26 квітня 1981 року в багатодітній сім’ї Віктора Олександровича та Ніли Іванівни Блажчуків, де вже підростали сини: Володимир, Вячеслав і донька Інна, під церковні дзвони в день Святого Великодня, з’явився на світ наймолодшенький синочок, якому родина дала славне давньоскандинавське ім’я Ігор, що в перекладі означає той, хто “охороняється богом достатку Інгом”,”багатий” або “щасливий”. І все було б нічого, попри постійну буденну метушню, хвороби, фінансову нестабільність, діти підростали, ставали самостійними, прокладали собі шлях в життя. Вже й свої сім’ї по створювали, вже більше піклувалися вони про батьків, чим батьки про них. Але раптом – війна… Прийшла вона і в родину Блажчуків. На захист рідної країни став молодший Ігор. Щоденні переживання, страх, чекання добрих звісток від сина-захисника…
Чорний день 24 листопада 2023 року ніколи і ніхто не зітре з пам’яті рідних Ігоря Вікторовича Блажчука. Час зупинився назавжди. За межу вічності пішов люблячий син і брат, щирий друг, колега, побратим.
Народився Ігор в місті Кам’янці на Черкащині. 1 вересня 1987 року пішов до 1 класу Кам’янської школи № 1. Спогадами про однокласника ділиться Юрій Кулинич: «Зі шкільних років Ігор запам’ятався усміхненим, життєрадісним. Інколи закритий, та по дитячому дорослий хлопець. Він завжди мав в класі серед своїх друзів власну думку, яку відстоював, навіть якщо вона була хибна. «Грек», так його називали найближчі товариші, не завжди знав чого хотів насправді, але завжди в своїх діях йшов до логічного кінця». Однокласниці – Волошин Наталія, Ворона Ніна, Сліпченко Леся, розповідають, що Ігор був і залишиться в їхній пам’яті світлим і позитивним юнаком, що умів зачарувати блиском очей і своєю щирістю. Не примітний серед інших учнів своїми вчинками, він не знімав “зірок з неба” в навчанні, але добрий, врівноважений, завжди усміхнений, компанійський, життєрадісний, світлий, з неймовірною посмішкою на обличчі, якоюсь дитячою безпосередністю, і з такими не дитячими поглядами на життя. Він, навіть, не міг ображатися, бо сам ніколи нікого не ображав.
Класний керівник Ліда Олексіївна Рубанович поринувши, разом з випускниками 1998 року в спогади про свого учня пише:
«Ігор Блажчук…. Сьогодні це ім’я на вустах випускників 1998 року Кам’янського ліцею №1. Школу він залишив після 9 класу в 1996 році( в той час це була школа №1)і пішов, за словами класика у «вирій життя». Зовні Ігор здавався спокійним і в період шкільного життя і після. Та що коїлося в його душі, нині пізнати і зрозуміти не дано. В школі йому були притаманні всі риси підлітка. Нас захоплювала його сліпуча посмішка, рівність у стосунках, простота у спілкуванні. Навчався посередньо, мав багато захоплень та з поміж усіх віддавав належне спорту. Живучи у висотному будинку, запропонував одноліткам створити у його підвальному приміщенні спортзал. Згуртував навколо себе юнаків, шукав штори , спортивний інвентар… Пройшов час Ігор став моїм другом по фейсбуку. Декілька разів відвідував мене в школі. Це було настільки приємно і не очікувано, адже ті, учні, хто залишив школу після 9 клас, рідко відвідують коридори, де пройшло їх навчання».
Мама, Ніла Іванівна, не може без сліз, згадувати про сина. Для неї він назавжди залишиться «найменшеньким, найслухянішим, найспокійнішим, найвихованішим, най…» З навчанням в загальноосвітній школі Ігор поєднував навчання в музичній школі, вчився гри на скрипці. Відвідував безліч шкільних гуртків, особливо подобалося вправлятися випалюванням по дереву та вирізанням фігур лобзиком. «Син був дуже жалісливий, любив тварин, завжди приносив додому покинутих котиків і собак. Якось батько під новий рік пішов до лісу по сосну, а коли повернувся, приніс дітям яблучка «від зайчика». Ігор почав плакати і сказав , що їсти своє яблуко не буде, бо зайчиха несла їх своїм діткам і якесь зайченятко залишилось без обіду». Коли хворіла мама постійно тримав на контролі її лікування. Дуже любив бабусю Марію, часто їздив до неї на гостини та допомогти по господарству. Якось бабуся попросила зарубати півня, пообіцяла зварити холодцю, то Ігор відпустив птаха, а бабусі сказав: «Подивися, який він красивий, який в нього гарний гребінь. Який холодець? Я його їсти не буду». Бабуся змирилася і більше про таку послугу онука не просила.
Після закінчення 9 класів загальноосвітньої школи, Ігор з 1996 по 1998 рік пройшов повний курс навчання в центрі підготовки і перепідготовки робітничих кадрів м. Сміла за професією електрозварник ручного зварювання, слюсар по складанню металоконструкцій. Пізніше закінчив навчання в Смілянській автошколі ТСОУ, отримавши посвідчення водія категорій «А», «В», «С».
Строкову службу проходив з липня 1999 по серпень 2000 старшим водієм, стрільцем, командиром взводу при Київському інституті військово-повітряних сил.
