Кам’янський заповідник

Кам’янка багата на різноманітні мистецькі пам’ятки. Більшість із них нині входять до складу державного історико-культурного заповідника, який широко використовує таке надбання в своїй екскурсійній, просвітницькій та науково-дослідницькій діяльності. Але до утворення заповідника у 1995 році охорона та популяризація скульптурних, архітектурних, живописних та природних об’єктів у місті здійснювалася за дещо іншим принципом, не порушуючи, звичайно, єдиної мети – збереження переданої попередніми поколіннями об’ємної культурної спадщини.

Одним із важливих періодів в еволюції мистецького розвитку Кам’янського краю став 1975 рік. Результатами діяльності того періоду ми і сьогодні активно користуємось, реалізовуючи на цьому базисі як місцеві гуманітарні проекти, так і забезпечуючи туристичні потреби для приїжджих з різних куточків України.

Процес систематизації, уніфікації та охорони у Кам’янці утворених тут впродовж попередніх років історичних та природних пам’яток розпочався ще у першій чверті ХХ ст. Невдовзі після захоплення влади більшовиками – у 1926 р. – міський поміщицький парк, який раніше належав родині Давидових (у 1918 р. емігрували з України), до 100-річчя з дня страти 5 декабристів офіційно назвали на честь повстанців: “імені Декабристів”. На той момент цей об’єкт був дещо змінений та покращений, але загалом не зазнав суттєвих змін порівняно з періодом “панського владарювання”.

У 1937 р., до 100-річчя з дня смерті О.Пушкіна, в одному з відпочинкових флігелів родини Давидових – Зеленому Будиночку – був заснований іменний музей поета. Вже невдовзі, у 1940 р., у цьому ж Будиночку створили окрему експозицію, присвячену П.І.Чайковському. Дана ініціатива була приурочена до 100-річчя з Дня народження композитора.

Також у 1937-му році, до означеного вище ювілею, у містечку з’явились перші скульптурні пам’ятки. Зокрема, у парку встановили гіпсовий бюст О.С.Пушкіну, а у дворищі Зеленого Будиночка, на підході до нововідкритого іменного музею поета – погруддя композиторові М.І.Глінці. Ці скульптури протримались по кілька десятків років.

У часи нацистської окупації 1941 – 1944 рр. у приміщенні музею розміщувалось німецьке офіцерське казино. Заклад відновив свою роботу уже у післявоєнний період – у 1946 році.

У 1960 р., до 120-річчя з Дня народження П.І.Чайковського, на центральній алеї міського парку встановили вилитий із пластмаси і тонований під бронзу пам’ятник композитору авторства Г.Павлікер. Також у 1960-ті рр. у дворищі музею бюст М.Глінки замінили на невеличке погруддя Чайковського.
Наведений хронологічно-фактологічний перелік яскраво доводить активізацію пам’яткоохоронної роботи у місті впродовж середини ХХ ст., яка посилювалась кожного десятиліття. Однак із часом дійсність вимагала зовсім інших пріоритетів, що було обумовлено новими суспільними викликами.

З кінця 1950-х, у 1960-х рр. Кам’янка почала перетворюватись на невеличкий туристичний куточок. Тематика Пушкіна і Чайковського дуже мусувалась у СРСР в контексті ідеологічного виховання населення з далекосяжною метою: формування єдиної спільноти – “радянського народу”, що включало й інші дотичні завдання, зокрема русифікацію, перекручування історичних фактів, нав’язування домінації російського етносу над іншими тощо. Популярним був і декабристський рух. Взагалі, комуністична влада розглядала цих дворянських повстанців ХІХ ст., попри всю свою ненависть до панства, як своїх попередників у боротьбі з спільним ворогом – самодержавством. Відповідно окремі куточки країни, пов’язані з діяльністю декабристських організацій, в тому числі й Кам’янку, парткерівництво виокремлювало та різноманітно стимулювало, особливо культурно-просвітницький напрям. Все це призвело до значного зростання відвідувачів у містечку.

