Кам’янський заповідник

Дай мені сили,
дай мені сили,
Дай мені сили, Боже,
Пройти те, що інший не зможе!
Ігор Шавров

День прощання з Героєм, Воїном світла Погорілим Євгенієм Сергійовичем 8 жовтня 2022 року назавжди увійшов у трагічну історію міста Кам’янки, Черкащини, України, Всесвіту як день чорної жалоби і доброї пам’яті. Через непоправну втрату від страшного горя, пекельних мук і високої напруги закипала в жилах кров. З глибоким сумом містяни проводжали в останню путь найкращого сина України, її захисника… Здавалось небо не розуміло, що ж відбувається і чому покидає білий світ і йде з дому у Вічність цей молодий чоловік, ще зовсім юнак, який віддав своє життя за мирне майбуття рідної до болю, святої землі, не пізнавши кохання, батьківства, не втіливши найзаповітніших мрій… А сонце дисонансно яскраво світило, височіло синню небо, веселкою різнобарв’я осінніх квітів стелилася дорога… За чорнобривцями, морозом, трояндами, хризантемами не видо було і синьо-жовтого прапора, що покривав домовину воїна, а люди йшли і йшли, схиляли голови в скорботі, стаючи на коліна…

А ще не так давно Євгеній телефонував додому і, як завжди, заспокоював маму, вітав з днем машинобудівника батька. Вони навіть і подумати не могли, що то був останній дзвінок їхнього улюбленця. Коли після 25 вересня не було від нього звістки, день, другий, третій… – мама, Людмила Василівна, дуже захвилювалася. Навіть, не дивлячись на те, що й раніше траплялися випадки коли Женя деякий час мовчав, та все ж потім чули його голос і такі довгоочікувані, неймовірно щасливі та скупі слова: «Мам, все нормально!». Саме цей короткий дзвінок давав сили жити далі й сподіватися на повернення дитини живою і неушкодженою. Та цього разу материнське серце відчуло біду. Людмила Василівна почала сама набирати записані номери синових побратимів і почула найстрашніше: «Женя загинув». Ще кілька днів жила надія: можливо це неправда і їхня дитина жива, десь поранена. Душі рідних пеком пекли від болю, та все ж сподівались на диво. Але, на жаль, дива не сталося…

Під час виконання бойового завдання, захищаючи державний суверенітет і територіальну цілісність України від окупантів російської федерації, під час наступальної операції на Донецькому напрямку, поблизу міста Лиман, виявивши неймовірну силу духу, героїчну стійкість, громадянську відвагу і самовідданість, Погорілий Євгеній Сергійович отримав тяжкі поранення і загинув смертю Героя. Воїн поліг, але ні на крок не відступив і ціною свого життя не віддав проклятому ворогові ні клаптика рідної землі.

Євгенія всі згадують як світлу, сонячну, неймовірно добру, щедрої душі людину, створену для щасливого життя, адже йому були притаманні найкращі людські якості – щирість, душевність, сердечність, простота, скромність – усі людські чесноти. Він мав жити і жити, сягати мріями неба, сміятися, кохати, дарувати свою любов і радість усім, хто був поряд з ним.

Наш захисник, наш земляк зростав у порядній і працьовитій родині Сергія Васильовича і Людмили Василівни Погорілих. Його дитинство промайнуло в рідному краї – у мікрорайоні Чмижина, неповторному земному куточку України, з мальовничою природою, річкою Тясмин і мудрими, талановитими людьми.

У затишній батьківській оселі, у великій любові з доброю казкою та маминою ласкою зростав хлопчина. Основи знань, любов до отчого краю, української землі прищеплювали йому в сім’ї, рідній Кам’янській загальноосвітній школі № 3 та школі № 2, Черкаському художньо-технічному училищі та Кам’янському машинобудівному заводі, де юнак набув першого трудового досвіду, працюючи недовгий час слюсарем-ремонтником сантехніки. Та, незважаючи на короткий термін роботи на заводі, Євгеній здобув добру славу. Знайомі характеризують його як надзвичайно трудолюбиву, ініціативну людину, сповнену різних ідей, готових втілити в життя. Рідні, близькі та сусіди вважають Женю ідеальним, який у будь-яку хвилину приходив на допомогу.

Його двоюрідна сестра Оксана Онопа (Погоріла) говорить про Женю так: «На перший погляд – звичайний хлопець: щирий, привітний, доброзичливий. Женя любив і поважав своїх батьків, рідних, сусідів та друзів, за що і до нього ставилися з повагою. В родині Погорілих він був меншою дитиною, бо мав старшого брата Віктора. Хлопець безмежно любив його і брав приклад. Женя завжди хотів зробити все як Вітя, до ладу. Батьки навчили своїх синів трудитися. Їхні діти зросли дуже трудолюбивими. Вся робота по дому завжди була зроблена. Хоч у домі і не було дівчаток, але всюди – ідеальний порядок. Хлопці допомагали мамі, виконували не тільки чоловічу, але й жіночу роботу. Все по господарству вони робили самі. Йшов час, хлопчики виросли і стали справжніми чоловіками. Пізніше відслужили армію, спочатку Віктор, а потім Євгеній».

А ще Оксана Юріївна розповідає про те, що з самого малечку брат мріяв стати машиністом електровоза. Про це знали всі – рідні, сусіди, друзі. З їхнього подвір’я та й зі шкільного вікна добре видно залізницю. Вчителі розповідали, що Женя завжди, коли їхав потяг, заворожено спостерігав за ним і неодмінно хотів сам навчитися управляти.

Жінка також згадує про захоплення брата спортом: «Євгеній не пропускав жодного шкільного футбольного матчу, любив дивитися гру по телевізору, а після її закінчення обговорював результати з друзями. Про футбол він знав усе. Також любив грати в шахи та настільний теніс. Брав участь у шкільних та районних змаганнях, за що був неодноразово відзначений.

З дитинства любив плавати. З ранньої весни до пізньої осені разом з батьком ходив на Тясмин купатися.

Ще одним з його улюблених занять було катання на ковзанах, якому навчив Віктор. Тільки-но на річці з’являвся лід, Женя відразу брав ковзани і мчав до річки. Ставши дорослим, приходячи з роботи додому пізно ввечері, він обов’язково йшов на лід. Євгеній виріс міцним, сильним та загартованим юнаком.

Про те, що Женя був сміливим, свідчить випадок з його дитинства. Ще маленькими, хлопчаки гралися на льоду. Один з них – Моцар Толя – провалився під кригу. Всі повтікали, а Женя самотужки зумів врятувати свого товариша і сусіда, привів його додому, переодягнув, висушив одяг праскою, щоб Толю не сварила мати».

Погорілий Є.С. пройшов службу в лавах збройних сил України. Спочатку він служив у місті Чернігові, у спеціальному підрозділі, який займався підготовкою спеціалістів з охорони мостів, пізніше був переведений у місто Дніпро. Настанови батька, армія зробили з нього справжнього чоловіка, свідомого українця, відповідального за долю держави, готового служити Батьківщині своєю працею та стати на захист державних інтересів країни.

Із початком повномасштабного вторгнення росії Євгеній став на захист рідного краю. Добровільно пішов до місцевої територіальної оборони. Разом з іншими чоловіками патрулював мікрорайон Чмижина.

У березні 2022 року отримав повістку з військкомату. Спочатку мобілізованих кам’янчан відправили до навчального центру “Десна”. Там Женя отримав військову спеціальність гранатометника. Після трьох місяців навчання був відправлений на Схід України, де служив у військовій частині 6014, 66 бригаді, 3 батальйоні, 8 роті, 3 взводі. Від побратимів хлопець отримав позивний “Джексон”, яким дуже пишався.

«Під час телефонних розмов з рідними та друзями, – говорить Оксана Юріївна, – він завжди був у доброму гуморі й щоразу повторював, що хоча й дуже важко, але: “Все буде добре, ми витримаємо і виженемо ворога з нашої землі!” Незважаючи на тяжкі умови служби, та знаходячись увесь час на передовій, Женю завжди переповнювала любов до України, він був справжнім її патріотом, світлою, доброю, порядною людиною, справжнім оптимістом».

У глибокій скорботі схиляємо низько голови перед світлою пам’яттю захисника, справжнього Героя, який навічно впав на полі бою за нашу вільну, незалежну, святу Україну. Будемо жити і берегти пам’ять про нашого вірного, відданого патріота – Погорілого Євгенія Сергійовича. У люблячих серцях він залишиться усміхненим, привітним, щирим хлопцем. Вічна пам’ять Герою!
Доки є небо синє,
Доки серця палають,
Доки пшеницю сіють,
Герої не вмирають…

Галина Таран, директор Кам’янського державного історико-культурного заповідника.