Кам’янський заповідник

Час… У кожного з нас із ним свої рахунки… Родину Северенчуків щоденний новий світанок все далі віддаляє від тих щасливих днів, коли всі разом (батько Михайло Васильович, мама Валентина Василівна, син Богдан, донька Аліна) подорожували рідною Україною. В родині була традиція на день народження когось із членів сім’ї, вирушати в подорож по країні. Спочатку це були цікаві місця Черкащини, а потім діапазон розширився до південних, північних, західних регіонів України. Ніби зовсім недавно родина була щасливою, даруючи любов і турботу один одному, але клята війна внесла свої корективи в їхнє розмірене життя.

Гіркий, із чорними звістками листопад 2022 року… Він мав би приносити радість яскравими барвами осені, а замість цього – невимовний біль і гіркі сльози. Захищаючи рідну землю, 11 листопада пішов за межу вічності улюблений Син, дорогий брат, вірний друг, чудовий одногрупник, професійний колега, порядна, освічена людина, патріот рідної країни, мови, культури, Української церкви, заради якої він зробив так багато, – Северенчук Богдан Михайлович.

Народився Богдан у місті Кам’янці 9 квітня 1991 року. Навчався в Кам’янській загальноосвітній школі № 2. Спогадами про свого учня ділиться класний керівник Оксана Іванівна Кунцевич: «Це був мій перший випуск – 27 учнів, таких різних юнаків і дівчат. Богданчик був скромним розумником. Пам’ятаю, на уроці української літератури діти просили, щоб Богдана першим не питали, бо після його відповіді додавати іншим буде нічого. Бувало, у якомусь питанні не могли дійти спільної думки, тоді відразу звучало: «А запитаймо в Боді». На поміч завжди приходив наш філософ. Він спокійно підводився і так же спокійно виголошував правильну відповідь. Усі пильно вслухалися у слова однокласника, а по закінченні шумно обговорювали і таки вкотре дивувалися мудрості й серйозності свого товариша. Сидів за першою партою. Ніколи ні в кого не виникало думки пересадити Бодю вглиб кімнати, бо це була наша паличка-виручалочка. Були в класі і забіяки, яким весь час хотілося «вирішити глобальні проблеми». Усі, як зазвичай, реагували на таких дітей емоційно-нервово, але не наш філософ: він просто, напівобернувшись, твердо відповідав: «Не чіпай». Ця коротка фраза, сказана спокійно, відбивала в забіяк охоту продовжувати подальшу «дискусію про місце під сонцем». Я завжди знала, що цей скромний, розумний юнак досягне поставленої мети, його цінуватимуть, де б він не опинився».

«Мій брат був сміливим, добрим, турботливим, щирим, готовим завжди прийти на допомогу, вмів підтримати та знайти необхідні слова. Наше сонечко… В дитинстві Богдан полюбляв рибалити, збирати гриби. У вільний від навчання час рибалив на ставі, який знаходиться поблизу нашого будинку, або на річці Тясмин. Ще одним захопленням брата були велопрогулянки. Подорожував навколишніми селами та околицями рідного міста, яке він дуже любив і популяризував серед друзів та колег. Дуже любив свою сім’ю та життя! Саме для мене він був найкращим братом, який з дитинства оберігав мене, підтримував, ніколи не залишав в біді, був моєю опорою. А ще Богдан дуже любив тварин.», – згадує сестра Аліна.

Коли був школярем, мав багато захоплень. Мама Валентина Василівна розповідає, що син гарно малював, складав вірші, мав хорошу пам’ять, дуже багато читав, цікавився історією, всю отриману на уроках інформацію досконало довивчав. У вільний час займався саморозвитком, завжди прагнув опанувати щось нове. Від батька Михайла Васильовича навчився столярувати і вже з 9 класу був його надійним помічником у виконанні всіх робіт. Багато часу проводив з бабусею Галиною та дідусем Василем, яких дуже любив.

Після закінчення школи Богдан вступив до ЧНУ імені Богдана Хмельницького. Коли розпочав навчання, викладачі відразу помітили особливого студента. Він був начитаним, розсудливим, вмів зрозуміло висловлювати свої думки, влучно говорити. Доцент кафедри філософії та релігієзнавства та науковий керівник Павло Кретов відзначав, що Богдан мав гострий та швидкий розум, точність думки та аналізу, неабияку глибину розгляду, але насамперед вражала його цільність, цілеспрямованість і мужність. «Коли розпочинали говорити про події не лише історії України, а й всесвітньої, то з Богданом важко було про щось сперечатися, він годинами міг говорити, апелюючи фактами, достеменно знаючи дати, імена, події. Багато працював в архівах. У нього завжди і на все був свій погляд, своя думка. Навіть просто дивлячись цікавий фільм, Богдан дізнавався – чи це оригінальний сюжет, чи римейк, хто був оператором, яким методом його знімали і інші деталі. Він не вмів робити щось на половину», – продовжує ділитися спогадами про брата Аліна.