Згідно з цільовими державними освітніми та навчальними програмами сюди на регулярній основі почали приїжджати учні, студенти, робітничі колективи підприємств та організацій з різних куточків СРСР, наживо ознайомлюючись з історичними об’єктами Кам’янки, яку так широко розрекламували владні інституції. Періодично прибували навіть цілі туристичні потяги в кілька сотень учасників, яким музейні працівники впродовж дня проводили екскурсії. Тенденція щодо збільшення кількості відвідувачів, особливо в умовах планової економіки, і надалі продовжувалась, стабільно забезпечуючи місто новими туристами.
Однак такий масовий музейно-екскурсійний бум до середини 1970-х рр. не співпадав з відповідним оновленням інфраструктурних об’єктів у Кам’янці. Окрім згаданих вище культурних об’єктів, у парку встановили 2 невеличкі скульптури лісових звірів – оленя і лося, – а також дерев’яну альтанку над найдавнішою архітектурною спорудою містечка – Пушкінським гротом. Кам’янчани називали цю альтанку “місцем для закоханих”, оскільки саме тут місцеві пари проводили свої романтичні зустрічі.
Власне, всі ці об’єкти знаходились у верхній частині парку. Ця зона – головна алея та окружні до неї терени – перебували у більш-менш доглянутому стані. Тут розміщувався центральний вхід, зосереджувались скульптурні пам’ятки, йшли розгалуження в інші частини природного масиву, зокрема до гроту, куди з радістю мандрували всі охочі. До речі, тривалий час, аж до 1950-х рр., парк по всьому периметру був огороджений невеликим парканом, а вхід до нього відбувався на платній основі.

Разом з цим, ця пам’ятка садово-паркового мистецтва мала масу недоліків, перебуваючи у занедбаному і невідповідному її статусу стані. По-перше, парк був дуже густим і зарослим. Тут зосереджувалось багато різних насаджень, які через те, що довго не проріджувались, дуже тісно переплелись між собою, створивши суцільну нерозривну малопривабливу для ока масу. Також тут було багато сухостою та старих порід дерев, що вже давно вимагали санітарної вирубки. По-друге, у парку домінували ґрунтові алеї. Це дуже узалежнювало його відвідування від погоди, що робило неможливим здійснення візитів сюди у дощові дні туристичного сезону періоду весни-осені. Взимку ж тут було дуже слизько, що ускладнювало рух, особливо на кручах. Це, напевно, радувало лише місцевих дітлахів, але ніяк не приїжджих гостей. Зважаючи на налагоджений роками постійний потік відвідувачів у Кам’янці, описана проблематика викликала великі незручності. Взагалі парк характеризувався якоюсь “сірістю” і непримітністю, без особливих родзинок і прикрас, які б приваблювали сюди людей у будь-яку пору року.

Потребував оновлення також музей Пушкіна і Чайковського. Хоча його працівники, звісно, тримали заклад у належному вигляді, періодично доповнюючи його зали новими експонатами, все одно на поч. 1970-х рр. наявний стан речей відставав від потреб часу. Експозиція музею була дуже громіздка й насичена, переобтяжена масою простеньких ілюстративних експонатів, різними художніми виробами та друкованою продукцією. Характерно, що тематика життєвого шляху О.Пушкіна і П.Чайковського подавалась в залах дуже детально і розширено, починаючи від дитячих років і аж до смерті. Представлені ж тут матеріали про декабристських рух в цілому розповідали про головні моменти цього історичного процесу без прив’язки до різноманітних краєзнавчих деталей. По суті, в експозиції майже не була присутня місцева історія, її особливості, пов’язані з тематикою музею, що з часом стало все більш помітно в негативному відтінку. Якщо відштовхуватись від цих реалій, музей з таким наповненням можна було б спокійно розмістити в якомусь іншому містечку, де разом бували обоє митців, адже композиційна побудова за хронологічним принципом в загальних моментах уніфікувала та спростила такі моменти. Вся ця ситуація з історичними об’єктами у Кам’янці вимагала кардинальних змін.

Поштовхом до модернізації туристичної інфраструктури у місті стала ювілейна дата. У 1975 р. у СРСР на загальнодержавному рівні відзначали 150-річчя з дня повстання декабристів. Відповідно, у окремих куточках величезної комуністичної імперії, які пов’язані з цим таємним політичним рухом, відбувалися меморіальні заходи, святкові урочистості, ювілейні вшанування та ін. В даному контексті Кам’янка, де діяла окрема управа Південного товариства, куди часто приїжджали різні декабристи, в тому числі троє (П.Пестель, С.Муравйов-Апостол та М.Бестужев-Рюмін) з п’яти, яких було страчено у 1826 р., не могла уникнути уваги центральних органів влади. Це призвело до масштабних змін у пам’яткоохоронній галузі.
Саме до ювілею декабристського повстання республіканське міністерство культури України ініціювало проведення реекспозиції літературно-меморіального музею О.С.Пушкіна і П.І.Чайковського. Така ідея визрівала давно, ставши з часом практичною необхідністю, тому, коли з’явилась можливість її реалізації, в зв’язку з описаними вище обставинами, дану ініціативу всебічно підтримали і почали активно втілювати у життя.

