Кам’янський заповідник

Радянський тоталітарний режим у період свого становлення проводив експерименти у всіх суспільних сферах. Це було зроблено з метою побудови нової системи цінностей, яку пропагувала комуністична ідеологія. Але теорія з практикою в даному контексті значимо різнилась, що дуже часто приводило до плачевних наслідків. Особливо тяжко відчуло на собі вплив встановленої більшовицької диктатури та її політики сільське господарство. Саме за рахунок села радвлада намагалась забезпечити собі економічне зростання, не гребуючи абсолютно нічим, заради досягнення поставлених цілей. Але насильницьке реформування с/г галузі, звісно, наштовхнулось на великий опір з боку населення.

Означена тенденція ще вагоміше проявилась на території окупованої більшовиками України, де основу нації складало саме селянство, яке мало складені століттями особливі звичаї та традиції. Однак радянський режим, як й інші форми московського імперіалізму, звичайно, був байдужим до запитів українського населення, відстоюючи лише власний матеріалістичний інтерес. Це і призвело жорстокого протистояння, результатом якого стали мільйони жертв та репресованих. Одним із таких постраждалих від злодіянь більшовиків в Україні став мешканець с.Пляківка Дмитро Якович Білик (на представленому фото – зліва, під час відвідин своїх батьків у Казахстані у 1963 р.). Саме про його непростий біографічний шлях йтиметься у даному дослідженні.

Д.Білик народився у 1918 р. у селянській родині. Його батьки були хліборобами-середняками, тяжко працюючи, щоб мати за що жити і утримувати своє господарство. Але саме таку когорту селянства більшовики зробили ворогами, проголосивши у 1928 р. політику колективізації сільського господарства. Як наслідок, силовими методами почалось усуспільнення всієї власності на селі та утворення колгоспів, з яких державна машина викачувала ресурси для задоволення своїх потреб.

Черга до родини Біликів у Пляківці дійшла у 1930 р. Всі їхні землі та засоби виробництва більшовики забрали, а батьків – Якова та Феофанію Біликів – було заарештовано та вислано до різних виправних трудових таборів. Як наслідок, Дмитро разом із молодшим на 2 роки братом Петром залишились самі в хаті з невеликою присадибною ділянкою без засобів для виробництва.
Попри таку трагічну історію та скруту, хлопці не покинули навчання у школі, десь підроблялись, допомагали сусідам і зуміли таким чином вижити. Вже невдовзі – у 1932 р. – повернулась із таборів їхня мати Феофанія Іванівна, а в лютому 1933 р. приїхав з будівництва Біломорканалу і батько – Яків Андрійович. Природно, що це покращило умови життя сімейства, які всі наполегливо працювали, щоб мати шматок хліба.

Зважаючи на реалії того часу та взаємин із більшовицькою владою, Білики принципово не вступили до колгоспу. Це був свідомий вибір, що окошиться на них у подальшому, але не вплине на послідовність дій. Жахливі події голодомору 1932 – 1933 рр. не вибило родину з колії, оскільки їхнє життя і так було по суті жебрацьким. Сім’ю врятував той факт, що вони мали коня з возом, яким переправляли різні вантажі. Зокрема, у місцевій пляківській цегельні була постійна робота, що дуже стало при нагоді у роки голоду.

У 1934 р. Дмитро Білик закінчив Пляківську семирічну школу. Він бажав і далі навчатись, але на заваді цьому став його невтішний політично заангажований статус. Для переведення в страшу школу треба було мати довідку від сільради з відповідною позитивною характеристикою. Д.Білику ж виписали документ з по-суті “вовчим білетом” – син одноосібників та ще й перед цим розкуркулених. З такою довідкою не те що навчатись, а й влаштуватись десь легально працювати було складно. Через це на 1 рік навчання хлопцю довелось перервати.

Попри такі обставини бажання Дмитра здобувати знання таки позитивно реалізувалось. У 1935 році директор сусідньої до Пляківки Райгородської школи Петро Федосенко пошкодував хлопця і не зважаючи на його “неблагодійність” зарахував до 8-го класу. Дмитро, таким чином, продовжив навчання, попри такі складні обставини.

