Кам’янський заповідник

26 лютого ми згадуємо нашого колишнього колегу – Валерія Володимировича Бабенка, якому в цей день мало б виповнитися 84 роки. Але не судилося…

Валерія Володимировича, багатолітнього директора Кам’янського державного літературно-меморіального музею Пушкіна і Чайковського, засновника і першого директора Кам’янського державного історико-культурного заповідника, пам’ятають і люблять не лише його рідні, друзі й колеги, а й багато кам’янчан. Пам’ятають як добру, розумну, енергійну і натхненну людину.

А мені сьогодні хочеться звернутися до спогадів, які я записала у Валерія Володимировича кілька років тому, у травні 2017 року. Він розповідав про свої дитячі роки, про тяжкі випробування, які йому, малому, довелося пройти разом із мамою та старшим братом Марком. І не лише тому, що йшла велика війна, яка закрутила у страшному коловороті увесь світ, а й тому, що їм «пощастило» народитися в родині «неправильної національності», тієї, яку нацисти прирекли на повне знищення.

Звісно, спогади, тим більше дитячі, – це завжди суб’єктивно. Вони можуть мати якісь неточності в датах чи хронології. Але… Сьогодні, коли читаєш ці спогади, мимоволі в уяві постають закатовані мирні українці Бучі й Ізюма, Маріуполя й Херсона… Паралелі з’являються самі собою. Читайте, думайте, робіть висновки…

«……Ми в дитинстві і юності ніколи не обговорювали нашу національність. Мати зберегла один документ – мою метрику, де було написано, що мій батько – українець, а мати єврейка. Батько загинув при звільненні Білорусії. По документах пізніших моя мати – українка, я і брат – українці. Але моя метрика залишилася, де зазначено, що моя мама єврейка. Я завжди писав, що у мене батько українець, а мати єврейка. Але ми раніше ніколи на цьому не наголошували…

…Коли почалася евакуація, ми пішли обозом з Кам’янки. Потім – Олександрівка, Бірки, Срібне. Але вже було пізно евакуюватись: почалися дощі, дорога розбита. Я з підводи випав і попав у калюжу. Мене переїхала підвода заднім колесом, але яма мене спасла: грунт на дні ями був м’яким, і я туди «нирнув». Коли спинилися, люди сказали мамі: «У тебе два сини, цей не жилець, остав його». Але вона не погодилась, забрала мене і виходила. Ми вернулися у Кам’янку: німці нас погнали назад.

…Своїх діда і бабу по матері я не пам’ятаю. Вони жили у вуличках до Тясмина. Дід говорив: «Я от паршивого нємца убєгать не буду, с родимі останусь до конца!» Їх німці розстріляли у ліжку… (Лев і Рахіль Животовські, дідусь і бабуся Валерія Володимировича по матері Катерині Львівні, були розстріляні нацистами у перший день окупації Кам’янки – авт.).
Тоді ніхто не міг подумать, що буде довга війна. Евакуюватися не хотіли, бо думали, що німця зразу зупинять. Пропаганда упевнила, що наша армія сильна.

… Мама знайшла людей, які нас прихистили (маму, мене і брата Марка). Ті люди жили навпроти Тамілиних баби і прабаби, по Саранчі Петру Васильовичу (Таміла Чупак, нинішній заступник директора з наукової роботи Кам’янського ДІКЗ – авт.). Тамілині баба і прабаба купляли їжу і приносили нам вночі. Дуже ризикували, бо якби німці дізналися, що вони допомагають євреям, могли б розстріляти всю сім’ю.

Пізніше ми переховувалися у Пляківці. А там нас ховав дядя Гриша німий, такий добрий чоловік, що важко описать. Працював конюхом. Він ховав пару фондових коней (племінних). Його хата стояла на бугрі, і він у тому бугрі вирив для коней яму і держав їх там. Вночі їх кормив. Бо люди одні підтримували владу (радянську – авт.), другі хотіли до німців «присобачиться». І сусід його видав, доложив поліцаям, що у нього живуть посторонні. Прийшли, знайшли коней. Я помню, як його ударив поліцай прикладом в лице. А в німих таке: як він побачить кров – він стає неуправляємим. Він теж ударив поліцая. Його арештували, але він німий, зв’язку з партизанами не було, і його залишили в спокої. Але сліжка за ним і за його подвір’ям була, тому нам довелося втекти. Залякані були усім: і німцями, і своїми.

Ми оказалися в Кам’янці. Тут був ідіот – кам’янський поліцай Півень. Він переслідував нашу матір і казав, що Катерину зловлю і посажу. Її зловили і посадили в гетто, що було на місці лікарні, але вона втекла, а потім і нас забрала. А як другий раз зловили нас, то відправили у Грушківський приют. Поліцай віз мене на рамі на велосипеді, а брата гнав дубцем, бо він старший.

Мати знову зуміла нас і звідти викрасти. Люди помагали, бо були всякі… А отоді була облава сильна, і під одну дудку пішли остатки євреїв, остатки комуністів, остатки родичів партизанів. Усіх забрали в Олександрівку. Євреїв посадили в гетто. Ми туди попали. Туди ж попала михайлівська Маруся, чого –понять не можу. Молода, не єврейка, ні з партизанами не пов’язана. Попала «під одну гребьонку». Поліцай влюбився в неї. Сказав: «Вийдеш за мене – я тебе спасу». А вона подружилася з матір’ю, бо знаходилися в одному приміщенні. То вона поліцаєві сказала: «Спаси і Катю з дітьми». А він: «Спасти можу дітей і тебе. Усіх – ні»…. Нас витягли через форточки. Хто нас подавав і приймав – не пам’ятаю. А як дорослі вийшли – не знаю… (Старший брат Валерія Володимировича, Марк Володимирович розповідав, що мама домовилася зі своєю подругою з Олександрівки, Лідою Гулівець, яка допомогла їм утекти. Катерина Львівна передала дітей через маленьке віконечко, яке було дуже високо, а Ліда їх прийняла і забрала додому. Тієї ж ночі до них приєдналася й мама, і усі втрьох вони кілька днів переховувались у тьоті Ліди – авт.).

З Олександрівки ми добралися у Прилуки, до батькових родичів. Ми туди попали, коли там ще були німці. Жили ми у тьоті Вєри, на окраїні, біля госпіталю. А там стояла зенітна частина.
Пам’ятаю один момент. У матері було дзеркало у формі серця. І німець забрав те дзеркало. Мати знала єврейську мову, а вона близька до німецької, і попросила поліцая вернуть їй дзеркало. А тут заходить старший по званню і каже: «Віддай!» Вони зрозуміли, що мати єврейка, спитали, де чоловік. Вона відповіла, що в армії. Німці, якщо хтось у партизанах чи партійний, то «клямка». А якщо в армії – не чіпали, бо знали, що це влада заставила воювать.

Коли повернулися додому, дали нам хатку (ту, що коло теперішнього «Каштана»). Два одіяла: одне мама клала на пол, а другим нас укривала. Марік пішов у перший клас, а я – у садік…».
Війна – це завжди страждання, біль, кров і смерть. Але якщо одні, згадуючи про війну, кажуть: «Ніколи знову!», інші – «Можем повторить!»

Наталія Пугач, старший
науковий співробітник
історичного музею
Кам’янського ДІКЗ