Художнім керівником проекту з реекспозиції музею призначили талановитого черкаського живописця Альберта Степановича Недосєко. Він також став у подальшому автором кількох мистецьких експонатів в оновлених залах закладу. Головним консультантом та автором нового тематико-експозиційного плану музею стала дослідниця історії Кам’янського краю, краєзнавець Марія Антонівна Шкаліберда. Тривалий час (з 1950-го до 1974-го р.) вона обіймала посаду директора музею, однак у 1975 році вже деякий час працювала тут доглядачем експозиції. Вона володіла колосальним об’ємом знань з місцевої історії, склавши з А.Недосєко гармонійний тандем розробників нового концепту наповнення музею, зокрема краєзнавчих вузькоспецифічних моментів. У середині 1975 р., коли директором музею став Віктор Олександрович Бабко, він активно, по суті з перших годин перебування на посаді, включився в цей масштабний процес, відповідаючи за різноманітні організаційно-практичні заходи та як керівник постійно перебував у вирі великих мистецьких зрушень. Загальну координацію перетворень здійснювало міністерство культури України разом із кам’янськими місцевими органами влади.

А.Недосєко, маючи прекрасну просторову уяву, розробив чудовий мистецький проект внутрішньої перебудови музею. Даний план сформувався з необхідних потреб, на базі історичної пам’яті регіону, ідеологічної складової та нових викликів часу, не орієнтуючись на наявний матеріал у фондах. Відповідно, у подальшому, нові експонати підбирались саме під цей проект, а не навпаки, що підтверджувало його цінність та велику перспективу. Майбутні події підтвердять дану тенденцію.

Змістовним наповненням означеного плану займалась М.Шкаліберда. На основі особисто зібраних матеріалів у бібліотеках і архівах багатьох населених пунктів вона проводила експозиційну побудову за принципом послідовного відтворення фактів минулого з тісною прив’язкою до місцевих подій. Разом з А.С.Недосєко вони сформували гарне поєднання краєзнавця та художника-дизайнера, чудово взаємодоповнюючи один одного в тій чи іншій мистецькій сфері. Складаючи новий тематико-експозиційний план музею, вони скрупульозно обговорювали кожну дрібну деталь, намагаючись все зробити на найвищому рівні. Висока взаємоповага дозволила їм налагодити тісний контакт, що позитивно відобразилось на результатах роботи. Вони майже не мали суперечностей щодо проекту реекспозиції, взаємно погоджуючи ті чи інші обґрунтовані зауваження. Дискусія виникла хіба щодо ІІІ-ої зали Зеленого Будиночка, коли Марія Антонівна не раз після гарячих обговорень розчарованою покидала музей, не погоджуючись з баченням Альберта Степановича. Але й ця ситуація згодом досить швидко вирішилась, оскільки в кінцевому варіанті погодили спільне компромісне рішення.

Незважаючи на вироблення єдиної позиції у всіх ключових аспектах, республіканське міністерство затвердило розроблений тематико-експозиційний план не з першого разу. На заваді стали, з точки зору влади, деякі ідеологічні недопрацювання та окремі фактологічні неточності. Однак М.Шкаліберда, як майстер своєї справи високого рівня, виправила всі недоліки, що і посприяло остаточному затвердженню проекту. Це дало зелене світло на його подальшу реалізацію.

