Кам’янський заповідник

Історичний шлях нашого народу й нашої мови завжди був нелегкий. У перших рядах борців за українську мову, особливо в найскладніші історичні періоди, постійно стояли письменники. Серед них особливе місце посідає наш земляк Микита Шумило. Прозаїк, публіцист, сценарист і перекладач, він послідовно відкривав невичерпні можливості рідного слова, тонко відчував його природу і навіть у найчорніші роки утверджував авторитет рідної мови. Письменник був активним дослiдником і популяризатором класикiв нашої лiтератури – Т.Шевченка, В.Стефаника, С.Васильченка, А.Тесленка, П.Тичини, Ю.Яновського, Г.Косинки, О.Гончара. Через їхню творчiсть прагнув прищепити широкому читачевi любов до української культури та мови.

«Найперша i найголовнiша ознака iндивiдуальностi народу – це його мова, – стверджував Микита Шумило у статтi «Любов до рiдної мови». – В першу чергу в мовi вiдбито характер народу. Його iсторiю, i не за двоє-троє столiть, а за цiлi тисячолiття, коли народ був ще племенем i розмовляв тiєю мовою, – малорозвиненою тодi, – яка, розвиваючись, переходячи через рiзнi суспiльнi формацiї, передаючись вiд поколiння до поколiння, увiйшла в основу сучасної мови, збагаченої всiма попереднiми соцiальними укладами. Мова – це глибина тисячолiть. Це найдорожчий скарб, переданий сотнями i сотнями попереднiх поколiнь, злелiяних у пiснi, в переказi, в приказцi… Мова – це душа народу».

Народився Микита Шумило 28 травня 1903 р. в селянській родині у селищі Михайлівка, поруч із Кам’янкою на Черкащині. Батько Михей, малоземельний селянин, за оповідками сина, був людиною веселою і вільною, хати не тримався. Воював у Холодному Яру, а згодом працював у споживчій кооперації. У 1937-ому році був заарештований і засуджений до розстрілу. Реабілітований посмертно 1989-ого року.

Увесь тягар щодо родинних клопотів упав на матір, Параску Дем’янівну. Про свою маму, її доброту, чудовий голос і любов до дітей, яких було четверо, син Микита міг розповідати годинами. Завдяки матері, її піклуванню і вихованню, всі діти отримали вищу освіту.

По закінченні школи Шумило навчався у Черкаському педагогічному технікумі, згодом заочно закінчив три курси Харківського інституту соціального виховання. Протягом десяти років учителював у сільських школах на Черкащині та в Харкові, де мешкав у відомому будинку «Слово». Належав до спілки селянських письменників «Плуг».

По всій Україні в ті часи діяли організації «Плуга». Черкаська філія утворилася з літературного гуртка, що зародився при черкаських педкурсах у 1924-ому році. До неї входили 8 дійсних членів і 5 студійців, серед яких і М.Шумило.

Перші оповідання Микити Михейовича були надруковані у часописі «Молодняк», а в 1934 році його прийняли до Спілки письменників. Згодом поїхав до Москви, де навчався на сценарному факультеті ВДІКу – уже тоді чи не найкращій кіношколі світу. У Києві ж, у 1930-ті роки зробили все, щоб знищити Кіноінститут, а спроби Олександра Довженка створити нову навчально-практичну інституцію наразилися на жорсткий спротив (і це попри Довженків статус одного із кіноулюбленців Сталіна) – учити цій професії мали тільки в Москві, надто високі ідеологічні навантаження призначалися кінематографічному мистецтву.

У 1939 році Шумило закінчив ВДІК, а за два роки в Ашхабаді вийшов фільм за його сценарієм — «Прокурор республіки». У роки Другої світової війни Микита Михейович служив фронтовим журналістом. Кілька оповідань, зокрема «Голубий зеніт» (назва книжки) — підсумок тих немилосердних днів і ночей. Письменник пережив тяжке поранення в голову на Одері. Якби не товариш, який проніс його, закривавленого, на собі кілька кілометрів, так би й залишився на полі бою.

Після війни працював заступником головного редактора газети «Літературна Україна». Українська мова для нього була святинею. Нею володів віртуозно. А ще знав українську літературу, як мало хто. «Література була його своєрідною релігією, вірою і надією, змістом усього життя», – писав про М.Шумила Михайло Слабошпицький.

Статті письменника на захист української мови «Любов до рідної мови» й «Могутня та чарівна» набули широкого розголосу в період хрущовської відлиги, коли небезпечно було вирішувати національні питання. Тож у статтях Шумила фiгурували цитати «вождiв», інакше надрукувати їх було б неможливо. За часiв радянської iдеологiї це був єдиний спосiб умотивувати потребу широковживаності української мови як державної.

