Кам’янський заповідник

Національно-демократичні процеси та проголошення державності під час Української революції 1917 – 1921 рр. визрівав впродовж століть. На цьому фоні доцільно згадати її історичних попередників та події, котрі заклали базовий фундамент подальших всенародних національних акцій. Самі такі ознаки за своїм змістом мали революційні перипетії 1905 – 1907 рр., які проходили і на теренах Кам’янського краю.

Традиційно для історії Російської імперії, поштовхом до початку революційних зрушень стала невдала війна. Нагадаємо, що саме поразка у Кримській війні 1853 – 1856 рр. і селянський рух після її завершення обумовив скасування кріпосного права 1861 р., а капітуляції на фронтах Першої Світової війни – взагалі призвели до розпаду Російського самодержавства у 1917 р. Цей же фактор стосується і російсько-японської війни 1904 – 1905 рр. Економічні витрати на військо, проблеми із мобілізацією, невдалі військові дії і викликана цим деморалізація солдатів спричинила значне невдоволення серед населення. На фоні таких обставин, головні соціальні проблеми – малоземелля селян, складні умови праці, низька зарплатня робітників – стали звучати ще з більшою силою, що і призвело до масових заворушень.

Підсилювало невдоволення мас існуючим устроєм і вже активно розвинутий у цей час суспільно-політичний рух. Серед населення дуже популярними стали різні соціалістичні течії лівого спрямування, які виступали за захист прав робітників та підтримку селянського населення. Але окрім безпосередньо різних станових цілей революційний рух мав і виразно національний характер. Усвідомивши себе частиною вже визрілої модерної нації, українське населення висувало вимоги і щодо усунення різних перепон у розвитку національної культури, мови, традицій. Це заклало основи для подальших державотворчих процесів в Україні.

У містечку Кам’янка Чигиринського повіту (нині – центр міської територіальної громади Черкаської області) перший революційний політичний гурток виник у 1904 р. під керівництвом Г.К.Грабового. Його членами були Ф.П.Билина, М.І.Гуренко, С.В.Явтушенко та інші. Гурток через агітаторів, які приїздили до Кам’янки, отримував нелегальну літературу. Протягом 1905 р., вже в ході розгортання революційних подій, поліція неодноразово виявляла у містечку і залізничній станції різні декламації лівого політичного спрямування.

Приводом до початку першої на теренах Російської імперії революції став жорстокий розгін у Петербурзі 9 січня 1905 р. робітничої демонстрації, в ході якої було вбито 130 осіб та сотні поранені. Як наслідок, у багатьох містах імперії Романових стартували велелюдні протестні маніфестації [5, c. 506]. Такі акції впродовж першої половини 1905 р. відбувались і на території Шевченкового краю – Черкасах, Умані, Смілі та ін.

Одними з перших в межах сучасної Кам’янщини, в рамках революції 1905 – 1907 рр., повстали жителі с.Грушківка. У червні 1905 р. робітники місцевого цукрового заводу та Грушківської економії, які належали графу Бобринському, застрайкували з вимогою поліпшення умов праці: збільшення зарплати, зменшення робочого дня (з 12 год. до 10-ти), покращення побутових умов тощо. Через блокаду селян, робота цукрового заводу та економії на кілька днів була паралізована. Бобринському довелось викликати військовий загін для приборкання виступу та охорони власних маєтностей. Через тиск поліції та деякі недоліки в організації, страйкарі розійшлись, домігшись лише незначного підвищення оплати праці.

Надактивна революційна хвиля 1905-го наприкінці року поступово згасла, розвинувшись з новою силою вже наступного 1906-го року. Приводом до велелюдних протестних виступів в Україні став розгін робітничих маніфестацій в найбільших містах: Києві, Олександрівську, Харкові, Горлівці, Катеринославі та інших. У відповідь на антинародні дії царської влади, основне ядро населення – селянство – все активніше вимагало виконання власних справедливих ініціатив. Зокрема, селяни бажали виділення для них більших та кращих земельних угідь, підвищення оплати праці натурою, відмови від практики залучення на сезонні роботи заробітчан із інших губерній тощо. Однак, звиклі до ледь не дармової робочої сили поміщики, в більшості, з обуренням ставились до такого “самоуправства” з боку селян. Взаємна непоступливість викликала агресію і, як наслідок, протистояння. В результаті виникали різного роду зіткнення, залучення військ, грабунки і знищення панських маєтків та ін.