Більшість експонатів зі старої експозиції повернули до фондів музею, залишивши лише найбільш пам’ятні та цінні експонати, які відповідали плану: рояль родини Давидових, особисте фортепіано П.І.Чайковського, набір дуельних пістолетів ХІХ ст., ароматичні курильниці, шпагу декабриста Василя Давидова тощо. Нові ж речі та художні вироби, які згодом наповнили кімнати Зеленого Будиночка, діставали всілякими способами у різних населених пунктах. Детально розповімо про кілька з них.
Картину В.Реунова “О.Пушкін серед декабристів у Кам’янці” придбали за велику на той час суму – 1000 крб. У цього ж автора купили й інші роботи – краєвид Києва І чверті ХІХ ст., портрети Миколи Миколайовича Раєвського, його доньки Марії, Олександри Іванівни Давидової, Дениса Васильовича Давидова, Павла Івановича Пестеля – щоправда, за меншу ціну (200 – 250 крб. за кожну). Директор музею В.Бабко разом з А.Недосєко особисто їхали до художника у Київ забирати ці твори живопису. Всі вони розмістились в різних кімнатах, реалізуючи задумку авторів нового проекту. Тут же з квартири В.Реунова вони взяли подаровані та особисто реставровані ним меблі ХІХ ст., які гарно вписувались у новий інтер’єр музею.
В антикварному магазині столиці України придбали стилізовану під давнину люстру, яку розмістили у IV залі музею. Із Києва привезли гардини, доріжки та різні художні вироби. У республіканському центральному салоні художнього фонду закупили мідний канделябр та декоративний столик до нього, а в “Київкомісіонторзі” – чорнильне приладдя та підсвічник ХІХ ст.

Київська актриса А.Я.Камінська подарувала музею книжкову шафу кінця ХІХ ст. із сім’ї декабриста С.П.Трубецького. Паралельно, П.Линник, житель житель с. Бовтишка, Олександрівського району Кіровоградської області, де колись знаходився маєток генерала Миколи Миколайовича Раєвського (зведений брат декабриста В.Л.Давидова), подарував музею різні речі, які колись належали сімейству цього відомого військового діяча: крісло ХІХ ст., супницю, блюдо, соусник та 2 підстаканника з посуду Раєвських та ін. Ці речі поставили у ІІ залі.

Великий гобелен пам’яті п’яти страчених декабристів, який став окрасою VI кімнати музею, виткала за проектом Альберта Степановича його дружина-художниця – Неоніла Петрівна. Вона ж стала автором окремих портретів цих декабристів, які розмістили у ІІІ кімнаті. Крім цього, у Черкаських художніх майстернях замовили і купили картини у живописців М.Нестеренка (портрет О.Одоєвського, “Пушкін і декабристи”, “Пушкін в Кам’янці”) та П.Тараненка (“Будинок П.Пестеля в Тульчині”). Ці роботи стали частиною експозиції перших трьох кімнат Зеленого Будиночка.

На замовлення А.Недосєко виліпили і теракоту “Ярмарок у Кам’янці” – унікальний художній виріб, виготовлений із глини ручним способом черкаськими майстрами Сухієм і Титаренком. Теракота стала гарним мистецькими доповненням для VI кімнати.

В.О.Бабко висував ідею повної реставрації музею з відновленням зовнішнього вигляду споруди поч. 1800-х рр. Річ у тім, що у ІІ пол. ХІХ ст. її значно перепланували, добудувавши західне суцільне крило та північну частину, куди перенесли вхід. Відповідно, реставрація передбачала б знесення цих зон із відтворенням тупикових стін. Однак через велику затратність та загальну громіздкість процесу цю ініціативу відкинули. Але вітальню музею переробили. На вході до закладу вмонтували трапецієподібний, стилізований під старовину скляний ковпак з дубовими рамами та дверима, що гармонійно доповнив нову експозицію закладу.

В цілому, підкреслимо, що інтер’єр музею змінився кардинально. Замість деталізованого нагромадження матеріалів про біографію О.С.Пушкіна та П.І.Чайковського постала нова, складена за хронологічним принципом художньо-мистецька експозиція про історію Кам’янки кінця XVII – поч. ХХ ст. з чітким вкрапленням краєзнавчих моментів про особливості перебування двох геніальних митців у цьому краї та загалом в Україні. Наявні 6 кімнат музею перепланували, логічно та смислово з’єднавши між собою, при чому кожна з них отримала свою тематику: І – “Соціально-економічна характеристика Кам’янки першої пол. ХІХ ст.”, ІІ – “Пушкіна і Україна”, ІІІ – “Пушкін і декабристи”, IV – “Життя і творчість П.І.Чайковського у Кам’янці”, V – “П.І.Чайковський і Україна”, VI – “Пушкін, декабристи, Чайковський і сучасність”.