Однак матеріальна скрута далась взнаки. Через брак коштів Біликам банально не було в що одягнутись, та й купити в той час тканину було дуже непросто. Дмитро ж дуже потребував одягу, зокрема й для того щоб ходити до школи. Через це Яків Білик вирішив поїхати до Санкт-Петербургу (тодішній Ленінград), щоб придбати одяг та матерію. Але його візит виявився плачевним.

Це була доба політичних переслідувань. Білики, зважаючи на різні слухи, з тривогою очікували й у себе незваних гостей. Але те, чого не сталось вдома, відбулось за сотні кілометрів на чужині. Якова Білика заарештували у Санкт-Петербурзі з придбаним крамом для родини. Очевидно, його звинуватили в спекуляції й відправили у виправний табір до м.Семіпалатинськ (Казахстан).
Білики залишились утрьох та продовжили своє тяжке існування. Дмитро ходив до школи у сусіднє село Райгород, навчався і виживав з родиною. Він успішно закінчив 8-ий та 9-ий класи, почав студіювати і 10-ий, але повноцінно завершити навчання йому не судилось.

05 серпня 1937 року о 21.00 год. до Біликів вдерлись міліціянти, які заарештували Дмитра та його брата Петра. Пізніше затримали і їхню матір. Привід до затримання сімейства очевидний – розкуркулені елементи та ще й їхній чоловік уже перебував в ув’язненні. Розбирались по ходу і часу на це відводилось небагато. Як наслідок, 4 жовтня 1937 р. Спецколегія Київського обласного суду в м.Черкаси ухвалила рішення про засудження Дмитра Яковича Білика до 8 років позбавлення волі у виправних трудових таборах та до 5 років позбавлення в правах.

Як вказував сам Д.Білик, у його вироку не було конкретно записано в чому він обвинувачується, але там же було вказано, що злочин, який заподіяв 18-літній юнак для суспільства є надзвичайно небезпечний, а тому потребує довготермінового виправлення в далеких таборах СРСР. Пізніше з’ясувалось, що йому фіктивно приписали фальшування грошей. Так чи інакше зрозуміло, що обвинувачення було сфальсифіковане, а вирок – несправедливим.

Позбавлення волі Дмитро Білик відбував на Колимі у Сєввостлаге (рос. абревіатура – “сєвєро-восточний ісправітєльно-трудовой лагєрь”). Тут він на копальнях вимивав золото для більшовицького режиму. Зазначимо, що його брата Петра та матір Феодосію окремими рішеннями вислали на табори до Казахстану, де відбував термін і їхній батько – Яків.

Довгих 8 років – від дзвінка до дзвінка – відбував своє покарання в далеких таборах Д.Білик. Важка праця, незнайоме оточення, скрутні умови існування – все це пережив молодий хлопець у ті часи. У 1945 р. його звільнили з ув’язнення, однак через заборону на виїзд з Колими відразу залишити ці місця йому не вдалось. Але Білик не здався, оскільки попри все хотів вибратися з тих далеких країв. Через це він наважився написати скаргу особисто на ім’я очільника НКВС Л.Берії. Останній, на диво, відреагував і у 1947 р. надіслав документ з приписом до Д.Білика: “….Розрахувати із системи “Дальстроя” (промисловий трест, який обслуговували в’язні виправних таборів Сєввостлаге) з виїздом на материк по місцю проживання. По виконанню рішення – доповісти”. Це стало вагомим аргументом для подальших дій. Білику погодили виїзд з Колими і він у грудні 1947 р. повернувся до рідної Пляківки.

Проте вдома життя для нашого героя було зовсім несолодким. Як політичний злочинець він був небажаним гостем у чи не всіх установах та організаціях. Недивно, що роботи у Пляківці він не знайшов, а тому довелось їхати до Кам’янки, де він влаштувався в одному з комунальних господарств.