В середині 1906 р. до власників містечка Кам’янка – родини Давидових – все частіше стали доходити тривожні новини про антипоміщицькі виступи селян в ближніх і дальніх маєтках. В ході революційних протистоянь люди часто пускали “червоного півня” – підпалювали панські поля і помістя. Коли виникали такі пожежі в церквах били набат, щоб зізвати людей на локалізацію вогню. Ці звуки дзвонів чули й Давидові в сусідніх від себе поселеннях. Щоб убезпечити себе і родину, власники Кам’янки вжили заходів – посилили охорону маєтку, стали їздити озброєними, були напоготові до різного роду нападів тощо. Крім того, зазначимо, що ще з 1905 р., на фоні революційних подій, у Кам’янці чергували 25 кінних і 25 піших охоронців. Всі зазначені неприємні очікування та застереження справдились.

Одного дня на початку літа 1906 р. до управителя Кам’янського маєтку та спадкоємця кам’янських земель – Льва Олексійовича Давидова (місто й околиці належало його дядьку – Миколі Давидову), приїхав посланець із місцевої Підлісної економії, повідомивши про її підпал. Відразу ж Давидові й керівник економії Варшавін вирушили на місце події. Підпал був зроблений зі сторони поля. Дощів якраз не було, тому загорілось усе миттєво. Палала конюшня, волівня, сараї для свиней і молодняка тощо. Але пожежники й допомога прибули вчасно, всю худобу було виведено, а вогонь знищив лише солом’яний дах великих будівель і кілька сараїв. Після локалізації пожежі, для унеможливлення її повторення, Л.О.Давидов розпорядився зробити залізний дах у вигорілих спорудах та побудувати кілька нових господарських приміщень. Підлісна економія стала першою, але не останньою “жертвою” селянського руху в Кам’янці 1906 р.

Перед початком жнив, в перших числах червня 1906 р. делегація революційно налаштованих селян в кількості бл. 200 осіб пішли на переговори із власником містечка М.Давидовим. Ця зустріч відбувалась біля Зеленого будиночка (суч. – музей О.С.Пушкіна і П.І.Чайковського), де мешкав Микола Васильович. Селяни вимагали: збільшити частку їхніх надходжень за збір врожаю (працювати за 4-5 сніп, а не 10-12, тобто збільшити селянську частку з 8-10 до 20-25 %), відрядити з Кам’янки селян із Полтавщини (вони здешевлювали вартість робочої сили), продати місцевому населенню, а не Бобринському, землі в місцевому районі Зрубанця та залучати селян, а не найнятих деінде підрядників, для підвозу дров і буряків до цукрового заводу. М.В.Давидов у різкій формі відкинув всі вимоги протестувальників, пригрозивши розправою. Слова поміщика були просякнуті зверхністю, самовпевненністю та неприхованою агресією: “Швидше вікна стануть дверима, аніж я погоджусь, щоб ви робили за 4-5 сніп. Зрубанець я продам Бобринському, як вже давно вирішив, і думка моя не зміниться”.

Зазначимо, що селяни говорили українською мовою, а Давидов, звісно, відповідав російською. Відчувалась також пиха та відверте приниження з його боку селянських мас. Це яскраво демонструвало диспропорцію та відчуженість між власником та залежних від нього підданих, які нібито на своїй землі відчували себе значно обділеними. Українські землі Притясминщини, які дістались Давидовим у спадок від князя Потьомкіна та в результаті другого поділу Речі Посполитої у 1793 р. приєднані (по суті захоплені) до російської імперії розглядались прийшлими сюди поміщиками як їхня природна вотчина з усіма вихідними наслідками. Про якісь історичні реалії існування тут козацької держави та вольностей Війська Запорозького і мови не могло бути. Тобто, земля є панською і нею розпоряджатись може лише виключно її власник.

Однак попри такі несприятливі обставини революціонери не згнітились і продовжували свої дії. Наступного дня кам’янські селяни вигнали із містечка найнятих с/г-працівників із Полтавської губернії. Через малоземелля і безземелля селяни з різних територій снували від місця до місця у пошуках сезонних робіт. Це було вигідно поміщикам, які їх наймали за мізерну ціну, змушуючи місцеве населення погоджуватися на ту оплату, котру пропонували приїжджим наймитам. Такі речі відбувалися і в Кам’янці, що змусило селян вигнати приїжджих, щоб поставити Давидовим свої умови.