Різні мистецтвознавці, художники, дизайнери завжди високо оцінювали і нині продовжують позитивно відгукуватись про дану композиційну побудову. І хоча зараз, в часи незалежної України, окремі частини експозиції потребують оновлення, все ж більшість з новопосталих матеріалів у 1975 р. будуть актуальними впродовж століть. Це яскраво свідчить про високу якість роботи згаданого дуету авторів – М.А.Шкаліберди та А.С.Недосєко. Саме їм мають бути вдячні нові покоління містян та жителів Кам’янської громади.
До 150-річчя з дня повстання декабристів, маючи описані вище проблеми, провели і масштабну реконструкцію міського парку. Якщо у музеї А.С.Недосєко працював із Марією Шкалібердою та Віктором Бабком, то вже у парку він, як художній очільник проекту, координував свої зусилля із заступником керівника Кам’янського райвиконкому Михайлом Васильовичем Татариновим. Останній доклав багато зусиль для зміни обліку цієї садово-паркової пам’ятки, будучи особисто відповідальним за втілення амбітних планів реконструкції у реальність.

Згідно з наміченим планом, у парку й околиці змінили всі пам’ятники. Так, гіпсове погруддя О.С.Пушкіна, яке перенесли у приміщення районної бібліотеки, де воно знаходиться і зараз, замінили на бронзову скульптуру митця висотою понад 3 метри, авторства В.Шатух. Цей романтичний образ поета швидко став однією з окрас парку.

У дворищі музею встановили пам’ятник П.І.Чайковському (скульптор М.Константинова). Розміщений поряд бюст композитора ще раніше демонтували. Нова скульптура з бронзи зобразила композитора нібито в години відпочинку на природі, де він часто черпав натхнення для написання музичних творів. Але головним пам’ятником у парку стала п’ятифігурна композиція “Декабристи у Кам’янці”.

Відносно недовго – лише 15 років – центральну алею ще старого парку увінчував пам’ятник П.Чайковському. Але оскільки він не відзначався високою мистецькою цінністю та не входив у плани А.Недосєко, цю скульптуру вирішили замінити. Після цього пам’ятник перевезли до с.Вербівка, де встановили у дворі перед входом до Будинку культури. Подальша його доля невідома. Зазначимо, що у Вербівці знаходився родовий маєток сестри П.Чайковського – Олександри Іллівни – тому композитор тут часто гостював.
Одиничну скульптуру замінила ціла п’ятифігурна композиція “Декабристи у Кам’янці” . За задумом А.Недосєко, у парку імені Декабристів має бути пам’ятник на їхню честь. Цю ініціативу затвердили у міністерстві культури і подали відповідне замовлення на Київський комбінат монументально-декоративного мистецтва. Виконавцями робіт стали скульптори М.Вронський і В.Чепелик, архітектор (як і у двох нових вищезгаданих пам’ятників) – В.Гнєзділов. По суті, створення цього об’єкта лягло на плечі В.Чепелика, але за усталеними нормами того часу, в число авторів внесли імена як художника-виконавця, так і його вчителя (М.Вронський).

Робота над пам’ятником тривала впродовж кількох місяців. В.Бабко і А.Недосєко кілька разів їздили до Києва, ознайомлюючись з ходом виконання замовлення. Така велика тривалість праці пояснюється не тим, що в композиції запланували аж 5 фігур, а тим, що необхідно було відтворити точну зовнішність кожного з цих персонажів. І якщо на полотні художнику це зробити відносно просто, то вилити з бронзи точну копію обличчя – надзвичайно трудомісткий процес. Через такі обставини виготовлення і подальший монтаж групової скульптури в парку затягнулось і пам’ятник встановили аж наприкінці ювілейного 1975 року – 20 грудня. Проте всі ці зусилля не були марними, адже в результаті постала якісна мистецька пам’ятка надзвичайно високого рівня.