Статті Микити Шумила із захватом перечитували тисячі українців, але в той же час компартійні керманичі та кадебісти звинувачували автора в «українському бурджуазному націоналізмі». У грудні 1964 р. Андрій Скаба, на той час секретар з ідеології, в доповідні́й на адресу ЦК КПУ писав про тих представників творчої iнтелiгенцiї, які «пiд впливом боротьби з культом особи… пiдпiльно, а то й публiчно вимагали перегляду нацiональної полiтики комунiстичної партiї, яка нiбито зараз не вiдповiдала ленiнському вченню про нацiї i нацiональну культуру». Серед найактивніших письменників Скаба називав Антоненко-Давидовича, Дзюбу, Назаренка і Шумила.

Від цькувань Микиту Шумила у той час захистив Олесь Гончар. «Для мене, – згадує М.Ільницький, – тодi студента Дрогобицького педагогiчного iнституту iм. Івана Франка, стаття «Любов до рiдної мови» залишилася одним iз найсильнiших читацьких вражень того часу».

«Все можна цією мовою вдіяти, – писав Микита Шумило у статті «Могутня й чарівна», – приголубити, нашепотіти чари, потрясти душу, примусити глибоко задуматися, затужити, а можна й обсипати ласкою радості, захопити нестримними веселощами… дати душі силу та нечувані подвиги. Всесильна, могутня мова Тараса Шевченка».

Стаття «Могутня й чарівна» була написана для журналу «Українська мова i лiтература в школi» (нинi – «Дивослово»). З цього приводу iснує щоденниковий запис Микити Шумила від 28 сiчня 1963 р. Письменник розповідає, як йому замовили з редакцiї новоутвореного журналу “Українська мова й лiтература в школi” написати статтю на тему “Велич i краса української мови”. Часу було дуже мало, але відмовитися Микита Михейович не міг, бо нехтування рідною мовою йому боліло. А далi в щоденнику, напевно, як обмiрковування майбутніх тез статтi, йшли нотатки: «Забути мову – забути себе, свою iсторiю, досвiд усiх попереднiх поколiнь народу, зректися всiх скарбiв…». Згодом письменник дізнався, що стаття пiдписана до друку, правда, з деякими купюрами, і це його найбільше турбувало. Цілу ніч думав, навіть снилися тi купюри, а вранці відразу ж подався до редакції. Виявилося, що цензура викинула цитату з промови Г.І. Петровського в Думi. Тобто викинули текст Ленiна, а саме таке мiсце: «Не можна пхекати на мови маленьких народiв. Немає поганих мов, як немає поганих народiв. Ще невiдомо, з яких народiв вийдуть найбiльшi генiї в майбутньому i якими мовами заговорять з вершин людського духу». Шумило зумисне використовував цитати вождів для більшого переконання у важливості мови, але для цензури, як виявилося, навіть ленінізм не став на перепоні.

У 60-тi рр. тема мови постiйно звучала у виступах Микити Шумила на письменницьких зiбраннях та в трудових колективах. У цей час вiн писав до ЦК Компартiї України листи з приводу розв’язання мовної проблеми в Українi. Передавав їх до ЦК В.Костюченко, який працював консультантом із питань лiтератури в апаратi ЦК КПУ, а в наш час – автор багатьох книжок.
На прохання літературознавиці Наталії Шумило, доньки Микити Михейовича, В.Костюченко написав спогади про письменницьке життя в 60-их роках. Свідок тих подій описав, як літератори молодого і старшого поколінь відстоювали національну ідею, і одним із найактивніших серед них був Микита Шумило.

У ті часи популярними були партійні збори. Парторганізацією спілки письменників вправно керував Ю.Збанацький. На зборах зазвичай переважали сухі й нецікаві виступи, зал шумів, літератори часто виходили на перекур, але коли слово надавали Микиті Михейовичу, всі вбігали до зали і завмирали. Повільний у рухах, статечний, письменник перероджувався, коли під час виступів аргументував факти дискримінації української мови у школах, ВУЗах, державних установах. Не кожен тоді міг і відважувався так пристрасно говорити про любов до української мови, а отже – до України.
Згадував В.Костюченко випадок, як після переданих ним від Микити Шумила листів до ЦК, письменника запросили на розмову. Повернувся він звідти пригнічений і сказав, що там не розуміють проблеми. Стверджують, що мовна практика в Україні – це об’єктивна реальність, не хочуть бачити системи дискримінаційних заходів щодо української мови.

Та Шумило не здався. Він і надалі постійно виступав у Спілці, як активний послідовний захисник «мови великої держави і великої культури». І не лише у Спілці. Скрізь і завжди Шумило був захисником української мови, говорив сміливо, але спокійно, без жодного натяку на агресію чи роздратування, мовби про щось само собою зрозуміле.

