Цьогоріч минає 130 років від дня народження Кирила Гвоздика – нашого земляка, українського художника-монументаліста, талановитого учня школи М.Бойчука, твори якого італійська преса під час виставки українського малярства на Міжнародній виставці у Венеції (1928р.) назвала «українським Ґоґеном».
В постійній експозиції картинної галереї Кам’янського ДІКЗ можна ознайомитися з матеріалами, які розкривають трагічну творчу долю Кирила Гвоздика. У 1936 році художник був репресований, у 1949 р. – засуджений до довічного ув’язнення, у 1956 році – реабілітований. У вітрині експонуються копії документів з архіву СБУ, репродукції картин, оригінальні авторські малюнки-ескізи, виконані олівцем на папері, родинні фотографії та ін. Більшість представлених матеріалів зберігалися в сімейному архіві другої дружини Кирила Гвоздика – Асламової Є.К. – і були подаровані Кам’янському ДІКЗ її онуком Дмитром Морокко у 2020 році.
Кирило Гвоздик народився 10 (22) липня 1895 року у селі Ребедайлівці у хліборобській родині і, за свідченням самого майбутнього художника, вся сім’я була баптистського віросповідання. Ярослав Кравченко, мистецтвознавець, професор, провідний дослідник біографій художників школи Михайла Бойчука, говорить: «Про ранні роки життя майбутнього митця даних майже немає. Можливо, що він навчався в недалекому від села містечку Кам’янці, двадцятилітнім був призваний до війська і до весни 1917 року служив рядовим у лейб-гвардії Петроградського полку. Повернувшись додому, в серпні того ж року був зарахований до військової частини в Кременчуку – Гайдамацький Кіш Слобідської України під проводом Симона Петлюри. Відзначився у визвольних боях за Київ та взяття Арсеналу. В лютому вісімнадцятого повернувся додому. Влітку 1919 року рішенням сходу села був разом з десятьма односельчанами мобілізований в денікінську армію «в якості телефоніста, так як я відмовився брати в руки гвинтівку з релігійних переконань». Однак за два тижні повернувся до рідного села. (Ці події з життя художника стали одним із пунктів обвинувачень в протоколах допитів в слідчому ізоляторі НКВС як 1936-го, так і 1949-го років) . До 1920 року жив в Ребедайлівці, працюючи у господарці свого брата та обробляючи земельну ділянку, що дісталась йому по смерті батька. Зацікавившись народним малюванням, К. Гвоздик восени переїздить до Києва з наміром навчатися в художньому інституті».
У Києві Кирило Гвоздик спочатку відвідує зразкові художньо-педагогічні курси при інституті пластичних мистецтв. Згодом вступає на малярський факультет Інституту пластичних мистецтв (з 1924 року Київський художній інститут). Згодом, з огляду на певні здібності до монументального живопису, Кирила Гвоздика зарахували до майстерні професора Михайла Бойчука. «Зі мною вчились Рокицький, Холостенко, Липковський і ряд інших студентів, які склали пізніше групу «бойчукістів», – читаємо в протоколах допитів художника 1949-го року.
У майстерні М. Бойчука К. Гвоздик вивчав старовинні мозаїки та фрески, робив із них натурні відрисовки, адже графічний та колористичний аналіз давньоруських та проторенесансних фрескових композицій відігравав важливу роль у художній системі навчання монументальної майстерні. Станкові полотна, у яких втілювались ці ідеї, були експоновані К. Гвоздиком на виставках київських художників 1924-го та 1926-го років, всеукраїнських (від 1926 року) та всесоюзних (від 1927 року).
Дослідники Білокінь С. та Певний Б. говорять, що Кирило Гвоздик ще студентом старшого курсу, разом з М. Бойчуком та іншими учнями майстерні – А. Івановою, М. Рокицьким, М. Шехтманом – взяв участь у розписах Селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928). Санаторій, збудований за проектом архітекторів О.Бекетова та М. Покорного, був лікарнею нового типу, і його планувальна та об’ємно-просторова структура мали б відповідати досягненням медицини, будівельної техніки та естетичним ідеалам нового часу. А монументально-декоративне оформлення парадних залів санаторію було першою в Радянському Союзі спробою вирішення в широкому масштабі складних проблем монументалізму, здійснених за розгорнутим ідейно-тематичним задумом. Колективними творами майстерні бойчукістів стали центральна композиція «Свято врожаю» і «Землеустрій». Власноруч Кирило Гвоздик виконав фрески «Оранка» та «Розгром поміщицької садиби».
Того ж 1928 року молодий мистець, член АРМУ, експонував свої роботи на виставці у Венеції. Твори учнів майстерні Бойчука італійська преса відзначила вмілим «поєднанням європейської традиції з народним примітивом», а Кирила Гвоздика, який подав виконані в техніці яєчної темпери картини «Селянин у біді» (1927) та «Пастух» (1928), охрестила «українським Ґогеном». А 1931 року твори художника було представлено в Цюріху.
По завершенні інститутських студій 1929 року К.Гвоздик зацікавлено звертається до теми побутового жанру. Він створив низку картин на селянську тематику: «Радіо на селі», «Сніданок комунарів», «Мітинг», «Селяни у полі» (1929 – 1930), в яких висвітлив зміни, що сталися в українському селі за совєтської доби.
Однак у «рік великого перелому» хвиля ідеологічних розгромних кампаній в українській художній критиці, ініційована сталінським компартійним апаратом, докотилась і до школи Михайла Бойчука, яка була звинувачена у «візантизмі» та «селянській домінанті» у творчому світогляді.