В основі цієї п’ятифігруної композиції лежить реальний історичний факт – нарада декабристів у Кам’янці, яка відбулась 24 листопада 1823 р. Це були одні з найбільш важливих зборів, які проводились у нашому містечку. Участь у нараді взяли всі очільники Південного товариства: голова – Павло Пестель, керівники Васильківської управи – Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін, керівники Кам’янської управи – Сергій Волконський та Василь Давидов. Саме їх і зобразили в бронзі скульптори В.Чепелик і М.Вронський. Скрупульозне моделювання форми, чітка композиційна побудова, прекрасне архітектурне рішення ставлять пам’ятник декабристам у Кам’янці в ряд найкращих пам’ятників України.
На вході у парк, як складова нового мистецького ансамблю, встановили ще одну пам’ятку – Стелу декабристів (ск. В.Селівестров, худ. О.Студені, арх. С.Рец). Даний об’єкт, яскраво відображаючи тематику парку, постав у вигляді великої камінної прямокутної площини із вкарбованими у ньому кольоровими кахлями зображеннями вогню та окремо розміщеними силуетами 5 страчених повстанців. Стелу, зважаючи на простоту, порівняно з скульптурами, специфіку побудови, виготовили та встановили найраніше з усіх пам’яток. Тому саме цю завершену фігурну інсталяцію кам’янчани побачили першою з цілого переліку оновленої художньої спадщини.

До 150-річчя з дня повстання декабристів на в’їзді до Кам’янки через магістральну дорогу Київ – Донецьк встановили і окремий пам’ятниий знак. Взагалі, підкреслимо, що в межах відзначення ювілею, центральну вулицю міста в напрямі музею та всі навколишні під’їзні шляхи капітально відремонтували. Автори згаданого знаку – О.Студені і М.Ткаченко. Ця пам’ятка складалася з двох частин: на передньому плані – макет відкритої книги, на якій зліва в повний зріст постає мозаїчне зображення О.С.Пушкіна, справа – чеканний портрет П.І.Чайковського з червоної міді. На торці книги містився вертикальний напис “Кам’янка”. На другому плані композиції – дугоподібна арка, що символізувала грот. Вгорі на арці зобразили портрети п’яти страчених декабристів і символічну дату – 1825 р. На жаль, у 2018 р. вандали пошкодили цю пам’ятку, через що її довелось трішки переробити. На так званому “торці книги” замість зображення 2 митців, з’явилась лише однобічна постать композитора на скелястих берегах Тясмину. Ця модернізація проведена в межах ґрантової програми ЄС “Розбудова і облаштування пам’ятки природи Тясминський каньйон”.

Практичними роботами з різнопланової перебудови парку займався М.В.Татаринов. На цьому поприщі було здійснено чимало. Всі центральні алеї заасфальтували та обклали бордюрами, а бічні засипали дрібним гравієм. Повсюдно встановили більше тридцяти нових лав та сміттєвих урн. Старі і сухі насадження, кущі, густі зарослі – все це вирубали під корінь і вивезли. Замість них насадили нові дерева, які зараз уже гарно виросли, радуючи око містян та гостей – ясени, в’язи, клени та інші.

У парку проклали і водогін, який живив 2 нові фонтани. Один із них, класичної округлої форми, встановили у верхній частині парку, поряд із центральною алеєю, а інший – незвичайного зовнішнього обрамлення – вбудували на схилі пагорбу посеред однієї з бічних повздовжніх алей. Для створення другого фонтану земляний схил укріпили та виклали каменем, проклали до цього місця по трубах воду, побудували нижче напівкруглий виступ, куди стікала вода, та загально облагородили територію, вимурувавши поряд, під стиль стіни, невеличку кам’яну загорожу. Об’єкт дістав назву “Фонтан сліз”, по-народному “сльозки”, що з часом стало одним із улюблених місць для закоханих. Також по периметру парку вмонтували кілька водопийок у вигляді вертикальних труб з прикріпленими збоку металевими “гілками”. На конструкції знаходився вентиль, за допомогою якого всі охочі, особливо у літній час, могли пускати напір по цих залізних розгалуженнях та втамовувати спрагу.

У різних частинах парку вимостили нові гранітні сходи. За спогадами сучасників, М.Татаринов особисто контролював та координував цей процес. Широкі, громіздкі, масивні сходи виклали у 3 напрямках: вздовж бічного пагорбу на спуску до гроту й нижче до нововідкритого у цьому ж 1975 році відділу декабристів, від кінця центральної алеї до дворища музею Пушкіна і Чайковського та від пам’ятника декабристам до “Фонтану сліз”. Все це значно спростило та удосконалило відвідування цієї садово-паркової пам’ятки у будь-яку пору року.