Михайло Слабошпицький згадував про Микиту Михейовича з великою повагою. Він розповідав, як в «Літературній Україні» одного разу надрукували статтю письменника про велич і красу української мови, після чого здійнялася справжня гроза. Коли автор статті зайшов до редакції, редактор, який перед тим побував у ЦК, відразу ж накинувся на нього. Але Шумило спокійно відповів, що й там люди можуть помилятися, тож і не потрібно на них зважати. Редактор від подиву аж занімів – як це в ЦК, та щоб помилялися. Однак, його намір дати прочухану авторові зник.
Коли у відділі критики «Літературної України» з’являлася нова стаття Шумила, її захоплено читали всі працівники, а щасливий Анатолій Скрипник, якому зазвичай випадало готувати її до друку, вигукував: «Це – як пісня! Тут є і склад, і лад!».

Серед найвідоміших афоризмів про українську мову нерідко зустрічаємо й крилаті вислови М.Шумила: «Мова – це глибина тисячоліть», «Мова – це характер народу», «Найперша i найголовнiша ознака iндивiдуальностi народу – це його мова».

«Могутнiсть мови – це духовна могутнiсть народу. Народ дає мовi силу й красу. Вiн сам у пiснях творить зразки неперевершеної поезiї, а його генiї й таланти високо пiдносять авторитет рiдного слова, вплiтаючи у вiнок своєї i свiтової культури найпишнiшi троянди. Отакi троянди вплели в той вiнок i Тарас Шевченко, i Іван Франко, i Леся Українка, i Михайло Коцюбинський, i Олександр Довженко, i Юрiй Яновський, i Павло Тичина». До когорти письменників, які відстоювали, плекали й розвивали українську мову, хочеться додати ще й Микиту Шумила.

Відомі його прекрасні есеї, присвячені творчості Т. Шевченка, В.Стефаника, С. Васильченка, А. Тесленка, П. Тичини, Ю. Яновського та батьох інших українських письменників. Одна з найкращих публікацій присвячена Ліні Костенко.

З 60-х років і до останніх днів життя письменник активно займався перекладацькою справою, виявляючи багатства і невичерпні можливості рідного слова. Недаремно ж його переклади колеги називали живим словником української мови.

Дбаючи про літературну зміну, Микита Михейович завжди знаходив час, аби підтримати молодих літераторів. Охоче вислуховував їхні розпитування про репресованих письменників і багато розповідав сам, тож ставлення молодих авторів до літпроцесу 20-30-их років багато в чому формувалося з його коментарів.

Творчий доробок письменника досить різноманітний. Крім перекладів і публіцистики, це збірки оповідань і нарисів «Вада», «Урожай», «Голубий зеніт», «Академік Власюк», «Щедрі серцем», повісті «Прокурор республіки», «Я твій брат», збірки оповідань для дітей «Де ти моя чаєчко?» і «Пам’ятливий горобчик». Микита Шумило був «мрійником, романтиком, любив людей, а дітей – то зовсім якоюсь фантастично-безмежною любов’ю, мабуть, як свою останню сподіванку на кращу в майбутньому долю рідного краю».

М.М. Шумило жив у Києві, у відомому письменницькому будинку РОЛІТ на вулиці Леніна, 68 (тепер вул. Хмельницького) біля Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Андрія Малишка (близького товариша). Взагалі в цьому будинку в різні часи мешкало 130 літераторів і він є рекордсменом по кількості меморіальних дошок на фасаді. Серед них – і меморіальна дошка Микити Шумила. Письменник помер 8 березня 1982 р. в Києві. Похований на Байковому цвинтарі. А нам у спадок залишилися його книги, статті, залишилася світла пам’ять про справжнього патріота України, життя якого є яскравим прикладом відданості українській справі.

Таміла Чупак, заступник директора Кам’янського державного історико-культурного заповідника з наукової роботи

Пам’яті Микити Шумила
В той день, коли він народився
І крикнув тихим голоском,
Цей світ у біле нарядився.
Й співала птиця за вікном.
Коли до нього, молодого,
Прийшла любов щасливим сном,
У серце билася тривога.
Й співала птиця за вікном.
Усю війну до Перемоги
Непереможеним пройшов.
Чекали радісно на нього.
Й співала птиця за вікном.
Коли у свята веселився,
Сидів в пошані за столом,
В хустки зітхали молодиці.
Й співала птиця за вікном.
Ішли літа, минали роки.
Ділився словом, як добром.
Цвіли сади. Родились внуки.
Й співала птиця за вікном.
Помер, ніколи не хворівши.
Немов одплив із тихим сном.
Його оплакую у віршах.
Й співає птиця за вікном.
Ганна Чубач