«Богдан дуже любив свою меншу сестру, яка теж навчалася в нашому університеті. Він постійно підтримував її в усьому. Брав приклад гідного і достойного чоловіка від свого батька Михайла, справжнього майстра з золотими руками. Вони усі постійно були разом, і пріоритетність студентських розваг відходила на далекі плани, коли виникала можливість поїхати додому – це було святе і не обговорювалося.

Богдан був для мене прикладом пунктуальності, самовідданості і сили духу. Він ніколи не відступав перед труднощами і завжди зберігав людяність і справедливість. Був щирим борцем за Україну, пам’ятав досконало її історію та відстоював честь Батьківщини не словом, а ділом», – пише у своїх спогадах друг та одногрупник Богдана, а сьогодні військовий ЗСУ Олександр Дубина.

У червні 2012 року Богдан Северенчук отримав базову вищу освіту за напрямком підготовки «Філософія», а вже у вересні продовжив навчання, отримавши наступного року диплом магістра з відзнакою та кваліфікацію магістра філософії, викладача філософських дисциплін. Після закінчення навчання вирішив залишитися в Черкасах. Пройшов конкурсний відбір та 22 серпня 2013 року був призначений на посаду головного спеціаліста відділу охорони культурної спадщини, музейної справи та з питань релігії управління культури Черкаської ОДА. Паралельно з основною роботою Богдан продовжує наукову діяльність, готує статті та розпочинає працювати над кандидатською роботою «Діалогізм молитви: особливості вияву у християнській традиції». Неодноразово отримував грамоти, нагороди і подяки за сумлінну працю та високий професіоналізм. Він був учасником проекту ОБСЄ «Зміцнення безпеки релігійних громад та інших груп в Україні», багатьох всеукраїнських та міжнародних наукових конференцій, конкурсів. З часом Богдан вирішує підвищити кваліфікацію. В 2017 році отримує другу вищу освіту з червоним диплом та здобуває кваліфікацію Магістр державної служби. У цьому ж році Богдан Михайлович визначений переможцем конкурсу на зайняття посад державної служби та був переведений в апарат Міністерства культури України на посаду головного спеціаліста відділу моніторингу діяльності та реєстрації статутів релігійних організацій та стає частиною команди Департаменту у справах релігій та національностей. Переїхавши в Київ, Богдан разом з колегами здійснював розгляд поданих на реєстрацію статутів релігійних організацій та став одним із двох перших в історії Державного органу у справах релігій (Міністерства культури) державним реєстратором релігійних організацій. Він був фаховим спеціалістом, прекрасним аналітиком, став одним з тих хто готував документи, експертизи щодо закону про перейменування церков з центрами на росії.

Колеги з Інституту Держави і Церкви на своїй сторінці у Фейсбуці пишуть: «А який він був цікавий співбесідник. До нього неможливо було «зайти на 5 хвилин» – своєю гостинністю, щирістю, відкритістю душі він просто не міг швидко відпустити співбесідника, попри свою надзвичайну зайнятість. Богдан був надзвичайно працелюбною та усміхнено-світлою людиною, справжнім професіоналом своєї справи, прекрасним аналітиком, молодим і перспективним працівником Міністерства, на якого покладались великі надії».

У вересні 2020 року був переведений на посаду головного спеціаліста відділу взаємодії з Верховною Радою України управління правового забезпечення і до початку повномасштабного вторгнення працював юристом в Міністерстві культури та інформаційної політики України. Постійно підвищуючи свою кваліфікацію, брав участь у Програмі USAID (Агентство США з міжнародного розвитку) «Парламентські практики: тренінгові програми» та отримує Сертифікат за участь в онлайн-тренінгу «Контрольна функція парламенту».

У вільний від роботи час займався пішим туризмом, регулярно ходив у гори. Багато подорожував автомобілем або з турклубом: сам, з сестрою, з родиною. Любив готувати. «Богдан дуже любив гори. Він піднімався на найвищі вершини українських Карпат – Говерлу (2061 м), Піп Іван Чорногі́рський (2028 м), Піп Іван Мармароський (одну з вершин Гуцульських Альп, 1940 м) ті інші українські гори, відвідав польські Татри, румунську частину Карпат. Ходив у походи Чорногірським хребтом, Мармаросами, масивом Свидівець, Драгобратом та іншими куточками Карпат. Мріяв піднятися на найвищу вершину світу Еверест. Також спускався з обладнанням в печери: Оптимістична (найдовша в Євразії та друга за довжиною у світі) та Атлантида ( 3-поверхова печера, яку вважають другою за красою у Європі)», – згадують рідні.