Після вигнання полтавців, селяни в Кам’янці забунтували і не вийшли на збір врожаю. Ніякі умовляння, заклики і навіть погрози не змінили настроїв людей. Так безрезультатно пройшло кілька днів. Селяни вимагали виконати поставлені ними вимоги, а інакше погрожували спалити поля.

Через патовість ситуації наслідник Кам’янського маєтку Л.О.Давидов звернувся до свого кузена – Дмитра Львовича Давидова. Останній займав посаду предводителя дворянства Чигиринського повіту та був приятелем Київського губернатора. Саме Дмитро Давидов викликав телеграмою до Кам’янки загін драгунів. 11 червня 1906 р. напівескадрону драгунського полку наказано передислокуватися з Чигирина до Кам’янки. Наступного дня солдати прибули до містечка, розмістившись в окремо відведених для них приміщеннях поряд із господарськими будівлями Миколаївської економії. Військові мали тут “навести лад”. По суті, це була каральна акція у відношенні до окупованого населення одного із українських регіонів, яку російські війська здійснювали постійно в різних регіонах імперії, як до цього, так і в подальшому. Але в даному випадку місцеві селяни були налаштовані дуже радикально.

В першу ж ніч перебування військової залоги у Кам’янці було запущено “червоного півня”. Запалала Миколаївська економія. Підпал здійснили з боку поля, з очевидною цільовою направленість у сторону приміщень, де розмістився загін драгунів. Оскільки більшість будівель економії – конюшні, амбари для зерна, загони для худоби, сараї – були дерев’яні, вони швидко загорілись. Однак, військові вчасно виявили пожежу і евакуювались. Дерев’яний дах все ж кращий варіант, аніж солом’яний, тому коней та різні речі також вдалось прибрати, в цілому обійшовшись без втрат.
Власне економія постраждала значимо. Не зважаючи на залучення пожежних частин із сусідніх маєтків, рятувальники не встигали качати воду та гасити полум’я. Місцеве ж населення свідомо саботувало порятунок панської економії, розраховуючи, таким чином, на виконання їхніх вимог. Люди стояли на високому насипі біля залізниці, спостерігаючи за процесом. Солдати силували селян допомагати ліквідовувати пожежу, але ті сховались під мороком ночі і розійшлись по домівках.

В день 13 червня почався “розбір польотів”. Командир роти драгунів вимагав видати паліїв. Але, зрозуміло, через об’єктивні і суб’єктивні обставини, ні Давидови, ні управитель економії Варшавін знати імена зачинщиків не могли. Тоді військові, як акт відплати, кинулись до селян, щоб за їх рахунок утримувати свою залогу. У людей стали відбирати худобу, хліб, зерно, молоко, масло та ін. Лев Олексійович Давидов, розуміючи, що такі дії солдат ще більше посилить протистояння, миттєво виїхав до офіцера роти для залагодження ситуації. До вечора ці безчинства припинились. Вже наступного дня селяни, очевидно розуміючи безперспективність виконання своїх вимог та злякавшись дій військових, почали збирати врожай, погодившись на 11-й сніп (9 % від зібраного). Через кілька діб, переконавшись у відновленні с/г робіт, загін драгунів залишив містечко.

Таке налагодження ситуації ще не принесло повного спокою у краї. Через 2 місяці після пожежі у Миколаївській економії сталася пожежа у сусідній Покровській. Її власники – сім’я Давидових із сусіднього села Юрчиха – також не змогли знайти винних, зазнавши різних господарських втрат. Селянській бунти відбулись і в інших селах Кам’янської волості й околиць – Юрчисі, Вербівці, Грушківці та ін. У Юрчисі, наприклад, для утихомирення населення були використані війська, а у Вербівці – застосували нагайки.

Наступного 1907 р. революційний рух у Кам’янці та околицях продовжився. Різноманітні соціалістичні прокламації та листівки, які поширювались серед населення, повідомлення про жорстокі придушення антипоміщицьких виступів російською царською владою в багатьох населених пунктах активно сприяли цьому процесу.

Через численні слухи та традиційні народні уявлення часто злість зганялась на представниках заможного єврейського населення містечка. Зокрема, в ніч на 23 березня 1907 р. група осіб пограбувала будинок єврея Еля Бродського. Нападники, котрі для конспірації навіть загримувалась та наклеїли штучні вуса, озброєні ножами та револьверами, викрали певну суму готівки, різні речі та одяг на суму майже як 500 крб. Група розбійників складалась з 5-6 осіб, при чому вони були не місцевим, а приїжджими, адже після нападу ці люди із Кам’янської залізничної станції поїхали у невідомому напрямі.