Зі слів дружини Оксани, Ігор був дуже позитивною і працьовитою людиною, мав «м’який, покладистий» характер, завжди міг підтримати, ніколи, не давав засмутитися та впасти в зневіру, з ним ніколи не було сумно, з ним неможливо було навіть посваритися, завжди був на позитиві. Дуже любив дітей.
Познайомилися молоді люди в 1999 році під час його строкової служби в Києві. Зустрічалися. Після демобілізації Ігор залишився працювати водієм в інституті ВПО. Пізніше підписав контракт та продовжив служити. Був певний момент, коли Ігорю пропонували вступити на навчання до інституту, щоб продовжити військову кар’єру, але Оксана його відмовила, про що зараз дуже жалкує. В 2000 році інститут був розформований і Ігор пішов працювати водієм на хлібозавод, потім старшим продавцем в будівельний супермаркет ТОВ «ТБД ОЛДІ». Де б не працював Ігор, він завжди користувався повагою колег, керівництво відзначало його старанність у роботі.
Особовий склад гаражу та відділу матеріально-технічного забезпечення Наукового центру військово-повітряних сил Збройних сил України, вітаючи свого колегу з днем народження, «відзначають і цінують високу працездатність, вимогливість до себе, невичерпну енергію, принциповість, організаторський талант іменинника». Зазначають, що «за роки служби в Збройних силах Ігор всі свої знання, вплив та наполегливість віддавав справі розвитку та зміцненню обороноздатності Вітчизни. Знаходячись на відповідних посадах, вносив вагомий вклад в забезпечення високої бойової готовності центру, завжди показував приклад зразкового виконання службового обов’язку, володів високими командирськими якостями, багатим практичним досвідом. Висловлюють щиру вдячність за добре та уважне ставлення до колег».
Добре відгукуються про Ігоря і люди з якими він проживав в одному дворі, на одному поверсі. Так сусідка Зоя розповідає, що в 2021 році, коли їй потрібна була допомога когось із мешканців двору по перекриттю води у будинку, Ігор, з яким на той час вона навіть не була знайома, почувши «краєчком вуха» про проблему, відразу взявся за її вирішення. Дякуючи його допомозі все склалося добре. Він не боявся брати на себе відповідальність, був дуже світлим і щедрим на доброту, протягував руку допомоги не роздумуючи про наслідки, завжди відгукувався на чужі проблеми. В 2023 році, захисник подарував нову військову форму, спальний мішок та інші військові речі мобілізованому хлопчині-сусіду, який вирушав на захист країни.
Перші дні війни Ігор зустрів у Києві, але коли прийшла повістка з Кам’янського ТЦК та СП, яку мама Ніла Іванівна сама відвезла синові в Київ, він, не роздумуючи ні хвилини, зібрався, приїхав до рідного міста і на підставі Указу Президента України від 24.02. 2022 року № 69\2022 30 березня 2022 року був призваний на військову службу під час мобілізації. Службу проходив в 118 ОБрТрО. Разом з іншими захисниками був направлений на Сумщину. Служив водієм 1 відділення 1 кулеметного взводу 3 стрілкової роти військової частини Збройних сил України.
На службі отримав травму ноги, але продовжував виконувати свої службові обов’язки. В листопаді 2022 року проходив лікування в Сумському обласному клінічному шпиталі ветеранів війни. Під час чергової ротації приїхав додому на перепочинок, але хвора нога постійно турбувала, вимагала доліковування. Постійно хворіла мама, тому 5 квітня 2023 року Ігор Блажчук був звільнений в запас по догляду за мамою, яка мала ІІ групу інвалідності. Демобілізувавшись, повернувся до рідного міста, підтримував маму, чекав черги на операцію, яку мали робити в м.Києві. Ранком 24 листопада 2023 самопочуття Ігоря погіршилося, його по швидкій госпіталізували до центральної лікарні міста Кам’янки. На жаль, лікарям не вдалося стабілізувати захисника, серце не витримало, зупинилося. 24 листопада 2023 року оборонець помер, доєднавшись до Небесного легіону ЗСУ.
Оксана Володимирівна згадує, що останній раз спілкувалася з Ігорем за місяць до його смерті, 22 жовтня 2023 року. «Незважаючи на те, що ми з Ігорем в 2014 році розлучилися, та завжди були в спілкуванні і підтримували один одного. Зараз мені дуже важко без нього жити, не вистачає нашого спілкування та його підтримки».
«Ігор Блажчук, сьогодні ти примусив нас похвилюватися, згадуючи тебе тихим теплим словом. Ми всі поринули в спогади, почали говорити, згадувати Ігоря, на жаль, у минулому часі…. Йому, боліло горе українського народу. Україна була для нього найвищим мірилом , незмінним станом його душі.. Безмірно дорогою ціною, але він здобув собі право ввійти до когорти кращих синів ЗСУ. Він не має ні високих звань ні високих нагород, але має право сказати – « я теж з вогню», – саме такими словами закінчила спогади про свого учня Ліда Олексіївна.
Попри складні часи, які переживає наш народ та наша країна в пам’яті однокласників Ігор залишився таким яким він був у школі: світлим, усміхненим, щирим. Його мужність і відданість своїй країні стали прикладом для кожного з них.
Поховали оборонця-захисника 25 листопада на центральному кладовищі рідного міста. В цей день останнього місяця осені, природа все одягла в білі снігові шати, і все навколо стало чистим, ясним, світним, таким, яким і був за життя Ігор Вікторович Блажчук.
Тамара ГОРДІЄНКО
науковий співробітник історичного музею
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника
