Кам’янський заповідник

… Коли країна вже не один рік поспіль живе у війні, багато наших захисників стають відомими суспільству не тільки своїми прізвищами та іменами, а й позивними, без яких на фронті не обходиться, мабуть, жоден воїн. Ці позивні найчастіше дуже влучно характеризують свого власника чи власницю, виділяють якусь найпомітнішу їхню рису або, навпаки, вигадуються з іронією, всупереч характеру чи зовнішності. Побратими Олександра Заболотнього (Ногая) дали йому позивний МАЛИШ. Коли дивишся на його фото, відразу розумієш, з яким теплом і любов’ю ставилися товариші до цього воїна із лагідним карим поглядом.

Олександр Заболотній (Ногай) – солдат, водій відділення протитанкових ракетних комплексів 68-ї єгерської бригади імені Олександра Довбуша, легкого піхотного з’єднання Сухопутних військ Збройних Сил України. З’єднання було створене 6 березня 2022 року з тисяч добровольців, які першими прийшли у військкомати на початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Впродовж весни-осені 2022 року бригада тримала оборону на Донеччині, в лютому 2023 року брала участь у боях на Вугледарському напрямку. Указом Президента України від 24 серпня 2022 року їй присвоєно почесне найменування «імені Олекси Довбуша». На нарукавному знаку підрозділу зображена росомаха, яка вважається талісманом бригади, гасло підрозділу – «Ваші душі за наші кривди». Олександр Заболотній був направлений до цього підрозділу після двомісячного навчання у Львові. Мобілізований у липні 2022 року, до військкомату пішов добровольцем.

Народився Олександр 27 лютого 1993 року в Молдові. Через деякий час родина перебралася в Україну. Ще коли Сашкові було років п’ять, тато з мамою розлучилися, і він виховувався з батьком, Василем Васильовичем Чоботарьовим. Спочатку проживали під Києвом, потім переїхали в село Пляківку колишнього Кам’янського району, де хлопець ходив у 7-8 класи, далі – у Вербівку. Після закінчення 9 класу Вербівської загальноосвітньої школи юнак вступив на навчання до селища Капітанівки, де освоював професію автослюсаря.

Зі своєю майбутньою дружиною Людмилою Олександр познайомився у Вербівці. Люді було 16 років, а йому – 17. Почали зустрічатися, а потім і жити разом. У 2011 році у пари народився первісток – синочок Ваня, у 2014-му на світ з’явився другий син – Рустам. За два роки, у 2016-му, народився ще один хлопчик – Рома.

За деякий час Олександр із Людмилою переїхали до села Юрчихи. Саша працював на хлібзаводі: охоронником і водієм, розвозив хліб. Потім – карщиком (водієм навантажувача) на машинобудівному заводі.

Люда розповідає, що її чоловік був веселою і позитивною людиною. Дуже добрим і чуйним. Ніколи й нікому не відмовляв, якщо просили про допомогу. Найбільше полюбляв ремонтувати автомобілі, навіть дружину свою і сина навчав «по машинах крутить». Односельці жартували: «Ви б уже одкривали сімейний бізнес, СТО». Можливо, так і сталося б, якби не почалася велика війна…
Ще коли в пари народився старший синочок, Саша дуже хотів піти служити в армію. Люда не пускала: «Ну навіщо вона тобі? Сиди дома і допомагай мені з дитиною. Вже якби самі були, то пішов би…» Проте вона не змогла зупинити чоловіка, коли він вирішив іти на фронт у 2022-му. Хоч ніякого військового досвіду не мав, добровільно став на захист своєї країни, коханої й дітей, щоб не допустити ворога до рідного села. Служив на Донеччині, в 68 окремій єгерській бригаді.

З рідними Олександр спілкувався, але не щодня: коли виїжджали на позиції, то телефонувати чи відправляти повідомлення не дозволялося, щоб ворог не засік за геолокацією. Додому приїжджав кілька разів. Уперше – через 4 з половиною місяці після мобілізації (тоді Олександра відпустили на 10 днів). Але всю відпустку він не добув, повернувся назад на Донеччину. Під час другого приїзду Саша з Людою розписалися, офіційно стали подружжям.

8 березня 2023 року в родині з’явилася донечка, яку назвали Софійкою. І хоча татка свого вона майже не знає, за словами мами Люди, характер перейняла батьківський.
Востаннє Саша ненадовго навідував родину після контузії. Людмила розповіла, що тоді чоловік дивом вижив. Сиділи з хлопцями в окопі, обідали. Йому ще хвилин 10 залишалося для відпочинку, але він пішов на позицію раніше. І якраз у цей момент в окоп, де щойно був Саша, прилетів снаряд… «Він у нас такий був безстрашний», – говорить дружина. І пояснює, що побратими стояли на позиціях по дві особи, а йому не вистачило пари, то він стояв сам.

Хвалився дружині, що був переможцем у змаганнях із стрільби і тактичної медицини. Казав: «Бачиш, там хлопці з досвідом були, а я без ніякого досвіду…» Він найкраще і найшвидше складав автомат і найвлучніше стріляв, професійно надавав першу медичну допомогу. Отримував похвальні грамоти за участь та перемогу у змаганнях. Прагнув розвивати і вдосконалювати бойові вміння й навички. Таким був воїн із позивним Малиш…

У квітні 2023-го Олександр захворів. Телефонував дружині, говорив, що дуже погано себе почуває. Майже тиждень пролежав у медчастині в селі Улакли Великоновосілківської селищної громади Волноваського району на Донеччині. Після кількох днів високої температури його забрали у шпиталь міста Дніпро, але було вже запізно: в легенях набралася рідина, не витримало серце. 30 квітня 2023 року Саша помер…

Поховали Олександра Васильовича Заболотнього (Ногая) в селі Юрчисі. Дружина Людмила та всі четверо дітей ніжно бережуть пам’ять про свого найріднішого захисника. Найкращого, наймилішого у світі.

Сестра Олександра Олена Ногай (Купенко) про старшого брата пише з великою любов’ю і гордістю: «Саша ще з маленького віку почав захоплюватися спортом, він завжди був у центрі уваги. У нього було багато друзів, які завжди були раді його присутності.

Окрім спорту, він дуже любив машини, з 13 років умів їздити і завжди допомагав батькові їх ремонтувати. Це його улюблена справа..
Він любив відпочивати як на природі, так і вдома. В дитинстві був дуже активним, не любив сидіти на одному місці, постійно чимось займався. Окрім своїх захоплень, доглядав свою молодшу сестру. Завжди виявляв увагу і турботу.

Саша полюбляв дивитися бойовики і комедії, а після перегляду найчастіше дуркував із сестрою, уявляючи себе героєм фільму. Коли виріс, так і відбулося. Він став героєм!!! Нашим героєм».

Наталія ПУГАЧ, старший науковий
співробітник історичного музею КДІКЗ