Восени 1907 р. ледь не розпрощався з життям вже згаданий раніше власник сусіднього до Кам’янки Вербівського маєтку, предводитель дворянства Чигиринського повіту Дмитро Львович Давидов. 28 жовтня 1907 р. він виїхав із Вербівки до Кам’янки у побіжних справах. Його карета із закритим верхом була запряжена двома кіньми. Проїхавши кілька кілометрів екіпаж зупинив один чоловік. Він повідомив кучеру, що далі по дорозі знаходиться засада з людей, котрі грабують зустрічних. Однак Давидов вирішив їхати далі, маючи при собі 2 револьвера, які в разі чого мали допомогти.
Вже невдовзі карету зупинили. До неї швидко кинувся чоловік з дерев’яним колом, щоб вставити його в колесо та унеможливити рух. Поодалік видні були силуети ще кількох осіб та перегороджена возами дорога. Кучер екіпажу, зрозумівши небезпеку, став гнати карету вбік. Пролунав постріл. Дмитро Давидов відповів своїми. Як наслідок, поранений був нападник з колом та один із коней. Почалася метушня і різного роду паніка. Поранена коняка зі страху та відчаю тягнула разом з іншою твариною екіпаж вбік по городах в обхід дороги. Це можливо і врятувало Д. Давидова від смерті.
Напад на поміщика відбувся у понеділок. Саме в цей день був ярмарок у с.Телепине (центр сусідньої до Кам’янки волості). Цю засаду люди влаштували з метою пограбування євреїв, які повертались із ярмарку до Кам’янки. Їхні очікування виправдались: цього дня пограбувало більше 20 осіб. Давидов же став “попутною” жертвою злочинів.

Вже наприкінці року, в один із днів листопада 1907 р., невідомі злочинці пограбували кілька єврейських будинків та цілу єврейську лавку, звідки винесли майже 5000 крб. Цього ж дня, але дещо пізніше, в ході нападу згадана група осіб вдерлась та розграбувала Миколаївську церкву у Кам’янці. Спочатку нападники заперли в окремому приміщенні біля церковної огорожі сторожа, а вже далі взялись за свою чорну справу. Вони вибили вікно, один із них заліз у храм, а потім відчинив двері й пустив туди інших. Тут злодії вчинили невеличкий погром, шукаючи гроші та коштовності. Наступного дня біля церкви знайшли пошкоджений ящик для грошових внесків та хрест, який викинули очевидно через те, що він не був зі срібла.

Уже після церкви зловмисники вбили лакея Давидових Федора Баранова, якого помилково переплутали з касиром маєтку Волошиним. Останній щовечора йшов з ключами від контори управителя маєтку та зазвичай мав при собі певну суму коштів.

На завершення насиченого листопадового дня розбійники зробили спробу пограбувати ще й Покровську церкву у містечку. Однак сюди вчасно під’їхали на конях охоронці та сторожі, які відігнали нападників. Храм майже не постраждав, лише були збиті зовні 3 замки від дверей та розбите вікно.

Локальні виступи селянства тривали і в наступні роки, але за масштабами вони значно поступались попередньому періоду революційного збурення. Відповідно селянський рух остаточно пішов на спад та прокотилась хвиля царської реакції. В’язниці нашого містечка заповнились арештованими селянами з Юрчихи, Грушківки, Кам’янки, Вербівки. Кілька найактивніших селян за участь у революційні боротьбі, для “забезпечення спокою” були без суду заслані до Вологодської і Архангельської губерній. Серед них був і один із ватажків селянського руху 1905 – 1907 рр. – Гнат Грабовий.
Вже пізніше, у період розгортання Української революції 1917 – 1921 рр., звільнившись із заслання, Г.Грабовий в урочистій обстановці, у квітні 1917 р. був зустрінутий вдячною кам’янською публікою. Тоді в українського народу було багато позитивних очікувань, які на жаль не втілились у реальність.

Таким чином, загальнодержавна ознака революційних подій в Російській імперії 1905 – 1907 рр. – антипоміщицькі та селянські виступи – була характерна й для Кам’янки. Велика повстанська хвиля, дійшовши до нашого містечка, вилилась у масовий селянський рух. І хоча соціально-економічні й матеріальні вимоги населення реалізовані не були, люди показали, що сила – в єдності, а спільними зусиллями можна протистояти навіть всеохоплюючій державній репресивній машині. Дане твердження актуальне і в наші дні.

Олександр Мушта,
Кам’янський заповідник.