт, на завдання. 27 січня написав, що дуже тяжко, а увечері вже не відповідав. Наталя почала обдзвонювати усіх чоловікових побратимів – у відповідь тиша. А увечері, коли не було світла і вони з малим Мироном лежали на ліжку, раптом погаснув їхній ліхтарик. Наташа відчула, що з чоловіком щось недобре, але дуже сподівалася, що це поранення. А на ранок наступного дня зателефонував побратим Артем і повідомив, що о 7.40 Максим загинув біля села Діброва на Луганщині. Позиція, на якій стояли хлопці, вже була «пристріляна» ворогом, і як-тільки Максим вийшов із бліндажа й почав запускати дрон, по них спрацювали міномети… Уламок поцілив йому в шию і вийшов через череп. Побратимові відірвало ногу, але допомога прийшла тільки після того, як закінчився ворожий обстріл. Коли Наталі повернули особисті речі чоловіка, його жетон був наполовину в крові…

Поховали Максима Віталійовича Монзуля 6 лютого 2023 року у Броварах. Прощання із полеглим воїном відбулося на Майдані Свободи, біля пам’ятного знаку Захисникам України, відспівування – у Храмі Покрови Пресвятої Богородиці.

…Сьогодні на згадку про героїв, які загинули за свободу, незалежність та цілісність України, у броварському парку «Перемога» стоїть інтерактивний меморіал, мета якого – збереження пам’яті про кожного загиблого воїна Броварської громади. Про усіх, хто віддав своє життя, захищаючи свою Батьківщину. На сьогодні на цифровому «Меморіалі пам’яті» розміщено матеріали про 100 полеглих Захисників України, серед яких і наш земляк Максим Монзуль – світла, добра людина, справжній чоловік і справжній воїн.

Наталія ПУГАЧ, старший
науковий співробітник
історичного музею КДІКЗ