А ще любив рок-музику та часто з сестрою їздив на різні рок-фестивалі, інколи до дітей долучалися й батьки. Обожнював подорожі своїм автомобілем, завжди вмикав музику і підспівував. У 2020 році здійснив свій перший стрибок з парашутом. Богдан Михайлович був нагороджений багатьма грамотами та подяками за сумлінну працю, високий професіоналізм, компетентність, добросовісне виконання службових обов’язків. За особистий внесок у справі відродження української держави і духовності, піднесенні ролі Української Церкви в житті суспільства і держави Северенчук Богдан Михайлович нагороджений орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня, за заслуги перед Помісною Українською Православною Церквою та побожним народом – орденом святого рівноапостольного князя Володимира ІІ ступеня.

Початок війни Богдан Северенчук зустрів у місті Києві. Сестра Аліна розповідає, що зранку 24 лютого брат зателефонував:
– Аліно, розпочалася війна, я чую вибухи, (Богдан жив недалеко від центру міста), збирай речі і їдь до батьків.

«Він дуже хвилювався за мене і батьків, – розповідає Аліна. – Був дуже відповідальним, тому чекав повідомлень з роботи про подальші дії працівників, та потім вирішив не чекати і йти добровольцем захищати Україну». 25 лютого зранку виїхав з міста, дістався до м. Кам’янки та відразу разом із батьком Михайлом Васильовичем пішов до військкомату. Вони приєдналися до лав тероборони. До війни Богдан не тримав у руках зброю, не служив, не брав участь у воєнних діях.

Під час мобілізації Северенчука Богдана Михайловича зарахували до 118 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Пройшовши підготовку, був старшим навідником мінометного взводу мінометної батареї одного з підрозділів ЗСУ. З липня 2022 року воював на Бахмутському напрямку. «П’ять місяців поспіль разом з побратимами захищав наші позиції на нулі, без ротацій і майже без відпочинку. Він ніколи не жалівся, хоча навіть уявляти страшно, як їм було важко це пережити. Богдан сміливо служив і завжди казав: «Ми обовʼязково переможемо! Все буде добре», – розповідають рідні. Побратими Богдана згадують, що він дуже вправно готував, умів там, «на передку», приготувати для хлопців щось смачненьке: варив гарбузову кашу, вареники, йому навіть вдалося накрити святковий стіл на цілу бригаду. Коли було необхідно, підміняв батька, який хворів, сідав за кермо автомобіля та виконував поставлені військові завдання. З любов’ю ставився до тварин, постійно підгодовував собак, котів, птахів, за потреби лікував їх. Мама Валентина Василівна розповідає, що коли синові видалася можливість приїхати в триденну відпустку додому, намагався встигнути все: побути з сім’єю, вирішити побутові питання, зустрітися та поговорити з колегами і друзями, навіть планував майбутні подорожі, відвідав улюблені місця рідного міста, ніби з усім прощався. Часу було мало, планів – багато.

Загинув старший солдат, старший навідник мінометного взводу мінометної батареї 158-го батальйону 118-ї окремої бригади територіальної оборони Северенчук Богдан Михайлович 11 листопада поблизу міста Лисичанська Луганської області від уламкового поранення несумісного з життям.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Северенчук Богдан Михайлович нагороджений медаллю «За оборону рідної держави» (посмертно) та орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

На запитання, звідки в Богдана стільки талантів, мама Валентина Василівна відповіла:
– Такий вдався. Завжди ставився до нас з великою повагою. Ніколи за нього не червоніли. Виріс справжнім чоловіком. Забороняв мені розповідати про його досягнення друзям, знайомим, колегам. Ніколи не хизувався своїми нагородами. Говорив щирою українською мовою і ні за яких умов не переходив на мову росії. Коли пішов з посади держреєстратора у Департаменті з питань релігії, представники різних релігійних конфесій продовжували запрошувати його на свої зібрання, ставилися до нього з повагою. Він завжди стояв на боці правди та справедливості.

Побратими про досягнення Богдана до війни, про нагороди та роботу в Міністерстві культури дізналися вже після його смерті. 12 листопада 2022 року, на наступний день після смерті Богдана, на своїй сторінці в Фейсбуці Надзвичайний і Повноважний Посол України у Ватикані (директор департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України у 2014-2020рр.) Андрій Юраш залишив допис:

«Він був винятково талановитий і яскравий, працездатний і відповідальний. При цьому завжди залишався життєрадісним, усміхненим, долучався до всього, що було поза формальними обов’язками. Без нього не можна було уявити Департаменту, а пізніше – і Міністерства, де він продовжив свою працю від літа 2020 року.

Учора презентацію книги про другого посла України при Святому Престолі Франца Бонна у 1919-1921 роках присвятили пам’яті Богдана: Маестро Дмитро Морозов, художній керівник Харківської Опери, виконав на органі траурну мелодію. Заплакали стіни церкви Святого Альфонса у Римі. 20 послів при святому Престолі схилили голови пам’яті перед Людиною, яка стільки зробила для гідності і свободи релігійних організацій України.

Вічна пам’ять Тобі, назавжди 31-річний Друже……»

Тамара ГОРДІЄНКО,
науковий співробітник історичного музею
Кам’янського державного
історико-культурного заповідника