1934 року в Харкові починається «найграндіозніше за розмахом робота бойчукістів» – оформлення новозбудованого Червонозаводського театру. Фрески розміром до 40 метрів під керівництвом вчителя опрацювали І. Падалка, В. Седляр, О. Павленко, скульптурний декор – Б. Кратко та Ж. Діндо. К. Гвоздик разом із М. Бойчуком виконав перший варіант картону «Свято врожаю», але непорозуміння з учителем з ідейно-мистецьких міркувань призвели до того, що він полишив роботу й поїхав.
Звинувачений за доносом «у систематичній антирадянській діяльності» (як свідчить протокол допиту від 25.ХІ. 1936р.), Кирило Гвоздик в листопаді того ж року був заарештований органами НКВС. 13-15 липня 1937 року на основі обвинувачувального висновку № 284 Військовою колегією Верховного суду СРСР в м. Києві Кирила Гвоздика було засуджено до «10 років виправно-трудових робіт та 5 років поразки в правах». Репресовано і твори художника…
Акт розправи над творами бойчукістів, підписаний партійними функціонерами, подає мистецтвознавець Олена Ріпко у праці «У пошуках страченого минулого»: «…вересня 8 дня 1937 року комісія в складі інструктора культосвітнього відділу ЦК КП(б)У тов. Попелюха, директора Музею російського мистецтва тов. Раєвського, художників Кодієва і Пащенка в присутності наукових робітників Державного Українського Музею тт.. Адольфа, Резнікова переглянула твори ворогів народу Падалки, Седляра, Гвоздика, Ліпковського, Налепінської-Бойчук та Діндо, які подані на розгляд комісії зі спецфонду Державного Українського Музею, і встановила: зазначені твори являються за своїм контрреволюційним бойчуківським формалістичним методом шкідливими, спотворюють нашу соціалістичну дійсність, дають фальшиві образи радянських людей, ніякої художньої та музейної цінності не мають і як твори ворогів народу підлягають знищенню».
Для відбуття покарання засуджений Кирило Гвоздик був відправлений у Володимирську тюрму (Владимирський централ), а відтак етапований у тюрму суворого режиму на Соловецьких островах. У 1939 році був переведений у Норильський табір МВС, де перебував аж до дня звільнення 2 листопада 1946 року. Звільнений восени, коли ріка Єнісей вже вкрилась міцним льодом і навігацію (судноходство) було припинено до наступного літа, художник влаштовується скульптором в контору житлового будівництва, де «працював над оформленням міського клубу і інших організацій м. Норильська». Тут же отримав тимчасовий «річний» паспорт.
Як пише мистецтвознавець Я.Кравченко, «В червні 1947 року К.Гвоздик врешті виїжджає в Україну, у рідне село Ребедайлівку, де оселяється в хаті сестри. У грудні цього ж року К. Гвоздику вдається у Кам’янському райвідділі міліції, підклеївши сторінки й приховавши примітку «без права проживання в режимних містах», обміняти тимчасовий паспорт на новий (що стане одним із пунктів обвинувачень органів слідства МГБ у 1949 році) й у січні 1948 року переїжджає до Києва, прописується в Сталінському районі в помешканні своєї дружини й влаштовується на посаду майстра-скульптора в художньо-ремісничому училищі № 17, приховавши свою судимість і те, що був «репресований органами Радянської влади».
Як свідчать матеріали нового слідства: «В квітні 1949 року в МГБ УРСР поступив матеріал про те, що в Києві незаконно проживає повернувшийся з ув’язнення український націоналіст – Гвоздик Кирило Васильович… та 6 квітня був арештований і притягнутий до кримінальної відповідальності». Звинувачений в антирадянській терористичній діяльності та підробці документів, 25 червня 1949 року художник був висланий на пожиттєве поселення в Красноярський край.
Реабілітований 27 січня 1956 року, після повернення до Києва Кирило Гвоздик відходить від принципів і теоретичних настанов бойчукізму і, дотримуючись методу соціалістичного реалізму, створює полотна пейзажного жанру – «Вид на Дніпро», «Київський пейзаж» та невеличкі реалістичні натюрморти….
Страх подальших репресій і переслідувань призвели до того, що Кирило Гвоздик відмовився від виставково-творчої діяльності, перестав спілкуватись з друзями. Він так і не зміг зібрати сили і повернутись до мистецьких засад свого вчителя М.Бойчука. Єдиною світлою подією тих днів стало одруження в липні 1965 року з Євгенією Аслановою, яка підтримувала художника в непростий для нього період життя. У 1967 році у Києві відбулась перша персональна виставка К.Гвоздика, яка продемонструвала відхід митця від принципів школи Михайла Бойчука.
Окрім творів, що волею долі й стараннями мистецтвознавця Дмитра Горбачова щасливо збереглись у запасниках спецфонду НХМУ, в архіві родини художника мистецтвознавцю Я. Кравченку вдалось виявити декілька олівцевих малюнків, натюрморт та невеличку акварель «Сільський пейзаж вночі», а також низку чорно-білих фотографій, незавершено-перемальовуваних композицій 1961 – 1981 років, доля яких невідома на сьогодні. У Національному художньому музеї України (м. Київ) зберігається шість творів Кирила Гвоздика.
Помер К.Гвоздик 20 червня 1981 року, похований у Києві.
Так трагічно завершився творчий шлях одного з найталановитіших учнів школи Михайла Бойчука, художника, нашого земляка Кирила Гвоздика.
Лариса ВИСОЦЬКА, старший
науковий співробітник
картинної галереї КДІКЗ
