Кам’янський заповідник

Ви знаєте, війна таки скінчиться…
І скоро вібудуються міста.
Але, на жаль, ніколи не вернуться
Всі ті, кого забрали небеса…
Людмила Ткаченко
У Вані Яковенка було щасливе веселкове дитинство з яскравими різнокольоровими барвами, таке, що до казки можна було торкнутися рукою. Мама, батько, старший брат Юра, рідні та найдорожчі люди були поруч. Усі вони дарували хлопчині любов, турботу і ласку. А його не можна було не любити, тому що він був – сама Любов, – той планетарний Всесвіт, який «водить сонце і світила», їхньою найяскравішою зіркою, безмежним космосом і, на жаль, уже Вічністю…

Народився Іван Валерійович Яковенко 29 грудня 1994 року в селі Бу́кварка Олександрівського району Кіровоградської області. Його дитинство з народження до 14 років пройшло у селі Підлісне, що неподалік Букварки. У дитячі роки він мало чим відрізнявся від своїх ровесників, лише тим, що всі діти йшли до школи у 7 років, а Ваня пішов у 5. Мама Ольга Вікторівна, вчителька молодших класів, після закриття дитячого садочка, ризикнула віддати сина до школи у 5 років, довірила свого допитливого хлопчика колезі. Жінка говорить, що то був перший рік впровадження навчання у школах з шести років. Думала, якщо син не освоїть програму, то забере з навчального закладу, але Ваня освоїв програму і став одним із найкращих учнів.

10 та 11 класи Іван Яковенко навчався у знаменитому Кіровоградському обласному загально-освітньому навчально-виховному комплексі гуманітарно-естетичного профілю, який заснував і очолив Анатолій Єгорович Коротков, український хореограф, педагог і громадський діяч, професор, художній керівник народного хореографічного ансамблю «Пролісок», народний артист України.

Не дивлячись на те, що відбір був нелегким, юнака зі звичайної сільської школи зарахували до навчального закладу. Очевидно, що він мав хороші знання, неабиякий природній хореографічний талант і прагнення до краси, добра, духовної та фізичної досконалості. Виходячи на сцену, Ваня перевтілювався, заворожуючи всіх своєю пластикою, магічним рухом, сонячною енергетикою. Мама мріяла про артистичну кар’єру сина, але Іван прагнув у всьому наслідувати свого старшого на чотири роки брата Юрія. Він для юнака був незаперечним авторитетом і взірцем у всьому, братом-легендою, добровільним учасником АТО 2015 – 2017 років, який воював у Луганській, Донецькій областях, брав участь у боях за Авдіївку, Горлівку, Новоайдар, справжнім патріотом, захисником незалежності України. Юрій навчався у Кіровоградській державній льотній академії, Харківському університеті повітряних сил, а молодший брат обрав для себе факультет історії, бізнес-освіти та права з військовою кафедрою Центральноукраїнського державного університету імені Володимира Винниченка. Добре навчався, і, як завжди, був тим магнітом, який притягував до себе людей, все світле та найкраще. Як зазначають його однокурсники, він був одним із найкращих студентів-істориків. Умів веселити компанію, чудово танцював, захоплювався рок музикою та любив подорожувати. За своє недовге, яскраве життя Іван побував у Польщі, Чехії, Німеччині, Австрії, Франції, Норвегії, Швеції, Данії.

Яковенко І.В. завжди займав активну життєву позицію, був справжнім патріотом своєї держави. У листопаді 2013 року та під час канікул у січні – лютому 2014 року він разом зі своїми однокурсниками і викладачами був на Майдані у «Правому секторі», виборював свободу і незалежність України, людські європейські цінності, майбутнє країни. Додому повернувся 17 лютого за два дні до розстрілу Майдану, тому що скінчилися канікули.

Після вишу Іван Валерійович з 2016 року працював у криміналістичних центрах Кропивницького і Києва експертом відділу досліджень та експертом-вибухотехніком у відділі забезпечення, зокрема, – у Кіровоградському науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі, а згодом – у ТОВ «УкрКредитФінанс» – підприємстві, яке займається кредитуванням. Паралельно навчався у Національній академії внутрішніх справ, тому що мріяв стати поліцейським.

Шукаючи нову роботу, Іван позиціонував себе так: «Високий дух патріотизму, справедливість, відповідальність, комунікабельність, швидке освоєння нової інформації, відданість справі, креативний підхід до рішення поставлених завдань, сприйняття критики, швидке реагування». Він завжди прагнув розвиватися інтелектуально й фізично, займався бігом, плаванням, народно-сценічним танцем, любив їздити на конях, писав вірші.

Останнє місце роботи братів – ТОВ «Альфа і Омега» у місті Києві, яке займалося електромонтажними роботами, проектуванням у сфері геології та геодезії, наданням послуг технічного консультування, обслуговуванням систем безпеки.

Віроломний напад рашистів 24 лютого 2022 року на нашу незалежну державу обірвав усі мрії Івана Яковенка та мільйонів українців. З початком війни він перевіз свою дружину Катерину, братову дружину та ще зовсім маленьку племінничку-хрещеницю Даринку до мами в Івангород Олександрівського району Кіровоградської області.

Брат Юрій Миколайович Погорілий пішов добровольцем до військової частини на Берестейській у Києві та став на захист Батьківщини. Іван по приїзду в Івангород доєднався до місцевої територіальної оборони та одночасно, в повному розумінні цього слова, «штурмував» Олександрівський військкомат. Мабуть материнське серце відчувало непоправну біду, тяжке горе, їй так хотілося вберегти свого дорогого Ваника, своє сонечко, огорнути любов’ю і не відпускати на ту проклятущу війну. Та марні були умовляння, син рішуче заявив: «Я повинен бути там, де Юра. Я повинен захистити Україну».

12 березня 2022 року Іван Яковенко отримав повістку і направлення на військові навчання у Львів. Після короткого навчання був призначений на посаду командира взводу легендарної 95-тої окремої десантно-штурмової бригади.

У боях за село Довгеньке Ізюмського району Харківської області, під шаленим вогнем артилерії, під шквалом авіаційних і ракетних ударів його взвод позиції не здав. Ворога зупинили, але командир взводу, молодший лейтенант, справжній офіцер поліг на полі бою зі зброєю в руках 25 квітня 2022 року.

Президент України Володимир Зеленський своїм Указом №24/2023 від 17 січня 2023 року нагородив Яковенка Івана Валерійовича орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Прощання з воїном Світла, земним Ангелом відбулося в Івангороді. Безкінечний потік людей, безліч квітів, рідні, однополчани, друзі, вчителі, викладачі, одногрупники, односельчани віддавали шану Герою, Захисникові України…

Поховали Яковенка Івана Валерійовича з почестями в його улюбленому селі Юрчиха на батьківщині мами, де у родині рідного дядька, маминого брата – Погорілого Михайла Вікторовича пройшло його щасливе дитинство разом з двоюрідними братом Олександром Погорілим та сестрою Людмилою Степаненко (Погорілою), для яких він був молодшим братом.

Юрій Миколайович продовжує звільняти від рашистів Україну. Заступник командира 35 батальйону морської піхоти звільняв Херсонщину, воює на Донеччині, береже життя кожного свого підлеглого захисника ЗСУ. Вважає справжніми героями тих, хто віддав найдорожче – своє життя за волю і незалежність України. Однополчани Івана наближають перемогу, заряджаючи гармату дають відсіч ворогові зі словами: «За Ваню Яковенка!».
Герої не вмирають…

Галина Таран, директор Кам’янського державного історико-культурного заповідника