Дещо легшими умови життя для Дмитра Білика настали після смерті Сталіна у 1953 р. Якщо до цього панував жорсткий контроль та ігнорування прав людей, особливо політичних злочинців, то після смерті “вождя” тиск помітно ослабнув. Зважаючи на це, у 1954 р. Д.Білику вдалось поступити до Одеського будівельно-шляхового технікуму, який в подальшому було успішно закінчено. В результаті наш герой набув зодчого фаху, на базі якого він і працював у наступні роки. Зокрема, Дмитро Якович був прорабом по будівництву шляхів на Кам’янщині, майстром при зведенні технічних споруд (наприклад, брав участь у будівництві одного з приміщень цеху зв’язку у 1970-х рр.) тощо.

Однак вільно і безтурботно ці роки не минали. Зважаючи на політичне минуле, періодично його звільняли з тої чи іншої роботи. Це було викликано неблагонадійністю Д.Білика, хоча, як ми знаємо, склад його злочину полягав лише у причетності до розкуркуленої родини. Але це були часи радянського тоталітаризму і довести свою правоту було майже неможливо.

Однак Дмитро Якович не здавався і намагався боротися з такою несправедливістю. Впродовж більше 20 років він писав заяви, скарги, надсилав різноманітні пояснювальні записки та документи до вищих радянських інстанцій з вимогою реабілітації. Але державні органи ігнорували його природне бажання різноманітним чином затягуючи процес: надсилали різні відписки, обіцяли виконати, але не виконували, взагалі погрожували нову справу відкрити проти нього, однак, на щастя, до цього не дійшло. І лише у 1989 р., у розпал процесів Перебудови у СРСР, Дмитра Яковича Білика було офіційно реабілітовано.

Усі ці роки Д.Я.Білик листувався зі своїми друзями по нещастю, з якими познайомився на таборах. Більше того, він їздив до них гості та приймав у себе вдома, обмінюючись інформацією про реалії життя в “тюрмі народів” політичних в’язнів режиму. Друзі Білика просили його всілякими способами доносити інформацію суспільству про їхню тяжке існування в радянській тоталітарній державі з метою виправлення ситуації та покращення умов життя.

Часто, зокрема, чоловік їздив і до Казахстану, де крім його різних знайомих жили і батьки. Яків та Феодосія Білики поєднались тут із сином Петром на поч. 1940-х рр. Згодом, Петро Білик добровільно пішов на фронти радянсько-німецької війни, де і загинув. Батьки ж залишились тут, де і доживали віку.

На схилі літ Дмитро Якович взяв участь у політичному русі на Кам’янщині. У 1992 році він долучився до місцевого осередку УРП (Українська республіканська партія), брав участь у різних акціях, відвідував з’їзди партії у Києві тощо. Розповіді про своє тяжке минуле завжди викликало зацікавлення у його побратимів, наочно висвітлюючи злочини радянського режиму до підневільного українського населення. Яскравим прикладом цього була і доля всієї родини Біликів. Помер Дмитро Якович 06 лютого 1996 р. Похований у рідному селі Пляківка.

Описуючи наприкінці листопада 1991 р. перипетії свого життєвого шляху Д.Білик зазначив: “Найкращі мої роки вже минули, але біль на серці ще й досі залишилась і немає такого лікаря, який може вгамувати цю велику образу. Але попри це наше Українське сонце (на фоні проголошення Незалежності 24 серпня) почало сходити і посилати на нас свої теплі промені.

Дай боже, щоб ми всі стали вільними і незалежними, ніким не пригніченими за наші страждання. Нехай нашому молодому поколінню ніколи не дістанеться така жорстока влада, при якій моїм дідам, батькам і мені довелось жити”.

Такими були слова Дмитра Білика – жертви радянських політичних репресій. Як бачимо, багато з його висловлювань є актуальними і сьогодні.

ОЛЕКСАНДР МУШТА,
завідувач Меморіальним музеєм Зелений будиночок
Кам’янського державного історико-культурного заповідника