Попри масштабні позитивні зміни, в ході реконструкції допустили й деякі огріхи. Зокрема, розчищаючи зарослі, вирубали і весь бузок, який чи не єдиний залишився тут з поч. ХІХ ст. Ця рослина дуже розрослась, переплелась з іншими насадженнями, перетворившись на суцільні хащі. Розріджувати та облагороджувати бузок, що так гарно цвів навесні, не захотіли. Тому різні породи цієї рослини, які тривалий час прикрашали алеї, назавжди зникли, позбавивши це місце особливого колориту, який тут довго панував.

Також в ході оновлення парку ліквідували родинний цвинтар Давидових. Раніше, недалеко від центрального входу, розміщувалась дерев’яна поміщицька Свято-Миколаївська церква. Храм збудували ще у 1817 р., і відтоді він став одним із знакових місць Кам’янки. Але на поч. 1930-х рр., в розпал проведення комуністичною владою антирелігійної боротьби, будівлю розібрали та спалили. На місці ж цієї святині показово, щоб продемонструвати правильність світогляду соціалістичного ладу, облаштували танцювальний майданчик. Вже у післявоєнний період – у 1960-ті рр. – нове танцполе встановили недалеко від стадіону, а в парку, натомість, розмістили дитячу карусель. Незважаючи на такі постійні видозміни, сімейні поховання Давидових, які знаходились поряд із церквою, весь цей час залишались недоторканими.
Звісно, що цей невеличкий цвинтар мав малопривабливий вигляд: могили були неупорядковані, а густі насадження навколо ще більше псували візуальне сприйняття. Через такі обставини траплялись і крамольні речі: місцеві дітлахи, знаходячи людські рештки, використовували їх під час різних вуличних ігор і забав. Звичайно, що дана ситуація вже давно потребувала кардинального вирішення та позитивного виправлення, але шлях для втілення цієї мети, який обрали кам’янські очільники, був дуже неоднозначним.
На тлі домінуючої у той час ідеологічної парадигми про реакційне дворянство та роками нав’язані атеїстичної концепції, з “проблемними” похованнями розібрались до банальності просто – їх зрівняли бульдозерами з рівнем землі, не залишивши й сліду від колишнього “панського” меморіального осередку. Щоправда, як складова частина реконструкції, тут же поряд встановили нову гранітну надгробну плиту пам’яті М.О.Давидової. Ця дівчина, яка була нащадком декабриста В.Л.Давидова, у 17-річному віці захворіла на тиф, через що швидкоплинно і померла у 1894 р. Була похована саме на цьому родинному цвинтарі, але оскільки у 1975 р. тут провели вже згадане перепланування, як стверджує В.О.Бабко, достеменно невідомо чи знаходяться під цією плитою її рештки. Факт же той, що поява даної меморіальної пам’ятки визначена саме приналежністю дівчини до сімейства декабристів. В інакшому випадку, очевидно, будь-яких згадок про існування тут цвинтаря могло б і не бути.

Зазначимо, що ще один, основний цвинтар Давидових знаходився біля іншої, Покровської церкви. Однак у 1922 році храм, очевидно не без участі більшовицької влади, згорів. Невдовзі на цьому місці збудували приміщення Кам’янської міської ЗОШ № 2, що функціонує і зараз. У 1975 р., у ході проведення реконструкції пам’ятних місць у місті, у дворищі школи встановили гранітний камінь, на якому прикріплено меморіальну дошку з написами про роки життя і смерті Олександри Іванівни Давидової (1802 – 1895) – дружини декабриста Василя Львовича, яка була похована саме на Покровському цвинтарі. Подібні інформаційні гранітні брили встановили біля Зеленого млинка (ще одна пам’ятка архітектури ХІХ ст.), біля гроту і в парку імені Декабристів.

В цілому, попри деякі недоліки, слід констатувати про загальні позитивні зрушення процесу охорони та популяризації історико-культурного надбання Кам’янського регіону в результаті проведення тут великої модернізації у 1975 р. Масштаб робіт, виконаний у той період, ще й досі вражає. Оновлення зовнішнього обліку міста та його пам’яток за умови планової економіки й пануючих ідеологічних наративів призвело до ще більшого потоку відвідувачів з різних куточків України та з-за кордону. Продемонстровані тоді кількісні показники приїжджих гостей ще й досі залишаються орієнтиром для міста, яке в умовах нових економічних та політичних реалій прагне максимально ефективно розвивати туристичну галузь.

ОЛЕКСАНДР МУШТА,
Завідувач музеєм О.С.Пушкіна і П.І.Чайковського Кам’янського заповідника